Ранній палеоліт

Реферат

Відкриття останніх років у галузі вивчення приматів дають змогу внести істотні зміни в уявлення про місця виникнення перших родин гомінідів — родоначальників людини.

Археологічні, палеонтологічні та геологічні дослідження в Африці (Танзанія, Кенія, Ефіопія) дали можливість виявити залишки високорозвинутих двоногих приматів, вік яких визначається 2—2,6 млн. років. Вони з'явилися набагато раніше, ніж вважалося донедавна. Для родини гомінідів характерне використання примітивних знарядь з каменю та прямоходіння — найважливіші риси, що сприяли процесу перетворення мавпи на людину.

Отже, історія людства сягає тих віддалених часів, коли відповідно до об'єктивних законів розвитку природи передні кінцівки мавпи-примата перестали бути лише засобами пересування і протягом тривалого еволюційного процесу дедалі більше пристосовувалися до виконання виробничих функцій. Це були насамперед дії по добуванню засобів існування за допомогою знарядь праці. З цього моменту й починається свідоме життя мавполюдини, спрямоване на більш повне задоволення своїх потреб, запорукою чого було вдосконалення лапи-руки.

Виготовлення і використання знарядь праці значно підвищили життєстійкість мавполюдей, сприяли глибоким змінам їхньої біологічної та психологічної структури, прискорили відрив від тваринного стану, розвинули зародки соціальних якостей.

«Спочатку праця, а потім і разом з нею членоподільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок...», — писав Ф. Енгельс у творі «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину».

Мабуть, щонайменше мільйон років минуло відтоді, коли почалося просування найдавніших людських угруповань з південної частини Східної півкулі на північ. Уже в ранньому палеоліті відмічається освоєння найдавнішими людьми, які дістали загальну назву пітекантропів, європейського материка, куди вони проникли через Кавказький перешийок, Східне Середземномор'я та Гібралтар.

Не завжди можна пояснити, чим були викликані постійні пересування найдавніших людських колективів. Але немає сумніву, що стимулюючий вплив мало відносне перенаселення на одиницю площі, тобто умова, що призводила до тиску надлишків населення на продуктивні сили при низькому рівні розвитку останніх.

Слід при цьому мати на увазі, що давні міграції людських груп ніколи не були безцільними. Такі пересування підпорядковувалися суворим вимогам певної організації переселення і залежали від наявності джерел води, забезпеченості мисливськими угіддями та безпеки в дорозі.

Поява стародавньої людини на сучасній території України припадає на першу половину раннього палеоліту (ашельська епоха) — близько 150 тис. років тому. У Східній Європі на той час панував досить теплий, дещо вологий клімат з періодичними похолоданнями — провісниками дніпровського (рісського) зледеніння, яке поступово, але невпинно насувалося.

На рівнинах, у річкових долинах і на узгір'ях півдня сучасної Європейської частини колишнього СРСР, вкритих рослинністю помірних широт, паслися стада бізонів, гігантських оленів, антилоп, мамонтів, носорогів. У заплавах рік, чагарниках, лісових нетрях і в горах водилися хижаки — леви, ведмеді, гієни, вовки.

Невеликі групи первісних людей, які вже використовували вогонь для обігрівання, пом'якшення їжі та відстрашування хижаків, пересувалися, шукаючи нові мисливські угіддя, збираючи їстівні плоди, листя, коріння, яйця птахів, молюски, ловлячи гризунів, ящірок, комах. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці — загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Останні використовувалися також для різноманітних побутових потреб.

Людські колективи вже почали освоювати печери як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди — примітивні заслони й огорожі від вітру і навіть намети з шкур, що поліпшувало умови печерного побуту.

В соціальній організації цих стародавніх людських угруповань ще не були переборені інстинкти тваринного індивідуалізму. Однак у свідомості людей вже зароджувалися і деякі суспільні риси, що виявлялося у зміцненні взаємозв'язків всередині кровно споріднених колективів, спільному освоєнні й влаштуванні сховищ-жител, у колективізмі при добуванні й розподілі засобів існування. Цілком ймовірно, що у таких кровно споріднених общинах вже визрівали екзогамні порядки, тобто заборона шлюбних відносин всередині общини.

На сучасній території України виявлено небагато місцезнаходжень, які впевнено можна пов'язати із людиною ашельської епохи. Очевидно, це наслідок дуже незначного заселення території в ті часи. Так, у Донбасі, поблизу м. Амвросіївки, знайдено велике крем'яне ручне рубило, безсумнівно, виготовлене ашельською людиною. На березі Дністра біля с. Луки-Врубловецької, неподалік від Кам'янця-Подільського, виявлено архаїчні кремені, серед яких кілька крем'яних рубил ашельського типу. Найбільш виразним ашельським місцезнаходженням є стоянка на Житомирщині, в басейні р. Свинолужки. Тут знайдено велику кількість розщеплених кременів, що використовувались як знаряддя для різання і скобління, а також типові ручні рубила.

Хоча сучасна територія України в ашельську епоху не була густо заселена, не можна, однак, вважати, що ашельці тут жили повністю ізольовано від інших подібних угруповань. В ашельську епоху первісна людина заселяла Кавказький перешийок і Західну Європу. Людські колективи, що жили в сучасних межах України, підтримували зв'язки із кавказькими і західноєвропейськими групами ашельців. Це спілкування мало, очевидно, епізодичний характер і супроводжувалося нечастими інфільтраціями ашельського населення у Східну Європу з боку Кавказу та Західної Європи.