Сутність романтизму, умови і специфіка
його розвитку в Україні

Реферат

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. європейська духовна культура розвивалася під впливом романтизму, що сприяло піднесенню національної самосвідомості європейських, у т. ч. слов'янських народів, формуванню нового стилю філософування.

Мистецько-літературний напрям романтизму, охопивши різні галузі європейської культури, постав як реакція на обмеженість класицизму і «бездушної розсудливості» раціоналістичного Просвітництва. Сформувавшись майже одночасно в Англії і Німеччині в другій половині 90-х років XVIII ст., найбільшого розвитку він набув у Німеччині, де його засновниками були діячі єнського гуртка, філологи А. Шлегель та Ф. Шлегель, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєдналися філософ Ф.-В.-Й. Шеллінг, проповідник і філолог, основоположник герменевтики Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахер. На формування романтизму значно вплинули німецькі письменники, літературні критики Й.-Г. Гаман, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Й.-Г. Гердер, Г.-Е. Лессінг, Ф. Шиллер, Ф. Якобі. Вони привнесли культ почуттів і творчого екстазу, любов, містичний культ природи, релігійність переживань та ідеалізацію минулого, а також ідею розвитку єдності світу, пантеїстичного світосприйняття з його обоженням природи, історичного підходу до природи, культури і суспільного розвитку як історії людства, розуміння суспільства як органічної цілісності, відповідальності людини перед людством.

Романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і сприйняття його як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість. Метою романтизму була «свобода духу», а ідеалом — свобода особистості (людини, народу, людства). Романтики виступили за свободу життя і творчості, право вірити в те, у що кожен вірить, бути щасливим по-своєму. Романтичне для них — усе, що виходить за межі буденності, а водночас і те, що відповідає життю, взяте з історії. Універсальною формою вираження цього був роман (звідси походить назва романтизму) з його інтригами, переплетіннями різноманітних сюжетів, взаємопроникненням різних видів мистецтва і філософії. Стихією романтиків стали поезія, афоризм, буяння думки, сміх та іронія з широким використанням символів, елементів міфотворення, де міф розглядається як первісний матеріал для мистецтва, основа художнього твору, а кожен митець завжди є великим міфотворцем.

Із цим пов'язане ставлення романтиків до природи і культури. Природа для них була не результатом уявлень, а абсолютною реальністю, об'єктом поклоніння, а не покорення, де мистецтво, поезія — засоби проникнення в таємниці природи без порушення її первозданної гармонії. Об'єднувальним началом для романтиків стала культура як продукт діяльності людей і стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знайшла в народній творчості, де народ є носієм, творцем культури. З її розвитком пов'язують мову, яку репрезентує поезія — «героїня мистецтва і філософії». Звідси походила вимога дослідження рідної мови, народної творчості, що виражала «душу народу», народного життя, вивчення фольклору, етносу, міфології із зверненням до суб'єкта їх творення — народу, «народної душі» як носіїв надіндивідуальних смислів і значень. Якщо до того часу народ розглядали як абстрактну одиницю, що за спільності побутової культури й мови все-таки не міг претендувати на роль суб'єкта історичного процесу, то завдяки романтизмові він став суб'єктом культури. Цим романтизм відіграв важливу роль у розвитку національної самосвідомості західноєвропейських народів, «пробудженні» молодих або відірваних від новішої європейської культури, що втілилось у «Весні народів» та її об'єднаннях «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Італія».

По-іншому виявився романтизм у політиці. Реальний об'єкт політичного управління тут знищується, замінюється ірраціональним міфологічним об'єктом — народом, «народною душею». Якщо авторство тієї чи іншої ситуації все-таки встановлювалося, то, зазнавши певних трансформацій, індивід перетворювався на «геніального індивіда», співвідносного народній душі. У політичній свідомості «геніальний індивід» трансформувався в символ суверена, ставав земним фатумом, який ототожнював закон з волевиявленням своєї особистості, вважалося, що лише ця індивідуальна подоба держави бачила картину загалом з правильної точки зору, тому що саме в ній втілювався дух етносу, його загальна національна душа.

Неспроможність відіграти роль першотексту такого розуміння державності повертається створенням романтичного міфу держави, витвореного школою історичного права гейдельберзьких романтиків як боротьби символічних прекрасних і безстрашних героїв. У її основі — не віра в закон, а віра в політичного діяча-героя, здатного докорінно змінити умови існування. Політична діяльність як наслідок компромісу політичних сил подавалася в романтичній державі як викривальне слово, рівне діяльності. Ідею романтичної держави визначало поняття «політична чеснота», яке означало, що у політика немає іншого щастя, як служити громаді — державі, віддавати їй всі сили, життя. Ентузіазм минулого, світової культури, виголошених словом національної мови, шукають політичну чесноту в історичному минулому національної культури або в авторитетах та аналогіях світового логосу. Освіта, просвітництво, література, поезія, всі різновиди культурної діяльності призначені для навчання і виховання потрібних, відданих і корисних державі громадян. Відповідно до цього формулювалися ідеологічні цінності: відданість державі, Батьківщині, любов, самопожертва. Створювалася культурно-історична міфологія, привабливі ідеї-утопії про панування духу пенатів (богів-охоронців), сімейної єдності, всезагальної національної злагоди.

Пробуджуючи національну свідомість західноєвропейських народів, романтизм знайшов сприятливий ґрунт і в Україні, специфічно змінюючись під впливом її соціокультурного буття і значною мірою виростаючи з нього. Реалії цього життя полягали в тому, що в Україні не було ні «єдиного середовища», ні своєї державності. Виборені народними масами за часів національно-визвольного руху під проводом Б. Хмельницького, вони недовго проіснували, закінчившись Руїною, а сама Україна з польської провінції стала російською. І хоча після переділів Польщі українські землі (за винятком Буковини, Галичини, Закарпаття, що були включені до Австро-Угорщини) були «з'єднані», та це «з'єднання» відбулося уже в Російській імперії, до складу якої відійшли також Польша і Литва за рішенням Віденського конгресу 1814 р. Якщо Польща і Литва зберегли деякі елементи автономії, залишившись князівствами, то всі сфери життя України були підпорядковані інтересам Російської імперії. Колоніальна політика, розпочата Петром І і продовжена Катериною II, неухильно знищувала залишки давньої автономії.

Утвердження колоніального режиму в Україні спричинило економічну експлуатацію, ліквідацію структур самоврядування, знищення культурних інституцій: запроваджувалися російські закони, російська мова в судах, русифікувалися школи, робилося все, щоб перешкодити становленню української національної культури, загальмувати духовний розвиток народних мас. Елітні стани, отримавши «Жалувану грамоту дворянству», з козацької старшини, українського панства перетворювалися на «благородних російських дворян», яким уже було не до народу, його мови, звичаїв і рідної культури. Русифікувалася значна частина міщанства, інтелігенції, відкривалися навчальні заклади, що повинні були «зближати молодь з російськими поняттями й звичаями, передавати їм загальний дух російського народу». Політику русифікації проводила і православна церква, що була під наглядом політичної влади. Література того періоду, відображаючи суспільне і духовне життя, зокрема і те, що було специфічно українським, трактувала його, за словами Г. Грабовича, здебільшого як доповнення чи дублювання російського, імперського контексту, тобто функціонувала як додаток до імперської російської літератури.

Подібні тенденції домінували і на інших українських землях, які відійшли до Австро-Угорщини, зокрема в Галичині, де загальна полонізація, а потім влада Австро-Угорщини породжували в українців зневіру у власних силах, здатність протистояти процесам національного збайдужіння і утвердження психології міщанства. Духовенство й інтелігенція дивилися на простий народ з погордою, відгороджуючись чужою мовою. Культура, література на українських землях ставали двомовними: у Росії — російсько-українськими, в Галичині — німецько- та польсько-українськими. Нікому було відстоювати культуру українського народу, яку він продовжував творити, утримуючи в пам'яті драматичні події історії, обстоюючи права на людську і національну індивідуальність. Такими були передумови формування романтизму в Україні, представники якого навіть не потребували орієнтування на романтичні теорії, бо вони були наявні у народній творчості, а романтична література активно входила в народну свідомість, сформувавши основну проблематику національного руху — народ та історія.

Проблема романтизму, його сутності, діяльності культурних діячів, які його репрезентували, філософські питання, котрі вони ставили і вирішували, неоднозначно висвітлюються в нашій історичній, історико-філософській літературі. Українські історики і культурологи (М. Грушевський, І. Огієнко, Є. Маланюк, Г. Шпет, І. Крип'якевич) лише констатують факт впливу ідеї народності і романтизму на розвиток української культури, але розглядають не стільки його філософсько-світоглядні, скільки соціально-культурологічні аспекти. Точка зору українського і російського філософа Сильвестра Гогоцького (1813—1889) про взаємовпливи німецької класичної філософії і німецького романтизму тривалий час не розвивалася, і тільки у 80-ті роки XX ст. була ґрунтовно розроблена радянським філософом А. Гулигою. Першу спробу розглянути зв'язки ідей романтизму з розвитком філософської думки в Україні зробив Д. Чижевський, який зазначав, що на українському романтизмі позначився вплив шеллінгіанства і називає романтиками учнів і послідовників Шеллінга в Україні: Д. Велланського, А. Дудровича, М. Максимовича, професорів Рішельєвського ліцею в Одесі К. Зеленецького та М. Курляндцева, представника романтичної психології, професора Київської духовної академії П. Авсенєва. Універсалізм романтичного світогляду вплинув, за його словами, на Т. Шевченка і П. Куліша, а пізніше — на П. Юркевича, О. Потебню і одного з «найвидатніших українців всіх часів» — М. Гоголя.

Розвиток романтизму в Україні був досить складним, пов'язаним не лише з непростими обставинами цієї доби, а й із життєвими шляхами представників. Адже для його становлення і розвитку важливим є не лише усвідомлення своєї етнічної окремішності («ми — не вони»), а й формування національної демократичної інтелігенції — носіїв національної самосвідомості, пов'язаних з народним життям, здатних вивести на нові шляхи власну літературу. Романтизм був для них не просто формою самовираження, а основою осмислення життя, побуту занедбаних і недооцінених сторінок минулого, рецепції майбутньої долі народу, обґрунтування не лише етнічної, а й історико-правової самобутності з правом на свою власну історію і життя. Саме в такому напрямі відбувалося формування нових демократичної інтелігенції і письменства, світоглядною основою яких є народна духовна культура і народне життя.