Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Мала Скіфія

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

З III ст. до н. е. почався заключний період історії скіфів Північного Причорномор'я, який характеризується дальшим розвитком у них державності й переходом до міського життя. Після смерті Атея (339 р. до н. е.) могутність Скіфії послабла, а володіння її на сході і заході значно скоротились. Основна маса землеробського і кочового населення Степу під тиском сарматів відійшла на Кримський півострів. За свідченням Страбона, територія Степового Криму разом з прилеглим до неї з півночі районом за Перекопським перешийком до Дніпра почала називатися Малою Скіфією. Частина скіфського населення перекочувала «за Тіру та Істр» у Добруджу, що також дістала назву Малої Скіфії. Територія Кам'янського городища зменшилася до розмірів акрополя. Свій центр скіфи перенесли до Криму, де, як і на Нижньому Дніпрі, частина кочових скіфів осіла, у той час як інша продовжувала вести кочовий спосіб життя.

Приблизно в середині III ст. до н. е. на схрещенні давніх торговельних шляхів у долині р. Салгиру скіфи заснували значний укріплений пункт, оточений кам'яними стінами, що дістав грецьку назву Неаполь (Нове місто). Після закріплення скіфів у рівнинному Криму торговельні відносини з грецькими містами Північного Причорномор'я пожвавилися. Головними пунктами вивозу були Херсонес і міста західного узбережжя.

У зв'язку зі зміною економічної кон'юнктури в Східному Середземномор'ї та наступом сарматських племен грецькі міста Північного Причорномор'я у III ст. до н. е. тимчасово послабли. Яскравим свідченням цього є декрет на честь Протогена, в якому описується тяжке економічне становище Ольвії, зумовлене постійним натиском кочовиків.

Скориставшись із сприятливої ситуації, скіфські царі підкорили Ольвію, наклали данину на Боспор і розпочали активний наступ на приморські міста, щоб, оволодівши ними, вступити в безпосередні стосунки з грецькими державами Середземномор'я та Причорномор'я, розширити сферу своєї торговельної діяльності, покінчити з посередництвом Боспору та Херсонеса. Першими зазнали нападу грецькі міста на північно-західному узбережжі півострова, засновані Херсонесом для контролю над прилеглою до них землеробською окраїною. Це спричинилося до воєнних зіткнень скіфів з Херсонесом і поклало початок їх тривалій боротьбі.

Після одного з нападів скіфів Херсонес звернувся за допомогою до сарматської цариці Амаги, дружини царя Медосакка. В цей час сармати у Причорномор'ї являли собою вже значну політичну й військову силу. Визволивши Херсонес від скіфів, Амага вбила скіфського царя й зобов'язала його сина, якому передала царську владу, припинити напади на Херсонес. Кримські скіфи на деякий час потрапили у залежність від сарматів. Однак невдовзі після цього скіфи відновили свої сили.

Найбільшого розквіту Мала Скіфія досягла в середині II ст. до н. е. під час правління царя Скілура, ім'я якого називає ряд античних авторів. Відоме воно і з монет та епіграфічних написів. Скульптурні портрети Скілура і його сина Палака збереглися на мармурових рельєфах, знайдених у Неаполі Скіфському. У той час Скіфська держава займала велику територію. На сході вона межувала з Боспорським царством, на півдні — доходила до передгір'їв Криму, населених таврами, на півночі скіфи володіли районом Нижнього Дніпра, в тому числі й Ольвією, де Скілур почав карбувати свою монету. На західному узбережжі півострова скіфи захопили порти Керкінітіду і Калос Лімен та ряд грецьких укріплених пунктів, перетворивши їх на фортеці.

Неаполь, який став на той час головною резиденцією скіфських царів, був додатково укріплений оборонною стіною з прямокутною вежею біля головної брами. В місті зведено двірцеві споруди з мармуровими й бронзовими статуями. Стіни деяких будинків прикрашали яскраві розписи. На головній площі встановлено кінну статую царя Скілура. Тут же знаходилися статуї Зевса, Афіни та Ахілла Понтарха, поставлені на честь цих богів греком Посідеєм, вихідцем з Родоса, який переселився до Неаполя Скіфського з Ольвії. Як відомо з написів на цих статуях, Посідей виконував обов'язки наварха — командуючого скіфським флотом — і здобув перемогу над сатархеями, які займалися піратством. Біля головної брами Неаполя для поховання царів та знаті було споруджено кам'яний мавзолей. Напроти брами знаходилося громадське зерносховище, а в східній частині міста — велике штучне водоймище.

У цей самий час скіфи побудували ряд укріплених поселень у центральному передгір'ї Криму. В античних джерелах, крім Неаполя Скіфського, згадуються ще три укріплення: Хабеї, Палакій, Напіт, які служили Скілурові і Палаку опорними пунктами під час війни проти Мітрідата. В Західному Криму до нашого часу збереглися залишки чотирьох великих скіфських укріплених поселень міського типу.

Укріплені пункти з'явилися наприкінці III — у II ст. до н. е. і на північних окраїнах Малої Скіфії, на обох берегах пониззя Дніпра. Багато з них виникло на місці більш ранніх скіфських селищ IV—III ст. до н. е. Назви ряду населених пунктів на берегах Дніпра наводяться у Птолемея (II ст. н. е.). Це — Азагарій, Амадока, Сар, Серим, Мелітополь, Ольвія, Діїн, Сарвак, Ніос. У наш час на берегах Дніпра і його приток відомо 16 укріплених поселень, площа кожного з яких становить від 3 до 32 га. Найважливішими з них були городища, розташовані недалеко від сіл Золотої Балки, Гаврилівки, Миколаївки на правому березі Дніпра, Знам'янки і Любимівки — на лівому. Поблизу сіл Золотої Балки і Миколаївки відкрито також могильники.

Перебуваючи у ворожому оточенні сарматів зі сходу і кельтських та гетських племен — із заходу, засновники нижньодніпровських поселень перетворили їх у міцну оборонну систему. Подібно до кримських укріплених поселень, вони розташовувалися на вигідних у стратегічному відношенні високих берегах та прибережних горбах Дніпра й обносилися подвійною лінією укріплень, яка складалася з кам'яних стін двопанцирної кладки з вежами, а також валами й ровами.

У II ст. до н. е. Скіфське царство вступило у більш жваві торговельні зв'язки з приморськими містами. За посередництвом Херсонеса воно зав'язало відносини з Кносом, Кнідом, Сінопою. Значне місце у торгівлі належало Родосу. Встановилися тісні зв'язки Неаполя з Ольвією, з якою торгували також жителі нижньодніпровських укріплених поселень. Ольвія для них була основним посередником у відносинах з античним світом. З Ольвії довозилися малоазійський червонолаковий посуд, дешеве коське вино та інші товари. За посередництвом жителів нижньодніпровських поселень вони потрапляли далі на північ — до носіїв зарубинецької культури.

Син Скілура — Палак продовжував завойовницьку політику свого батька. Під час його правління епізодичні сутички з Херсонесом почастішали і, зрештою, переросли у широкі воєнні дії. Загони скіфів підступили до стін Херсонеса. Агресивні дії скіфів щодо Херсонеса поклали початок тривалим війнам. У круговорот подій було втягнуте Понтійське царство Мітрідата, який став на бік Херсонеса і Боспору.

Війна точилася з перемінним успіхом. Зрештою полководцеві понтійського царя Мітрідата Діофантові вдалося здобути вирішальну перемогу над Палаком, який виступав у союзі з сарматським племенем роксоланів. Війська Діофанта оволоділи скіфською фортецею Хабеї і Неаполем. Херсонес і Боспор потрапили під протекторат Понтійського царства. Дещо пізніше (з 63 р. до н. е.) Боспор підпав під контроль Римської держави, яка здобула перемогу над силами Мітрідата Понтійського.

Після поразки у війні Скіфське царство в Криму тимчасово занепало. Від нього відпала Ольвія. Боспор припинив виплату данини. З підкоренням античних міст Римською імперією скіфи, дезорганізовані поразкою від Діофанта, виявилися неспроможними до активного наступу. Можливо, тільки окремі, розрізнені групи ще здійснювали набіги на грецькі міста, про що може свідчити спорудження боспорським царем Асандром наприкінці І ст. до н. е. земляного валу для захисту західних кордонів Боспорської держави. Але ніяких свідчень про важливі події в житті Скіфської держави та її політичних діячів у джерелах цього часу немає. Проте скіфи поступово відновили свої сили після поразки, завданої Діофантом. У І ст. н. е. вони знову розпочали боротьбу проти Ольвії, Херсонеса та Боспору.

Ольвія вдруге потрапила у залежність від Скіфської держави. Заінтересовані в торгівлі з Ольвією скіфи взяли участь у її відбудові після гетського розгрому. Під час правління Фарзоя та Інісмея, які карбували протягом 34—35 років в Ольвії золоті та срібні монети, відбулося нове політичне й економічне піднесення Скіфської держави, що підтверджується монетами, написами й археологічними матеріалами. В долинах рік, на підвищених місцях в Криму виникли укріплені поселення і селища. Назви шести міст і цілого ряду інших населених пунктів наводить Пліній Старший (I ст. н. е.), який називає Малу Скіфію Таврикою. Він зазначає, що в країні живе 23 племені, а по гірському хребту — скіфо-таври, що вказує на їхнє етнічне змішання. В цей час на Перекопському перешийку було споруджено рів і вал. Саме тут, за Плінієм, існувало м. Таври. (У наш час в Криму відкрито 34 укріплені поселення і майже стільки ж селищ, більшість з яких належить до перших століть нашої ери. Розташовані вони переважно в передгір'ях Центрального й Південно-Західного Криму.)

Столицю скіфів — Неаполь Скіфський — було укріплено панцирними стінами. В ній зведено нові будинки з фресками в стилі боспорського живопису. На північній околиці з'явилися вирубані в скелях усипальниці для царських дружинників та їх сімей.

У перших століттях нашої ери відновилися тісні контакти скіфів з містами Північного Причорномор'я. З південно-понтійських центрів до Неаполя Скіфського надходили черепиця, амфори, червонолаковий посуд та різноманітні металеві вироби й прикраси. Значне місце в торгівлі Неаполя посідав Херсонес. Відновилися торговельні зв'язки з Ольвією. За повідомленням Діона Хрисостома (І—II ст. н. е.), «Ольвія продавала сіль більшості варварів, а також еллінам і скіфам, що жили на Таврійському півострові».

Пожвавився обмін між Ольвією й нижньодніпровськими поселеннями. На рубежі нашої ери тут розпочалося кам'яне будівництво, проводилися часткова реконструкція і додаткове зміцнення оборонних стін. Збільшився привіз червонолакового посуду з Пергама і Самоса, частково з території Італії, розширився довіз вина і маслинової олії з південнопонтійських центрів.

З середини II ст. н. е. мирні відносини Ольвії і скіфів знову порушилися. В цілому ряді епіграфічних джерел того часу згадується про неодноразові напади на Ольвію скіфів та сарматів, про «зустріч» ольвійських діячів зі скіфськими й сарматськими царями. В одному з ольвійських написів II ст. н. е. повідомляється, що ольвійським стратегам вдалося «звести на натовпи супостатів трофейну перемогу». Проте їм не завжди вдавалося відбити натиск ворогів власними силами. Після чергового набігу тавро-скіфів римський імператор Антоній Пій направив з Нижньої Мезії підкріплення ольвійському гарнізону. Один з римських загонів, що входив до складу XI Клавдієвого легіону, просунувся в глиб Криму (тут знайдено його стоянку на поселенні Альма Кермен, на лівому березі Альми). Наприкінці II ст. н. е. в Ольвії посилився римський вплив, і за Септімія Севера (193—211) вона ввійшла до складу римської провінції.

Зміцнивши своє політичне й економічне становище під час правління Фарзоя, скіфи розпочали новий наступ на Херсонес. Вони відвоювали Калос Лімен і Керкінітіду, які Арріан називає вже «скіфськими фортецями». Це змусило Херсонес звернутися за допомогою, на цей раз до Риму. Нерон надіслав у 62 р. до Криму експедиційні війська на чолі з легатом (правителем) Нижньої Мезії Плавтієм Сільваном. Останній відбив натиск скіфів, але Херсонес заплатив за це своєю незалежністю.

У перші століття нашої ери Скіфське царство продовжувало суперничати з Боспором, що призводило до постійних воєнних сутичок між ними. Ці сутички знайшли відображення в ряді записів боспорських царів Аспурга І, Котіса II і Савромата II, в яких говориться про підкорення «скіфів і таврів». Постійна воєнна загроза з боку скіфів змушувала боспорських царів турбуватися про зміцнення своїх кордонів, ремонтувати захисні стіни й зводити нові фортеці. Однією з них у І—III ст. н . е. був Ілурат.

У період описуваних подій скіфське населення, що жило в сільських місцевостях, продовжувало займатися сільським господарством, яке в перші століття нашої ери залишалося основою економічного життя в усьому Північному Причорномор'ї. Скіфи вирощували зернові культури (ячмінь, пшеницю, жито, просо) і виноград, з якого виготовляли вино, займалися садівництвом. Зерно мололи зернотерками і більш досконалими знаряддями — круглими й чотирикутними жорнами елліністичного та римського типів. Для обробітку землі використовували плуг з залізним сошником та залізні мотики, врожай збирали залізними серпами. Крім землеробства, населення займалося скотарством: розводило велику і дрібну рогату худобу та свиней.

Розвивалося також ремісниче виробництво: виготовлення ліпного й гончарного посуду, прядіння, ткацтво, бронзоливарне виробництво, обробка каменю, різьблення по кістці.

Удосконалення знарядь праці й технічних прийомів сприяло збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції й розвитку торгівлі, яка мала в основному обмінний характер. За еквівалент вартості товару почали використовувати гроші, але їх роль у торгівлі була ще незначною.

Поряд із звичайним інвентарем скіфи почали виготовляти нові речі, запозичені у сарматських та інших племен, що зумовило певні зміни в їхній матеріальній культурі на її пізньому етапі.

В одязі чоловіків і жінок як застібки широко використовувалися бронзові та залізні фібули. Стало модним обшивати комір, рукава і поділ жіночого вбрання різноманітним намистом. До складу прикрас, крім намиста, входили браслети із зміїними голівками, персні зі скляними вставками, різної форми серги й підвіски. Серед предметів туалету набули поширення дископодібні дзеркальця з боковими виступами для підвішування, нерідко оздоблені тамгоподібними знаками, циліндричні кістяні піксиди для туалетних цілей, скляні флакони для ароматичних рідин.

До складу озброєння входили сарматські мечі з кільцевими навершями й довгі мечі без перехрестя з круглим набалдашником, а також довгі списи і лук зі стрілами. Із захисного спорядження використовувалися залізні й бронзові шоломи, лускаті панцири, поножі, щити. Кінська збруя поповнилася залізними вудилами сарматського типу з кільцями, круглими фаларами та бляшками, іноді окутими золотою фольгою. Сарматські елементи часто спостерігаються на пізньоскіфських укріплених поселеннях Нижнього Дніпра (Золота Балка) та могильниках Криму перших століть нашої ери.

Щодо суспільного ладу пізніх скіфів відомості дуже скупі. Пізньоскіфську державу дослідники розглядають переважно як рабовласницьку державу варварського типу, що зазнала певної еллінізації, але зберегла пережитки військової демократії. Політична влада в країні зосереджувалася в руках царя, який спирався на військову аристократію. Влада царя була спадковою.

Населення Малої Скіфії було різномовне, але офіційною мовою вважалася грецька. Зразки її збереглися в написах на кам'яних базах грецьких статуй та численних графіті на посуді, знайденому в Неаполі Скіфському.

З приходом сарматів у Північне Причорномор'я значного поширення набули тамгоподібні знаки. Вони зустрічаються на антропоморфних стелах, стінах склепів та будівель, монетах, бронзових казанах, глиняних посудинах, кінській збруї, а також на дзеркалах, пряжках, браслетах та інших предметах. Деякі з них використовувались як герби боспорських династій, інші були родовими й сімейними знаками та знаками власності, зокрема ними таврували худобу. З тамгоподібними знаками пов'язувалися також релігійно-культові уявлення.

Одночасно зі змінами в матеріальній культурі пізніх скіфів змінився і характер їхнього поховального ритуалу та форми поховальних споруд. Основний тип скіфської поховальної споруди — курган — у II ст. до н. е., у зв'язку з переходом до осілого, міського життя, змінився безкурганним ґрунтовим могильником. Проте збереглися й кургани з родовими та сімейними груповими похованнями, в яких іноді налічується понад 170 небіжчиків під одним насипом. Ранні курганні поховання датуються III ст. до н. е., найбільш пізні — І ст. н. е. (Неаполь Скіфський).

У Неаполі Скіфському існувало три типи поховальних споруд. У мавзолеї біля міської брами, що протягом 300 років був усипальницею скіфських царів і представників знаті, відкрито кам'яну гробницю, в якій поховано одного з перших скіфських царів, можливо, Скілура, а в різьбленому, яскраво орнаментованому і позолоченому дерев'яному саркофазі — царицю. Для поховання представників знаті застосовувалися дерев'яні ящики, для поховання дружинників — вирубані у скелі склепи. Рядове населення ховали в грунтовому могильнику. В ньому переважали земляні сімейні склепи з вертикальною шахтою. Новою формою був підбій, запозичений у сарматів. У поховальному ритуалі також помітний сарматський вплив: поховання в колодах, схрещення ніг, деформування черепів, обряд розбивання дзеркал, покладення в могилу вуглинок.

Різноманітність поховальних споруд і поховального ритуалу, в яких поєднувалися поряд із скіфськими грецькі, таврські, римські й сарматські риси, свідчить про багатоетнічність населення Скіфського царства в Криму, чисельність якого в перші століття нашої ери значно збільшилась у зв'язку з новим проникненням сарматів з Боспору. Якщо на ранньому етапі розвитку скіфської культури переважав грецький вплив, то у перші століття нашої ери — сарматський.

Синкретизм, що мав місце в матеріальній культурі пізніх скіфів, характерний і для їхньої релігії та мистецтва. На зміну звіриним образам раннього періоду, насиченим різними символами й космогонічними уявленнями, прийшли зображення олюднених божеств і людей, взятих з генеалогічних міфів і героїчних сказань. Зображення скіфів втратило стилізацію і набуло більш реалістичної, хоч і спрощеної, форми.

Головним божеством залишилася велика богиня родючості, володарка звірів, зображувана інколи між двома кіньми, що характерно для сарматського мистецтва. Існував пов'язаний з нею культ коня і вершника, культ сонця і небесних світил. З солярним культом було пов'язане зображення скіфського небесного бога Папая. Сонячні символи можна побачити на ліпних курильницях, пряслах, бляшках поясного набору, а також у настінних розписах склепів, де яскраві зображення оленів, диких кабанів, гірських козлів і фантастичних тварин об'єднуються в сюжетні сцени. В такому поєднанні в пізньоскіфській релігії антропоморфних, тотемістичних і космогонічних уявлень найяскравіше розкривається її синкретичний характер.

Населення Малої Скіфії шанувало і грецьких богів. Крім згаданих Зевса, Афіни, Ахілла Понтарха, зустрічаються імена й зображення Діоніса, Деметри, Геракла, Аполлона, Артеміди, Гермеса, братів Діоскурів.

Поєднання різних культурних напрямів спостерігається і в мистецтві пізніх скіфів. Воно збагатилося такими новими видами, як скульптурний портрет і настінний живопис. Особливого розвитку набула монументальна скульптура і надмогильні антропоморфні, подекуди дво- і триярусні, кам'яні стели з зображенням героїзованих кінних воїнів. У настінних розписах, виконаних червоною і жовтою вохрою та сажею, сцени полювання на кабанів і оленів чергуються із зображенням окремих фігур: скіфа з лірою, вершника або лучника, танцюристок тощо. Архітектура Неаполя Скіфського представлена примітивними житлами у вигляді круглої юрти або прямокутної напівземлянки та сирцевими й кам'яними будівлями під черепицею.

У II—III ст. н. е. у зв'язку з загостренням внутрішніх суперечностей, натиском сарматів і постійними війнами з античними містами Скіфське царство переживало період економічного і політичного занепаду. Після ряду перемог боспорський цар Ріскупорід III (210—221) остаточно підкорив скіфів і проголосив себе «царем всього Боспору і тавро-скіфів». У цей час припинила своє існування більшість укріплених сховищ з прилеглими до них селищами, що виникли в передгір'ях Криму. Були зруйновані головна брама Неаполя Скіфського, царський мавзолей та окремі ділянки захисних стін. У другій половині III ст. н. е. Неаполь Скіфський був остаточно зруйнований. Розкопками виявлено сліди великих пожеж, багато людських кістяків, як у самому місті, так і на його околицях. В одній з ям знайдено понад 40 черепів зі слідами смертельних травм. Деякі з них деформовані. До цього ж часу відноситься поховання знатного аланського воєначальника з бойовим конем при багатій збруї, який загинув під стінами Неаполя.

З початком готської навали загинули й інші скіфські поселення. Жителі їх, переслідувані готами, що виступали в союзі з деякими сарматськими, а пізніше й гуннськими племенами, тікали у гори, де змішувалися з таврськими племенами. Під ударами готів та гуннів припинили своє існування і нижньодніпровські укріплені поселення. Вціліла частина скіфського населення влилася у загальний потік великого переселення народів і перемістилася на захід, де разом з іншими варварськими племенами взяла участь у нападі на Римську імперію.

Термін «скіфи» поступово втратив своє етнічне значення і перетворився у географічне найменування всіх тогочасних племен, що жили в північно-західній частині Причорномор'я.