Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Утворення давньоруської держави Київська Русь

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Київська Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де найраніше зародилися нові соціальні явища, характерні для класового суспільства.

Сучасники — арабські й візантійські автори — називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його, — русами. У зв'язку з тим що центром цієї могутньої держави протягом трьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі.

Київська Русь відіграла видатну роль в історії слов'янських народів. Зміцнення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен.

Об'єднання східнослов'янських племен в єдиній державі сприяло їхньому суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, значно посилювало їх у боротьбі з ворогами Русі. Культурні цінності, створені генієм давньоруського народу, витримали випробування часом, а кращі з них увійшли в скарбницю світової культури.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів, які входили до її складу або ж взаємодіяли з нею. Передові досягнення Русі в галузі суспільного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, корели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південноруських степів. Значною мірою під впливом Русі у них зароджувалися феодальні відносини, що, безперечно, було прогресивним на той час явищем.

На міжнародній арені давньоруська держава посідала одне з провідних місць. Вона підтримувала широкі економічні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Сходу і Заходу. Особливо тісними були контакти Русі з Польщею, Чехією, Болгарією, Вірменією, Грузією, Середньою Азією, країнами Західної Європи — Францією, Англією, Скандінавією, з Візантійською імперією та ін.

Яскравим свідченням високого міжнародного авторитету Київської Русі були і династичні зв'язки давньоруського князівського двору з дворами багатьох країн. Ініціаторами цих зв'язків виступали, як правило, правителі європейських держав, що часто шукали союзу з могутньою Pyccю.

Військова могутність Київської Русі стала тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен Степу, що просувалися до кордонів Візантії і нападали на країни Центральної Європи. За визнанням візантійського історика Нікіти Хоніата (кінець XII — поч. XIII ст.), саме давньоруський народ урятував Візантію від навали половецьких орд.

Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює період з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Політична форма цієї держави — ранньофеодальна монархія, територіальні межі — від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Закарпаття до Волги.

Приблизно у 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і феодальних виробничих відносин, а також кристалізацією напівсамостійних державних утворень менших розмірів. Спочатку феодальні князівства являли собою більш монолітні в порівнянні з усією Київською Руссю політичні об'єднання, але згодом процес дроблення захопив і їх.

Виникнення Київської Русі є одним із важливих і актуальних питань української історіографії. Вже літописець Нестор у «Повісті временних літ», відповідаючи на питання «Откуда есть пошла руская земля», подає картину розселення східнослов'янських племен на стадії зародження у них державності. Перелічуючи окремі групи слов'ян, він називає їх поіменно — поляни, древляни, сіверяни, в'ятичі, словени та ін., а там, де намагається дати їм соціальну характеристику, — князівствами. Після смерті полянського князя Кия, зауважує літописець, «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словени свое в Новігороде, а другое в Полоті, иже полочані». «Род» тут виступає в розумінні династії. Названі в літописі князівства, або союзи східнослов'янських племен, відносяться до VI—VIII ст.

Провідну роль у становленні давньоруської держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Першим полянським князем літопис називає Кия, який разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Літописці наводять дві версії щодо особи Кия, які існували в той час в усній традиції. Згідно з першою Кий був перевізником через Дніпро, за другою — князем. Нестор писав, що Кий ходив до Царграда, його з почестями приймав візантійський імператор, ім'я якого літописцю лишилося невідомим. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував городок, але під тиском місцевих племен змушений був відмовитися від своїх планів і повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків. В основі цієї розповіді, як вважають історики, лежать справжні історичні події, що відбувались у VI ст.

Про наступників Кия літописець не повідомляє нічого. Можливо, такі відомості і містилися у першій редакції «Повісті временних літ», але пізніше, під час неодноразових переробок літопису, випали. Не виключено, що їх навмисно вилучив редактор — прихильник теорії норманського походження давньоруської держави, оскільки ці відомості суперечили його поглядам.

Важливим етапом у розвитку давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме тоді, як можна зробити висновок з розповіді Нестора, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання — Руська земля, до якого входили поляни, древляни і сіверяни. Характерно, що спочатку назва «Руська земля» вживалася тільки щодо Середнього Подніпров'я і лише згодом поширилася на всі землі східних слов'ян.

Приблизно з середини IX ст. у літописі починається послідовний виклад династичної історії Київської Русії. Під 862 р. літопис київськими князями називає Аскольда і Діра. На думку вчених, вони були останніми князями з слов'янської династії, початок якій поклав Кий. Князювали вони, напевно, у різний час. Діра згадує аль-Масуді, але його відомості грунтуються на більш ранніх джерелах. За Масуді, Дір був найвидатніший з слов'янських князів, володів багатьма містами і величезними територіями, до його столиці приїздили мусульманські купці. Про князювання Аскольда літописні відомості збереглись у Никонівському літописі; вони явно спростовують твердження про його норманське походження. Ці записи умовно названі Аскольдовим літописом і датуються IX ст.

Окремі князівства у східних слов'ян існували і пізніше, коли вже виникла давньоруська держава. Одним з них було древлянське, на чолі якого у першій половині X ст. стояв князь Мал. Воно виступало проти Києва, і тому київські князі неодноразово споряджали дружини для його приборкання. 945 р. древляни повстали проти київського князя Ігоря і вбили його. Повстання придушила княгиня Ольга. У в'ятичів місцева князівська династія існувала ще й на початку XII ст. Володимир Мономах ходив походом проти їхнього князя Ходота і його сина протягом двох зим.

Про існування інших князівств у східних слов'ян та про їх князів літописи конкретно не повідомляють, але немає сумніву в тому, що до утворення давньоруської держави, крім відомих з літопису, були й інші князівства. Це підтверджується, зокрема, договорами Русі з Візантією. 907 р. греки зобов'язалися платити данину руським містам — Києву, Чернігову, Переяславу, Полоцьку й іншим центрам, де «седяху велиции князи, под Ольгом суще». Договір 911 р. згадує світлих і великих князів, які були під рукою Олега. Отже, Київська Русь початку X ст. мала складну політичну структуру; до неї входило багато васальних князівств, які раніше були незалежними.

Зовнішньополітична ситуація, що склалась у другій половині І тисячоліття н. е., прискорювала процеси об'єднання окремих слов'янських князівств в єдину політичну організацію. Тривало переселення народів, і численні кочовики періодично хвилями накочувалися на землі східних слов'ян. Великого лиха останні зазнали від аварів, про що збереглися відомості у літописах. Немає літописних даних про те, як на становищі східних слов'ян позначився рух болгарської орди на Дунай у другій половині VII ст., але шлях її проходив безпосередньо через південні східнослов'янські землі, і, звичайно, ставлення кочовиків до місцевого населення не було доброзичливим. У літописі двічі говориться про появу у VII і IX ст. поблизу Києва угрів, коли вони рухалися на Дунай. Перебування їх у Києві засвідчено назвою уроч. Угорського й археологічними пам'ятками. У VII ст. у пониззі Волги та на Дону з'явилися хозари, які заснували так званий Хозарський каганат з центром у м. Ітилі в гирлі Волги. Експансія каганату поширилася і на слов'янські землі; поляни, сіверяни й в'ятичі, за літописом, сплачували хозарам данину.

З півночі слов'янам загрожували норманни. Вони з-за моря, зі Скандінавії, нападали на слов'ян та інші племена, грабували їх. За літописом, варяги збирали данину з новгородських словен, кривичів, чуді та мері. Місцеве населення неодноразово повставало проти варягів і виганяло їх. Київські князі також споряджали загони для боротьби з варягами. Не виключено, що у певному зв'язку з цією боротьбою перебувало і виникнення Новгорода, який, розташовуючись при впадінні Волхова в оз. Ільмень, був покликаний перегородити варягам шлях на Русь. Це важливе стратегічне значення Новгород вберігав протягом досить тривалого часу.

На відміну від побережних районів Західної Європи, куди норманни проникали у великій кількості, Русь не знала значної варязької експансії. Географічні умови Північно-Західної Русі не давали змоги норманнам зненацька напасти на жодне місто й захопити його. Великим норманським загонам важко було швидко проникнути в глиб країни по системі річок і волоків непоміченими. Вони могли здійснювати лише поодинокі напади на найближчі до морського узбережжя землі. Норманни більше приїздили на Русь як купці або в складі найманих військових дружин. Вони не здобували силою руські міста і ніколи не володіли ними. Більше того, норманни навіть не мали права проживати в давньоруських містах; свої укріплені табори вони ставили за 10—15 км від них. Взагалі на Русь могло потрапити стільки варягів, скільки дозволяли князі Київської Русі. Не випадково, щоб оволодіти Києвом 882 p., варязький конунг Олег і його дружина змушені були прикинутися варязькими купцями. Поселення варягів на Русі відомі в Гнєздові, поблизу Смоленська, і у Шестовицях, неподалік від Чернігова. Шестовицький могильник належить до числа найбагатших на речі скандінавського походження. Їх аналіз, зіставлення з речами місцевого виробництва, а також поховальний обряд свідчать, що питома вага норманського культурного елемента в Шестовицях була незначною. Проживання в умовах слов'янського оточення призводило до того, що норманни асимілювались місцевим населенням, швидко втрачали свої риси у побуті й культурі.

Отже, легенда про закликання варягів на князювання у слов'ян є цілковитим вимислом, спростовуваним історичною реальністю. Вона належить до числа поширених у середньовічній Європі легенд на історичну тему. Абсолютно неспроможним є також твердження, ніби варяги дали назву Русі. У Скандінавії не було і немає жодного етноніма, топоніма чи гідроніма, який би нагадував слово «Русь». Самі норманни ніколи не називали себе русами.

На соціально-економічний і культурний розвиток Русі невеликі загони норманнів не справили будь-якого впливу. З'явившись приблизно в середині IX ст. на далекій північній околиці слов'янського світу і проникнувши згодом у район Середнього Подніпров'я, вони застали тут повністю сформовану державу — Київську Русь, міста, прокладені торговельні шляхи, в тому числі й знаменитий шлях «от Грек». Про незначну роль норманнів у житті Київської Русі свідчить і той факт, що договір 911 р. київського князя Олега з греками написаний не шведською, а слов'янською мовою.

Походження етноніма «Русь» є одним з важливих питань української історії. Воно названо першим у переліку тих питань, на які намагався дати відповідь ще автор «Повісті временних літ». Тією чи іншою мірою торкалися його всі історики Київської Русі. В результаті всебічного дослідження з'ясовано, що поняття «Русь» і «Руська земля» мають два значення — широке, стосовно всіх східнослов'янських земель, що входили до складу давньоруської держави, і вузьке, коли йдеться лише про південну частину цих земель. Так, князь Юрій Долгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі «в Русь», тобто на Київ. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з «Руської землі» на Волинь, а згодом з Волині повернувся в «Руську землю». Ці й подібні літописні відомості локалізують Русь в її вузькому розумінні на півдні східнослов'янських земель, у районі Середнього Подніпров'я. Отже, Русь, згідно з цими свідченнями, займала територію від Верхнього Подесення — на півночі до Росі й Тясмину — на півдні і від Сейму й Сули — на сході до Ірпеня — на заході, тобто охоплювала землі полян, сіверян й уличів. Ці групи східнослов'янських племен і становили Русь у вузькому розумінні цього слова. Основна роль у створенні міжплемінного об'єднання, що стало називатися «Руссю», належала полянам; літописець вважав за потрібне це підкреслити — «поляне, яко ныне зовомая Русь». Характерно, що саме на землях полян є найбільше гідронімів, пов'язаних з ім'ям «Русь», — Рось, Росава, Роставиця. Політичними центрами державного утворення «Руська земля» були Київ, Чернігів, Переяслав.

У IX—X ст. Русь як країна і її народ вже відомі далеко за межами східнослов'янських земель. Їх неодноразово згадують арабські письменники того часу, які були найкращими знавцями географії середньовічного світу. «Вони (руси) — один з підрозділів слов'ян», — підкреслював письменник середини IX ст. Ібн-Хардадбег. Його сучасник анонімний географ, уточнюючи місцеположення Русі, писав, що вона знаходиться в місцевості, «на схід від якої — гора печенігів, на південь від неї — річка Рута, на захід від неї — слов'яни, на північ — безлюдні землі півночі, і область ця велика». Ібн-Хардадбег та інші автори того часу (Ібн-Русте, Гардізі) зазначали, що міст у слов'ян «велика кількість і живуть вони у достатку».

Географічні відомості арабських письменників про Русь і слов'янські землі іноді дуже важко точно локалізувати на карті, оскільки специфіка арабського письма ускладнює передачу іншомовних імен. До того ж письменники не завжди користувалися у своїх повідомленнях про Русь безпосередніми спостереженнями чи достовірними даними, внаслідок чого власні імена перекручувалися, правдиві відомості обростали легендарними подробицями. Але в поєднанні з археологічними даними вони є цінним джерелом для висвітлення початкового періоду історії Русі.

У результаті політичної, етнічної й культурної консолідації східнослов'янських племен у кінці IX ст. завершився тривалий процес формування давньоруської держави.

Водночас з утворенням і розвитком держави відбувалось і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені. Процеси ці тісно пов'язані між собою і мають глибоку історичну взаємообумовленість. На певному етапі розвитку східнослов'янських племен (VI—VIII ст.) у зв'язку з їх внутрішньою консолідацією — мовною, культурною та економічною — з'явилася необхідність і можливість створення спершу кількох, а потім (в кінці IX ст.) і єдиного державного утворення — Київської Русі. Народжена на територіальній основі споріднених східнослов'янських племен, давньоруська держава сама стала необхідною умовою подальшої їх етнічної згуртованості. Вона об'єднала східних слов'ян спільністю політичного життя, культури, віри, сприяла появі й зміцненню територіальної цілісності Русі, єдності її народу.

Активізація процесів суспільного розвитку, які обумовили зміну первіснообщинного ладу на Русі феодальним, виникнення класів, зміцнення торговельних зв'язків, поява писемності й давньоруської літературної мови — все це зумовило подолання племінної замкнутості та формування єдиної давньоруської народності. Оскільки найважливішим засобом спілкування і встановлення зв'язків виступала мова, яка є основою кожного етнічного утворення, інтеграційні процеси серед східних слов'ян проходили насамперед шляхом посилення спільності їх мови. У IX—XI ст. розвивалася давньоруська літературна мова, в основі якої лежала народна розмовна мова, яка хоч і зберігала певні діалектні особливості, була зрозуміла на всій території давньоруської держави. Вирішальна роль в її формуванні належала широким народним масам Русі.

Створена на мовній основі споріднених східнослов'янських племен і сформована в умовах єдиної держави, давньоруська мова значно пережила Київську Русь. Активність суспільного життя Русі в епоху феодальної роздробленості не тільки не сприяла обласній мовній замкнутості, а й практично виключала її.

Поряд з мовною складалась і територіальна спільність східних слов'ян. Характерною особливістю цього процесу є збіг етнічних і державних рубежів, меж розселення східних слов'ян і кордонів Київської Русі. Ця територіальна єдність східних слов'ян виявилася надзвичайно міцною і стабільною. Досить сказати, що західні рубежі української і білоруської націй, спадкоємців давньоруської народності, в основному збігаються з етнічними межами східних слов'ян на заході і державним кордоном Київської Русі.

Практичний збіг меж Київської Русі з межами її народності став одним з тих факторів, які забезпечили їй надзвичайно швидкий прогрес у галузях соціально-економічного й культурного розвитку. В умовах середньовіччя у такому становищі знаходилася більшість європейських країн. Ф. Енгельс, відзначаючи факти відсутності збігу меж мови і держави, підкреслював, що в середньовіччі «...кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав, яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу в середні віки».

Консолідація давньоруської народності супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, яка виявлялась у поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, складанні місцевих ринків, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні ремісничою продукцією і зростанні товарного виробництва.

В умовах існування Київської Русі формується єдина матеріальна і духовна культура давньоруського народу. Причому єдність ця спостерігається не тільки в широкому асортименті виробів міського й сільського ремесла, а й у домобудівництві, монументальній архітектурі, прикладному й образотворчому мистецтві, побуті, ідеології, усій народній творчості.

Чи не найповнішим виявленням високого рівня етнічної згуртованості було усвідомлення давньоруським народом своєї єдності. Красномовним свідченням цього є такі пам'ятки давньоруської літератури, як «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання Мономаха», «Слово о полку Ігоревім» та ін. В них з наростаючою силою звучить ідея необхідності збереження єдності Руської землі, єдності давньоруського народу, відображено почуття любові до своєї батьківщини. Автори цих творів оспівують силу і славу Русі, її героїчних захисників, багатство багатолюдних міст.

Єдність давньоруської народності була настільки міцною, що навіть в умовах іноземного панування — монголо-татарського, литовсько-польського та угорського — в різних куточках колишньої давньоруської держави зберігалося багато спільного в мові, культурі, побуті і звичаях.