Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Кіммерійці і найдавніші скіфи

Реферат

На главную
Реферати з історії України

Наприкінці II — на початку І тисячоліття до н. е. Північне Причорномор'я населяли найдавніші з відомих під своєю власною назвою племен — кіммерійці.

Найбільш ранні відомості про кіммерійців знаходимо у грецькій літературі: вони належать до початкового періоду знайомства грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного моря і мають характер легенд, що ввійшли до циклу міфів і сказань. Земель кіммерійців досяг Одіссей, відправившись з острова Еї. За поемою Гомера «Одіссея», ця дуже віддалена країна була розташована поблизу крайніх меж океану, десь біля входу в потойбічне царство Аїда. В поемі говориться: «Зайшло сонце і покрилися тьмою всі шляхи, а судно наше досягло меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських, окутані імлою і хмарами; і ніколи сяюче сонце не заглядає до них своїми променями...» Мабуть, до кіммерійців належить також згадуваний в «Іліаді» народ «дивних доярів кобилиць — млекоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що жили десь у Північному Причорномор'ї, на північ від Трої, відразу ж за «конеборними фракійцями і місійцями, що б'ються врукопашну». Пізніше «доярами кобилиць» античні автори називають як скіфів (Гесіод, VII ст. до н. е.), так і кіммерійців (Каллімах, 310—235 pp. до н. е.).

У Геродота (V ст. до н. е.) і Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.) є повідомлення про те, що вся країна, яка раніше належала кіммерійцям, зайнята скіфами. Вони називають ряд пов'язаних з перебуванням кіммерійців місць, в основному на Керченському півострові, де знаходилися «кіммерійські стіни», «кіммерійські переправи», Кіммерію, Боспор Кіммерійський (Керченська протока), м. Кіммерік. В західній частині Північного Причорномор'я, поблизу гирла Дністра, за переказом Геродота, знаходилася могила останніх кіммерійських царів. Цим ще раз підтверджується свідчення про те, що кіммерійці займали все Степове Причорномор'я від Дону до Дністра.

Археологічні дані дають підставу пов'язувати з кіммерійцями пам'ятки пізнього етапу зрубної культури Степового Причорномор'я. Кіммерійці були численним і сильним народом, до складу якого входив, мабуть, ряд племен. В основному вони зберігали осілий спосіб життя, але в них уже існували могутні кінні загони, що давало можливість здійснювати далекі завойовницькі походи. Як свідчить Страбон, за часів Гомера кіммерійці досягли країн на східному узбережжі Середземного моря. Нові археологічні відкриття підтверджують ці дані.

На початку І тисячоліття до н. е. у кіммерійців відбувався перехід від пастушого скотарства до кочового. Цьому могло сприяти зіткнення кіммерійців з племенами кочових скіфів, які вдерлися зі сходу, з-за Дону. В усякому разі, з VIII ст. до н. е. осілі поселення пізньозрубної культури повсюдно зникли. Для цього ж часу в степах стали типовими курганні поховання кінних воїнів-кочовиків при зброї (зокрема залізній), разом з спорядженням верхового коня.

Із ассірійських джерел кінця VIII ст. до н. е. відомо, що кіммерійці завдали поразки урартійському цареві Русові і з'явилися на північних кордонах Ассірії. Існує припущення, що ассірійський цар Саргон II загинув у бою саме з кіммерійцями в 705 р. до н. е. У джерелах, що належать до часів ассірійського царя Асаргаддона (681—668 pp. до н. е.), кіммерійці фігурують поряд зі скіфами серед народів, які відіграли велику роль у війнах часів падіння ассірійської могутності й становлення Мідії. Причому частина їх виступала на боці ворогів Ассірії, а частина — в числі її союзників.

Згідно з повідомленням Геродота, пізня хвиля вторгнення кіммерійців у Передню Азію була викликана тим, що їх вигнали з степів Північного Причорномор'я скіфи, які в свою чергу були витіснені з глибин Азії массагетами. За версією Арістея із Проконіса (VII ст. до н. е.), повідомленою Геродотом, народом, що витіснив скіфів, були іссідони, які зазнали нападу з боку арімаспів. Цікавим у цих повідомленнях є те, що причина пересування скіфів на захід пов'язується з хвилею міграцій, воєнними сутичками, які, немов ланцюгова реакція, прокочувалися зі сходу на захід, а також те, що початкова батьківщина скіфів локалізується десь на північ від східної частини Каспійського узбережжя або на захід від Уральського хребта. За свідченням Діодора Сіцілійського (друга половина І ст. до н. е.), скіфи спочатку жили біля Араксу (Волги), потім розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовського моря), а згодом завоювали Північне Причорномор'я до Істру (Дунаю), підкоривши собі багато племен, що проживали на цій території.

З появою скіфів, за переказом Геродота, кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи лишати рідної землі, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.

Переслідуючи кіммерійців, скіфи пройшли вздовж Каспійського узбережжя через Кавказ і теж вдерлися в країни Передньої Азії. Коли саме сталося зіткнення скіфів з кіммерійцями й вигнання останніх з Причорномор'я, сказати важко. В усякому разі, у VII ст. до н. е. обидва ці народи вже перебували у Передній Азії, наводячи жах на місцеве населення.

Враження, яке справляло на сучасників нашестя грізних невідомих досі північних кочовиків, яскраво відображене в промовах біблійних пророків: «Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина...; ...Народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі...; Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію». В цих емоційних характеристиках образно відображені характер і природа вторгнення кочовиків та його спустошливі наслідки, що сприймалися як «божа кара».

Скіфи і кіммерійці брали діяльну участь у бурхливих подіях, що розгорнулися на той час у країнах Переднього Сходу. Кіммерійці в основному підтримували антиассірійську коаліцію. В аналах Асаргаддона, що належать до 679—678 pp. до н. е., повідомляється про перемогу, здобуту ассірійським царем над кіммерійцями, очолюваними вождем Теушпою. На боці противників Ассірії виступили також скіфи на чолі з вождем Ішпакою. Асаргаддону вдалося, мабуть, розбити ворожу коаліцію й залучити на свій бік основні сили скіфів. При цьому одна з дочок ассірійського повелителя була видана заміж за скіфського царя Бартатуа (Прототія — за грецькими джерелами).

Кіммерійці основний удар спрямували проти держав Східного Середземномор'я. В союзі з Урарту вони розгромили Фрігію (676—674 pp. до н. е.), а в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили її столицю Сарди. Відтоді Лідія потрапила під владу кіммерійців, визволитися від яких їй вдалося тільки наприкінці VII ст. до н. е. Після лідійського походу кіммерійці фактично зійшли з історичної арени.

Що ж до скіфів, то дальша історія походів у Передню Азію пов'язана з іменем царя Мадія, сина Прототія. Як і його батько, він був союзником Ассірії. Він завдав поразки ворожому Ассірії кіммерійському вождю Лігдамісу. Противником скіфів був також один із головних ворогів Ассірії мідійський цар Кіаксар. Військо скіфів, очолюване Мадієм, з'явилося у той момент, коли Кіаксар обложив Ніневію — столицю Ассірії.

У битві з мідійцями Мадій одержав перемогу, і це поклало початок пануванню скіфів у Передній Азії, що тривало 28 років. За цей час скіфи не створили тут міцного об'єднання типу східних держав, хоч і мали під своєю владою певну територію в землях Мана, яка служила плацдармом для їх походів. Залишаючись кочовиками і спираючись на свою військову силу, вони, щоб захопити воєнну здобич та одержати данину, здійснювали спустошливі походи. За словами Геродота, скіфи «...все спустошували своїм буйством і надмірностями. Тому що, крім того, що вони брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крім данини, організовували набіги і грабували, що було у кожного народу». Скіфи здійснювали походи в Сірію, Палестину, доходили до Єгипту. Щоб запобігти їх вторгненню, фараон Псамметіх вийшов їм назустріч і відкупився багатими подарунками.

Кінець пануванню скіфів у Передній Азії поклав мідійський цар Кіаксар. Він запросив на бенкет скіфських вождів і підступно умертвив їх. Мабуть, цей удар був досить відчутним, оскільки після нього скіфи залишили Мідію і повернулися в Причорномор'я.

Сліди перебування скіфів і кіммерійців у країнах Стародавнього Сходу добре простежуються. Скіфська зброя і спорядження верхових коней зустрічаються на шляхах скіфських проникнень — у пам'ятках Кавказу VII—VI ст. до н. е. При розкопках ряду міст Стародавнього Сходу — у Вавілоні, Ассірії, Сірії, Палестині, в шарах VII—VI ст. до н. е. знайдено скіфські бронзові наконечники стріл. В Іранському Курдистані, поблизу м. Саккиза, відкрито багате поховання скіфського царя, що належить до кінця VII ст. до н. е. В ньому виявлено ряд предметів давньосхідного виробництва, одержаних як здобич, подарунки або данина, а також скіфська зброя, предмети кінської вузди, речі, прикрашені в манері ранньоскіфського мистецтва. На думку вчених, саме в Іранському Курдистані могла міститися ставка скіфських царів під час їх походів.

Однією з останніх акцій скіфів під час повернення з Передньої Азії через Кавказ було зруйнування урартської фортеці Тейшебаїні (городище Кармір-Блур у Вірменії) приблизно на рубежі VII—VI ст. до н. е. Фортеця загинула у вогні. В стінах цитаделі виявлено скіфські наконечники стріл. У приміщеннях знайдено деякі речі, пов'язані з перебуванням тут скіфів.

У похованнях скіфської знаті початку VI ст. до н. е. на Кубані та в Північному Причорномор'ї трапляються речі двірцевого начиння: посуд, уламки меблів, що були трофеями скіфів, здобутими під час походів.

Передньоазіатські походи справили глибокий вплив на формування соціальної структури і культури скіфського суспільства. Вони сприяли розширенню його зовнішньополітичних та культурних зв'язків. Кочові народи Причорномор'я вперше вступили в безпосередній контакт з країнами найбільш розвинутих цивілізацій Стародавнього Сходу. Походи прискорили формування військової організації скіфів, спрямованої на підкорення інших племен і народів. Посилилася влада царів і родоплемінної аристократії, зросло їхнє багатство і прагнення до розкоші. Військова могутність скіфів піднімала вождів до рівня давньосхідних володарів. Для виготовлення парадного вбрання вони залучали не тільки скіфських майстрів, а й ремісників країн Сходу — урартійців, ассірійців, іонійських греків.

Походи скіфів і кіммерійців у Передню Азію мали неабияке значення для країн Стародавнього Сходу. Як активна політична сила вони брали участь у перебудові політичної карти Переднього Сходу, сприяючи занепаду одних і піднесенню інших країн. Так, в результаті цих подій загинули Урарту і кривава деспотична Ассірія.

Скіфські походи в Передню Азію не були епізодичними. Вони тривали протягом майже всього VII ст. до н. е.: у них взяли участь щонайменше два покоління. Все нові й нові загони воїнів відправлялись із степів Північного Кавказу та Причорномор'я шляхами своїх попередників у пошуках слави й здобичі.

Контакти з народами Кавказу і Стародавнього Сходу значно збагатили матеріальну культуру та мистецтво скіфів. Скіфи володіли першокласною для свого часу зброєю. Основу їхнього війська становили мобільні загони кінноти. До озброєння воїна входили залізні мечі та короткі кинджали, списи з залізними наконечниками, луки і стріли. Луки скіфів в стародавньому світі не мали собі рівних за далекобійністю.

За час походів скіфи взяли на озброєння залізні бойові сокири, запозичивши їх у народів Кавказу. У народів Сходу вони запозичили шоломи і панцири з залізних або бронзових пластин, пристосувавши цей обладунок до умов кінного бою. В прикрашанні одягу і зброї оригінальні скіфські мотиви (зображення оленя, пантери, коня, барана та ін.) переплітаються з художніми образами, запозиченими в мистецтві країн Стародавнього Сходу (грифони, синкретичні чудовиська та ін.). Це поклало початок створенню нового, самобутнього й дуже оригінального скіфського мистецтва.

Немає сумніву, що назви «кіммерійці» і «скіфи» (за східними джерелами «гімірри» й «ішкуза») у першооснові означали конкретні назви груп племен, кожна з яких утворювала етнічну спільність, один народ. Щодо скіфів, то вони належали до числа народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови, до тієї великої мовної сім'ї, до складу якої входили також савромати, саки, массагети, согдійці, хорезмійці, а на території Стародавнього Сходу — мідійці та перси. На користь такого припущення говорить аналіз залишків скіфської лексики: більшість власних імен, племінних і топонімічних назв, окремих слів знаходить відповідники в іранській мові. Ці народи сформувалися головним чином на основі споріднених племен зрубної й андронівської культур бронзового віку.

Питання про етнічну належність кіммерійців остаточно не з'ясоване. На основі писемних джерел деякі вчені відносять їх до числа народів фракомовної групи. Останнім часом з'являється дедалі більше даних, які дають підставу думати, що кіммерійці належали до тієї самої групи іраномовних народів, що й скіфи, і становили крайню західну групу цього величезного світу.

Крім конкретної етнічної назви кіммерійців і особливо скіфів, ці етноніми використовувалися також у широкому, узагальнюючому значенні. Стародавні джерела часів походів цих народів у Передню Азію часто плутають їх, називаючи кіммерійців скіфами і навпаки. Назва «скіфи» також вживалась на позначення всіх середньоазіатських і причорноморських народів, близьких до скіфів способом життя. Скіфськими називалися також підкорені скіфами племена, що проживали в межах Причорноморської Скіфії. Тому в кожному окремому випадку слід чітко розрізняти зміст поняття, що вкладається в це визначення.