Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Соціально-економічний розвиток східних слов'ян у VI—IX ст.

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

Свідчення істориків про «багатолюдність», «незліченність» слов'янських племен підтверджуються археологічними матеріалами. Численні селища східних слов'ян у верхів'ях Західного Бугу, на Дністрі, Південному Бузі, Тетереві, Середньому Дніпрі, Тясмині та Десні справді розташовувалися дуже густо, нерідко гніздами, на відстані 2—4 км одне від одного. Східнослов'янське населення у другій половині І тисячоліття н. е., як і в попередній час, жило переважно на неукріплених поселеннях, розташованих на пологих південних схилах перших надзаплавних терас рік, струмків, на плато високих берегів рік або на підвищеннях у річкових заплавах. При виборі місця під поселення, очевидно, бралися до уваги природні умови: наявність придатних для землеробства чорноземних грунтів та луків для випасу худоби, що диктувалося характером господарства слов'ян.

Поселення мали переважно невеликі розміри, споруджувалися вздовж схилу в один ряд довжиною 250—800 м. Житла на них розміщувалися окремо або гніздами. На поселеннях у Каневі на Дніпрі, Ріпневі у верхів'ях Західного Бугу, Бовшеві на Дністрі житла розташовувалися двома або чотирма паралельними рядами.

Основним типом житла була напівземлянка з верхньою наземною частиною і нижньою — заглибленою в землю. Житлова площа становила в середньому 15—17 м2. Стіни жител найчастіше будувалися з дерев'яних колод, що з'єднувалися врубками або за допомогою стовпів. Колодами обкладалися і стіни нижньої, заглибленої у землю частини житла. На деяких поселеннях стіни жител в основі мали плетений каркас, що обмазувався глиною. Двосхилий дах, покритий шаром землі, спирався на стіни і стовпи. Долівка у житлах найчастіше являла собою добре втоптаний материк, зверху підмазаний глиною. У деяких напівземлянках виявлено лави або лежанки, вирізані у материку.

Невід'ємним елементом внутрішнього обладнання жител була піч, споруджена з каменю або глини в одному з його кутів. Нерідко нижня частина печі вирізалась у материковому останці, спеціально залишеному при спорудженні житла. Більшість господарських споруд (комори, ями-сховища, майстерні) будувалася поблизу житла і становила разом з ним єдиний господарський комплекс. У деяких житлах знайдено підвальні ями для зберігання харчових припасів.

Східні слов'яни жили не тільки на відкритих, а й в укріплених поселеннях — городищах, які являли собою ремісничі й племінні центри. Одне з найбільш ранніх городищ VI ст. відкрито в с. Зимному поблизу Володимира-Волинського. Воно знаходилося на вузькому береговому мисі, укріпленому частоколом і стіною, що складалася в горизонтально покладених дерев'яних колод, закріплених вертикальними стовпами; велика дерев'яна наземна споруда біля стіни конструктивно пов'язувалася з укріпленням. Мабуть, у той самий час виникли городища на Старокиївській та Замковій горах, що поклали початок Києву. Від найдавнішого київського городища на Старокиївській горі збереглися залишки валу з частоколом, рову, язичницького капища, житлових споруд.

У VIII—IX ст. багато городищ існувало на Лівобережжі Дніпра, де існувала постійна загроза кочівницьких нападів. Вони розташовувалися в основному на високих берегах річок, але відомі і в низьких місцях, серед боліт і заплав. Городища з напільного боку мали штучні укріплення — рови та вали, а також ескарповані схили.

Значний археологічний матеріал дає можливість досить повно відтворити господарське життя східних слов'ян. Провідною галуззю господарства у них, як і в попередній час, лишалось орне землеробство. Основні землеробські знаряддя у VI—IX ст. досягли значної технічної досконалості. В цей час набувало поширення рало з широколезим залізним наконечником, використовувались і знаряддя плужного типу, що перевертали скибу грунту, відрізаючи її за допомогою чересла. Городні ділянки оброблялися вручну, залізними мотичками.

На східнослов'янських землях відповідно до ландшафтних умов складалися різці системи землеробства. У степових районах з широкими вільними площами, та почасти в Лісостепу існувала перелогова система, за якої певна ділянка землі використовувалася до повного виснаження. В смузі Лісостепу, де густота населення була більшою, застосовувалася також і парова система з двопільною або трипільною сівозмінами. В лісовій смузі існувала вирубна система, за якої землеробство велося на ділянках після розчищення і спалювання на них лісу, до їх виснаження. У VII—VIII ст. ця система тут поступово витісняється орним землеробством. Його застосування в лісовій смузі відіграло велику роль у господарстві північної групи східнослов'янських племен і привело до стирання різниці в соціально-економічному розвитку, що існувала між слов'янськими племенами лісостепового й лісового районів.

Про розвиненість землеробства у слов'янських племен свідчить широкий асортимент культурних рослин, які вони вирощували, зокрема пшениця, жито, ячмінь і просо. Пшениця культивувалася двох сортів — тверда й м'яка; жито — озимого сорту. Зерна всіх цих злаків знайдено на Новотроїцькому городищі в Лебединському районі Сумської області. Вирощувалися також бобові й технічні культури. На одному з найпівнічніших поселень у Старій Ладозі на Волхові в культурному шарі VII—VIII ст. виявлено зерна ячменю, проса, гороху, конопель і льону.

Для збирання врожаю, косіння сіна та обробки продуктів землеробства східні слов'яни користувалися серпами, косами, жорнами. Хліб жали переважно серпами, коси-горбуші служили здебільшого для косіння сіна і деяких зернових (вівса, ячменю).

Для обробки та зберігання продуктів землеробства існували спеціальні споруди. Поблизу жител, як уже зазначалося, та всередині них споруджували ями-сховища, погреби. Ями, вириті поза житлами, мали легку покрівлю типу куренів. Зерно зберігали також у глиняних і дерев'яних посудинах, сушили його у великих глиняних блюдах — жаровнях.

На поселенні в с. Сахнівці на Канівщині поблизу житла стояло господарське приміщення — комора, де зберігали і мололи зерно та ховали сільськогосподарські знаряддя. В ній знаходилась зернова яма (збереглись уламки жорен і залізний наральник). Відомі млинові споруди, в яких розмелювали зерно. В одній з них, відкритій на поселенні в околицях Канева, виявлено на долівці уламки масивних жорен. Інша млинова споруда з кам'яними жорнами відома на Великому Борщівському городищі на Дону.

Другою за значенням галуззю господарства у слов'ян було скотарство, що розвивалося на базі землеробства, яке постачало корми для худоби. Розводили переважно велику рогату худобу, яка служила не тільки як джерело для м'ясної і молочної їжі, а й як тяглова сила, а також кіз, овець, свиней, коней.

Промисли — мисливство, рибальство, бортництво — відігравали в господарському житті слов'ян підсобну роль. Полювали на лосів, оленів, диких кабанів, козуль, ведмедів, зайців, білок, птахів. За допомогою рибальських гачків та неводів ловили рибу — сомів, судаків, щук, лящів, в'язів, пліток.

Значного розвитку набули ремесла. Відомі велика кількість знарядь праці, ремісничої продукції, майстерні ремісників та поселення, жителі яких спеціалізувалися на певному виді ремесла. Найбільшого розвитку досягли металургія, ковальська та ювелірна справа, а також обробка каменю. У цих галузях працювали ремісники-професіонали.

Для виплавки заліза використовувалися металургійні горни, які за своєю конструкцією мало чим відрізнялися від горнів смуги Лісостепу перших століть нашої ери. Вони являли собою невеликі глиняні конусоподібні споруди. Для завантаження у горно залізної руди та вугілля служив отвір угорі, в стінках робилися невеликі отвори для нагнітання повітря за допомогою міхів через спеціальні глиняні трубки-сопла. Відомі горни двох типів — дещо заглиблені у землю і наземні.

Існували спеціальні металургійні центри, що задовольняли потребу в залізі значної округи. Такий металургійний центр виявлено на Південному Бузі, на острові супроти нинішнього Гайворона, де збереглися залишки 21 залізоплавильного горна наземної конструкції. Тут же містилися чотири агломераційні печі для попереднього випалювання руди, а також ряд ям-сховищ для її зберігання. За сировину правив бурий залізняк, поклади якого в цій місцевості нерідко виходять на поверхню. На острові стояло одне напівземлянкове житло з піччю, зробленою з каменю, в якому, очевидно, мешкали металурги під час «варіння» заліза. Ще один металургійний центр відомий у с. Григорівці Могилів-Подільського району Вінницької області, де виявлено 25 горнів.

На багатьох слов'янських поселеннях існували кузні. Про великий обсяг ковальського виробництва свідчить значна кількість залізних виробів, виявлених на поселеннях. Відомо понад два десятки різних типів залізних виробів, якими користувалося населення: знаряддя сільського господарства, ремесла, предмети побуту, зброя тощо. Ковалі вже мали у своєму розпорядженні широкий набір ковальських інструментів, що дозволяло їм виготовляти різноманітну продукцію. Знаряддя праці коваля відкрито в кузні на Пастирському городищі в Смілянському районі Черкаської області. Тут, у невеликій наземній будівлі-кузні, збереглися складені в купку ковадло, два молоти, двое кліщів, уламок зубила, ножиці для різання металу.

Для розігрівання заліза перед куванням існували ковальські горни. Приміщення з горнами, що служили водночас і житлами, і майстернями ковалів, відомі на поселенні в с. Ріпневі у верхів'ях Західного Бугу та на Новотроїцькому городищі.

У кузнях, крім ковальських виробів, нерідко виготовлялися прикраси з кольорових металів. Проте існували також окремі ювелірні майстерні. Основними технічними прийомами тогочасних ювелірів були плоске й об'смне лиття та кування. При цьому користувалися горнами, в яких у глиняних тиглях розплавлювали метал, а також глиняними та кам'яними формами, ллячками, невеликими ковадлами і молотками. Застосовувалася також техніка карбування і тиснення на матрицях. У місцях виготовлення прикрас іноді знаходять металевий лом, що служив сировиною, та заготовки виробів. До найбільш поширених у той час прикрас належать сережки, застібки-фібули, шийні гривні, браслети, підвіски, металеві прикраси поясів.

Вироби ювелірів нерідко трапляються на поселеннях VI—VIII ст., а також у складі скарбів Подніпров'я (Мартинівський, Пастирські в Черкаській області, Харівський в Сумській області та ін.). Майстерні ювелірів відомі на Канівському поселенні, селищах Південного Бугу, Новотроїцькому городищі. Один з осередків виготовлення прикрас розташовувався на городищі в с. Зимному.

Значного технічного розвитку досягла каменерізна справа. Для обробітку каменю вже застосовувався токарний верстат, про що свідчать складної форми прясла, виготовлені з мергелистої крейди (знайдені на городищі в с. Зимному). Про розвиток каменерізної справи дають уявлення і деякі інші тогочасні знаряддя праці, такі, як жорна, точильні бруски тощо. Великої майстерності потребувало висікання з каменю язичницьких ідолів із складною символікою зображень на поверхні. В цій галузі, очевидно, вже працювали досвідчені майстри.

Набули поширення також обробка дерева, кості, ткацтво, теслярська справа, з розвитком якої пов'язуються такі знаряддя праці, як сокири, тесла, струги, долота, різці тощо.

Виробництво глиняного посуду, порівняно з попереднім часом, переживало певний занепад. Східні слов'яни у V—VII ст. користувалися переважно ліпним посудом, виготовленим у власних господарствах. Але на окремих поселеннях збереглося і ремісниче виробництво посуду за допомогою гончарного круга.

Як указував Ф. Енгельс, на кінцевому етапі первіснообщинного ладу відбувалося відокремлення ремесла від землеробства і, як його наслідок, зародження товарного виробництва. Характер ремісничого виробництва в цілому і зокрема найбільш розвинутих його галузей дає підставу вважати, що у східнослов'янських племен у VI—IX ст. відбувався процес відокремлення ремесла від землеробства. Цей процес охоплював насамперед металургію, ковальське, ювелірне та каменерізне ремесла як найбільш технічно розвинуті. Спеціальні майстерні ремісників та споруди (горни), територіально відокремлені ремісничі центри, різноманітність і досконалість знарядь праці та готова продукція свідчать, що цими ремеслами тоді вже займалися спеціалісти, які добре володіли необхідними технічними навиками.

Індивідуальні господарства у східних слов'ян створювали соціальну передумову економічної самостійності ремісників, коли вироблювана ними продукція становила їхню приватну власність. Існування економічно самостійних ремісників, що виготовляли продукцію на обмін, означало зародження товарного виробництва.

Водночас із відокремленням ремесла від сільського господарства розвивався внутрішній обмін ремісничої продукції на продукти сільського господарства. Такі економічні відносини були можливими лише при відносно високому рівні розвитку землеробства, коли воно вже постійно давало надлишок продукції, який міг бути використаний для обміну на ремісничі вироби.

Після падіння Риму, в період становлення феодальних відносин, в Європі відбувалася загальна натуралізація господарства, скорочувалися порівняно з античною епохою торговельні зв'язки. Проте на південному сході Європи, де існувала ще Східноримська Візантійська імперія, торговельні зв'язки мали більш жвавий характер, ніж на заході. Значного розвитку вони досягли, зокрема, в першій половині VI ст. при імператорі Юстініані.

Певне економічне піднесення в цей час мало місце в містах Північного Причорномор'я. Так, у V—VI ст. у Боспорі й Херсонесі дещо пожвавилися ремісниче виробництво і торговельні зв'язки, зокрема з місцевими північнопричорноморськими племенами. З містами Північного Причорномор'я вело торгівлю і населення Лісостепу.

Давній дніпровський водний шлях у другій половині І тисячоліття н. е. поступово став частиною важливого торговельного шляху, що згодом у літописі дістав назву «путь изъ Грек в Варяги». Цей шлях з'єднував Скандінавію і країни Прибалтики через Ладозьке озеро, Волхов, оз. Ільмень, Ловать, Дніпро з Візантією.

До населення Східної Європи в VI—VII ст. потрапляли візантійські вироби: під час війн як трофеї, а в мирні періоди — внаслідок торговельних зв'язків. Це був золотий і срібний посуд, часто з клеймом константинопольських майстерень, дорогі прикраси — сережки, нагрудні ланцюжки та гривні, браслети, персні, а також золоті візантійські монети, шовкові тканини. Торгівля велась і з країнами Сходу, звідки надходив дорогоцінний посуд, виготовлений в Ірані за часів династії Сасанідів (III—VII ст.). Довізні вироби в Придніпров'ї та Придністров'ї зустрічаються здебільшого в багатих похованнях та скарбах.

У кінці І тисячоліття н. е. у слов'ян розвиваються зв'язки з арабськими країнами. Наслідком цього було проникнення на східнослов'янські землі арабських дирхемів кінця VIII—X ст., виявлених у значній кількості у вигляді окремих знахідок та скарбів. Поширення арабських монет на Дону, Сіверському Дінці, Дніпрі, а також на Волзі, Оці і в басейні Волхова дає уявлення про напрямки торговельних шляхів. Предметами вивозу із східнослов'янських земель у південні та східні країни були переважно продукти сільського господарства і промислів — хутра, шкіра, віск, мед, хліб. Вивозилися і раби, про що є згадки у деяких писемних джерелах.

У результаті розвитку ремесла й торгівлі та поглиблення суспільного поділу праці на землях східних слов'ян у VI—VIII ст. виникають міста. В цей час поряд з сільськими селищами вже існували укріплені і неукріплені поселення, що були ремісничими осередками, де торговельні операції здійснювалися у ширшому обсязі, ніж в основній масі поселень.

До такого роду поселень належить Григорівське городище, яке було металургійним центром; городище в с. Зимному, в якому зосереджувалися майстри — ювеліри й каменерізи; Пастирське городище, де працювали металурги, ковалі, ювеліри та гончарі; городища і поселення на території Києва, що здавна вели жваву торгівлю. Частина цих поселень являла собою також племінні центри, місця проживання вождів і дружин, про що свідчить наявність тут укріплень та виявлена зброя і предмети дружинного спорядження.

В історії східних слов'ян VII—VIII ст. були періодом переходу від первіснообщинного ладу до класового. В цей час у східнослов'янських племен формувалися основи феодального суспільства. Рушійного силою суспільного розвитку був економічний прогрес. Значних успіхів досягла основна галузь господарства — орне землеробство. Внаслідок підвищення його продуктивності створювались умови для ведення індивідуальних господарств невеликими сім'ями. При цьому землеробство не тільки забезпечувало безпосередні потреби виробника, а й давало додатковий продукт, який вже досягав значних розмірів. За умов індивідуальних господарств він став приватною власністю виробника і міг бути джерелом його збагачення.

Вже з перших століть нашої ери у східнослов'янських племен відбувався процес розпаду сімейної общини з колективним господарюванням на індивідуальні господарства окремих сімей. Стара сімейна община поступається місцем великій сільській територіальній общині. Разом з тим збереглися залишки сімейної общини у вигляді великих патріархальних сімей, що також входили до сільської общини.

Територіальна община, що виникла наприкінці існування первіснообщинного ладу, поєднувала в собі риси як старого ладу, так і нового, класового суспільства, що народжувалося. Спадщиною первіснообщинного ладу була колективна власність общини на землю, яка підлягала періодичному перерозподілу між сімейними общинами. У той же час знаряддя та продукт праці виробників становили вже приватну власність окремих сімей, що властиво для класового суспільства.

Особливості суспільного життя східнослов'янських племен знайшли відображення в археологічних матеріалах. Слов'янські поселення в цілому були місцем проживання сільської общини, а окремі житлово-господарські комплекси поселень відповідали господарствам, які входили до складу общини. На деяких поселеннях відкрито житлово-господарські комплекси, що складалися з невеликого житла, розрахованого на малу сім'ю, та господарських споруд, що належали їй. Вільні площі навколо будівель займали присадибні ділянки. Такі відокремлені комплекси приміщень становили індивідуальні господарства.

Як приклад подібного відокремленого в господарському відношенні двору можна навести житлово-господарський комплекс поселення в м. Городку Хмельницької області. Невелике житло з піччю-кам'янкою розташовувалося на віддалі 40 м від інших жител поселення. Поряд з житлом знаходилися чотири господарські об'єкти: найменша, наземна будівля з вогнищем — певно, літня кухня; вогнище на відкритому повітрі; яма-сховище (погріб) та ще одна господарська будівля, частково заглиблена в землю, — очевидно, комора, в кутку якої містилася яма-сховище. Відокремлене розташування комплексу описаних будівель дає уявлення про індивідуальне, економічно самостійне господарство.

Значний інтерес у цьому становить житло на поселенні поблизу колишнього села Пеньківки в урочищі Макарів Острів на Середньому Подніпров'ї. У ньому знайдено скарб залізних речей, мабуть, свого часу схованих за піччю: шість серпів, наральник, дві сокири, два тесла, дві ручки від дерев'яних відер, три наконечники списів. Ці речі свідчать, що окремі сім'ї мали у своєму розпорядженні різноманітні знаряддя для ведення самостійного господарства.

Поряд з індивідуальними господарствами продовжували існувати й великі патріархальні сім'ї, що займали кілька розташованих поблизу невеликих будівель.

Зосередження багатства в руках окремих сімей, що вели самостійне господарство, неминуче поглиблювало майнову диференціацію населення, поділ господарств на заможні та бідні. На основі майнового розшарування та суспільного поділу праці зростала соціальна диференціація суспільства, дедалі чіткіше визначалися групи населення, що займали різне соціальне становище. Крім общинників-землеробів, існували ремісники; наприкінці I тисячоліття н. е. з'явилися купці. Сформувалася феодальна верхівка суспільства.

Найдавніші писемні пам'ятки Київської Русі містять відомості про розвинену станову ієрархію феодального суспільства, яка могла скластися лише протягом тривалого часу; її формування відбувалося вже у VII—VIII ст.

Поглиблення майнової та соціальної диференціації суспільства простежується на археологічному матеріалі. Збільшилася кількість дорогих виробів, зокрема речей, що були ознакою влади чи високого сану. До цих інсигній знаті належали гривні, поясні набори, зброя (інколи багато оздоблена), персні-печатки тощо. Подібні речі здебільшого зустрічаються в складі скарбів та в інвентарі багатих поховань.

Уявлення про існування різних соціальних верств суспільства дають матеріали могильників. Більшість поховань, як правило, бідних на поховальний інвентар, належала рядовим общинникам. У них виявлено глиняний посуд, окремі недорогі прикраси або предмети побуту. Частина поховань, що виділялася багатим супровідним матеріалом, широким набором зброї, належала представникам соціальної верхівки, вождям та воїнам.

На межі Лісостепу і Степу та почасти в Степу виявлені багаті поховання VII ст., що належали племінним вождям: Глодоське (на Південному Бузі), Вознесенське (поблизу с. Вознесенки, нині територія Запоріжжя) та ін. Найбагатшим виявився Перещепинський скарб (можливо, поховання) на Полтавщині, що містив вироби з золота і срібла, вагою відповідно близько 25 і 75 кг. У згаданих похованнях збереглася велика кількість коштовностей — прикрас, посуду, зброї, дружинного спорядження, візантійських монет.

Наявність серед поховального інвентаря довізних візантійських і східних виробів, а також речей убору, поширених у багатьох племен на значних територіях, утруднює визначення етнічної належності цих поховань, яке є в науці дискусійним. Деякі з них могли належати слов'янським вождям, інші — вождям різних кочових племен, що населяли Степ.

Поховання озброєних воїнів звичайно пов'язують з дружинниками, на яких спиралася влада вождів. Прикладом може служити Волинцівський могильник на Сеймі, в якому виявлено окуття піхов, предмети поясного набору, залишки кольчуги.

Інколи згадані пам'ятки розташовані у межах військових таборів. Колективне поховання вождів і дружинників поблизу с. Вознесенки оточував вал із землі і каміння. Виявлені тут речі належали виключно до дружинного спорядження (поясні набори, зброя, військові значки, спорядження коней). Розташування табору, який замикав з півдня ланцюг слов'янських поселень на Дніпрі, та обряд трупоспалення, характерний для місцевих подніпровських слов'ян, дає можливість визначити цю пам'ятку як південне прикордонне укріплення даної групи племен.

Дуже близьке до Вознесенського Глодоське поховання також здійснене за обрядом трупоспалення, біля якого збереглися залишки ровів — укріплень табору.

Вознесенське й Глодоське поховання відбивають соціальне й територіальне відособлення військової дружини та її велику роль у суспільному житті населення в перехідний період від первіснообщинного ладу до класового суспільства. В цей період, що дістав назву «військової демократії», «...війна і організація для війни стають... регулярними функціями народного життя».

Наприкінці І тисячоліття н. е. у східнослов'янських племен відбувався дальший розвиток суспільних відносин. Майнова нерівність общинників дедалі збільшувалася, зростала приватна власність у заможних членів общини. Соціальна верхівка поступово привласнювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальнообщинні потреби та розпоряджатися ними. В процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярний збір данини на користь феодала, що було початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової феодальної ренти.

У цей час мала місце й інша форма експлуатації — патріархальне рабство, яке існувало у східних слов'ян протягом тривалого періоду становлення класового суспільства. Проте у них воно не переросло у рабовласницьку формацію. Слов'яни проминули її, перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Такий шлях суспільного розвитку східних слов'ян можна пояснити тим, що в період становлення у них класового суспільства рабовласницький лад античного світу вже пережив себе. До того ж рівень розвитку продуктивних сил у слов'ян був настільки високий, що вигіднішою була експлуатація не рабів, а феодально залежних селян, заінтересованих у підвищенні продуктивності праці на власних земельних ділянках, оскільки більша частила вироблюваного продукту лишалась у них. Феодальний визиск здійснювався шляхом збирання данини з власників земельних ділянок — селян, що становили залежний від феодалів клас суспільства.

Ідеологічні уявлення східних слов'ян до утворення Київської Русі мали багато спільного з порівняно добре відомими з писемних джерел та предметів матеріальної культури язичницькими уявленнями періоду ранньої Русі. Цікаві свідчення про вірування склавинів і антів знаходимо у Прокопія. «Вони вважають, — пише він, — що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усім, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди... Вони поклоняються і рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу». Ця розповідь передає типові язичницькі вірування первіснообщинного ладу. Не маючи наукових знань про навколишній світ, не вміючи пояснити його та впливати на нього, люди обожнювали явища природи, від яких залежало їхнє життя та благополуччя. В розповіді Прокопія звертає на себе увагу схожість верховного божества — творця блискавок VI ст. і громовержця Перуна язичницької Русі.

Релігійні обряди східні слов'яни відправляли у спеціально споруджених храмах — святилищах та відведених для цього місцях. Писемні пам'ятки згадують численні «ідольські храми», ідолів і місця молінь — «требища», що існували в дохристиянській Русі. Молилися східні слов'яни також під овином, під «рощением», біля води.

Святилища східних слов'ян VI—VIII ст. відомі в ряді місць. Одне з них досліджене на р. Гнилоп'яті під Житомиром. Від нього збереглося близьке до хрестовидної форми заглиблення у землі з чотирма виступами по боках. У споруді розкладалося вогнище. Можна припустити, що вогнище оточували кілька ідолів. У святилищах приносилися жертви богам та виконувалися відповідні обряди.

Більшість язичницьких храмів будувалася з дерева, а зображення богів-ідолів вирізувалися з дерева та каменю. Найбільш відомим кам'яним ідолом, що повністю зберігся, є так званий збруцький ідол, знайдений у р. Збручі 1848 р. Чотиригранна постать ідола закінчується вгорі зображенням чотириликої людської голови. Поверхня його вкрита складними символічними зображеннями, розміщеними трьома ярусами. У верхньому ярусі зображення трактуються як небесні боги, у середньому — земні люди, у нижньому — підземний світ з підземним богом, який тримає на руках землю.

У східних слов'ян існували численні обряди. Частина з них була присвячена порам року та сільськогосподарським роботам: настанню весни і початку польових робіт, літньому сонцестоянню (свято Івана Купала), збору врожаю, зимовим святам родючості (колядки) тощо. Чільне місце посідали обряди весільні та поховальні. Останні досить повно відображені в археологічних та писемних джерелах. За літописом, племена радимичів, в'ятичів, сіверян і кривичів померлих спалювали, потім складали перепалені кістки в посудину і ставили на «стовпах» (зрубах) при дорогах. На землях в'ятичів у могильниках під курганами відкриті дерев'яні зруби-домовини, в яких містилися залишки трупоспалення. Археологічні дослідження показують, що протягом VI—IX ст. існувало кілька варіантів поховального обряду, характерних для окремих земель: безкурганні та курганні ноховання; трупоспалення в урнах та безурнові, на місці поховання та поодаль від нього. З кінця І тисячоліття н. е. поширився обряд трупопокладення. Поруч з померлим ставили посуд з їжею та питвом і клали знаряддя праці, предмети побуту й особистого вжитку, зброю. Всі ці речі, за тодішніми уявленнями, мали служити померлому в потойбічному житті, яке було продовженням земного.

З усіх видів мистецтва східних слов'ян найбільш вивчене прикладне. Предмети особистого убору прикрашались орнаментальними мотивами переважно реалістичного характеру. Великі застібки-фібули нерідко виготовлялись у вигляді постаті людини, а окремі їх деталі зображали голови людей, коней, птахів. Фібули, а також сережки, браслети та інші прикраси орнаментовано і геометричними мотивами — колами, спіралями, трикутниками тощо. На металевих частинах чоловічих поясів трапляються так звані тамгоподібні знаки. Про розвиток музичного мистецтва у слов'ян дає певне уявлення згадка візантійського історика VII ст. Феофілакта про взяття в полон візантійцями трьох слов'янських гуслярів.

Східнослов'янські племена дедалі більше набували досвіду з різних галузей людських знань. Розвиток ремесел, особливо металургійного та ювелірного, супроводжувався поширенням прикладних технічних та природознавчих знань, зокрема про властивості металів та хімічні процеси. Будівельна справа і торгівля сприяли розвиткові елементів математичних знань та системи мір. Очевидно, в цей період східні слов'яни знали грецькі літери, якими користувались як цифровими позначеннями, а також, можливо, — і для письма.