Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Сільське господарство

Реферат

Головне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, що мало давні традиції і досягло високого рівня розвитку. Особливо успішно розвивалося землеробство, рівень якого визначався якістю обробітку грунту та системою сівозмін. Останні, в свою чергу, залежали від землеробських знарядь та культурних рослин, що в той час вирощувалися.

Землеробські знаряддя часів Київської Русі були різноманітними. Існували ручні й тяглові орні знаряддя. До останніх належали вузьколезе рало без полоза, широколезе рало з полозом, плуг, однозуба, двозуба і багатозуба сохи. Зазначені типи орцих знарядь з'явилися у східних слов'ян у різний час. У період Київської Русі вони широко застосовувалися на різних грунтах та при різних процесах обробітку грунту.

До найдосконаліших орних землеробських знарядь належав плуг, що з'явився у лісостепових районах східнослов'янської території не пізніше кінця І тисячоліття н. е. Він був найпоширенішим орним знаряддям у Київській Русі. Поява плуга не привела до зникнення інших орних знарядь, поширених на цій території у попередні часи. Зокрема, використовувалися вузьколезе й широколезе рала, що часто відігравали роль культиваторів, а також борони. У Київській Русі борони були дерев'яні. Рама їх робилася з тесаних брусків або плелася з лози.

У лісових районах Київської Русі еволюція землеробських знарядь мала свої особливості. Тут з давніх часів переважаючою системою землеробства була підсічна, а найдавнішими знаряддями обробітку грунту — суковатка і соха без залізного сошника.

Значного поширення на Русі набули також ручні землеробські знаряддя: заступи, мотики, серпи й коси, які згадуються у писемних джерелах і часто зустрічаються серед археологічного матеріалу. За формою і призначенням вони близькі до сучасних.

Для обмолоту хліба використовувався ціп. Його часто згадують літературні пам'ятки. Так, автор «Слова о полку Ігоревім» битву руських з половцями порівнює з молотьбою ціпами.

Сільськогосподарські знаряддя в Київській Русі були не тільки різноманітними, а й досконалими для свого часу. Всі разом вони становили технічну базу землеробства.

До культур, які вирощувались на Русі, належали жито, пшениця, просо, ячмінь і овес. Кожна з рослин культивувалася там, де були для неї відповідні кліматичні умови.

Найпростішою і найдавнішою системою відновлення родючості грунту в лісостепових районах була перелогова система, за якою родючість землі поновлювалася природним шляхом. Ця система з'явилась у східних слов'ян лісостепових районів, певно, у першій половині І тисячоліття н. е. разом із землеробськими знаряддями, здатними розорювати порослі травою перелогові землі. Перелог був панівною системою землеробства у цих районах протягом усього І тисячоліття н. е.

Розвиток агротехніки, що був складовою частиною економічного прогресу країни, зумовив появу інших землеробських систем, за якими врожайність грунту поновлював сам виробник шляхом удосконалення обробітку грунту, боротьби з бур'янами, підживлення тощо. Так виникла парова система з двопільною і трипільною сівозмінами.

У лісостепових районах Русі землеробство було підсічним, або вогневим. Вирубування і спалення лісу за цією системою було не тільки засобом звільнення ділянок для орного землеробства, а й агротехнічним заходом, який забезпечував знищення бур'янів і удобрення грунту попелом. Такі ділянки засівалися та експлуатувалися протягом двох — чотирьох років, після чого їх залишали на 10—15 років.

Одним із основних знарядь праці при підготовці поля за підсічної системи була сокира. Розпушували землю після спалення лісу за допомогою дерев'яної сохи або так званої суковатки — верхівки ялини з обрубаними гілками. Застосування орних знарядь із залізним наконечником на лісових ділянках давало можливість збільшувати час експлуатації ділянок. Ділянки з кращими грунтами оброблялися постійно. Так у лісових районах поряд з підсічним з'явилось і орне землеробство.

Отже, у Київській Русі існувало кілька систем землеробства, що зумовлювалося відмінностями її окремих районів у кліматі, рослинності й грунтах. Загалом землеробство у Київській Русі досягло такого агротехнічного рівня, який забезпечував відносно високу продуктивність праці та врожайність.

Природні умови країни були сприятливі для розвитку скотарства. Як пасовиська з весни до осені використовувалися заплави, луки, степові простори, ліси, перелогові землі й толоки, взимку худобу годували сіном та продуктами землеробства. Велику увагу скотарству приділяло законодавство Київської Русі. За «Руською правдою», крадіжка свійських тварин вважалася великим злочином, за який накладався штраф.

Важливу допоміжну галузь господарства у Київській Русі становило мисливство. У лісах і степах водилися дикі звірі й птахи, що мали промислове значення. Судячи з кількості кісток диких тварин, виявлених під час розкопок давньоруських поселень, полювання відігравало значну роль у забезпеченні населення м'ясом та хутром. Велике господарське значення полювання полягало також у тому, що воно давало сировину для реалізації на внутрішньому та зовнішньому ринках. Законодавство Київської Русі охороняло права власності на засоби полювання, що належали окремим особам. Існували певні угіддя для полювання, які були власністю сільської громади або окремих феодалів, де сторонні особи не мали права полювати.

Значне місце в господарстві посідав і такий промисел, як рибальство. Писемні джерела неодноразово згадують рибу у складі продуктів харчування. Риб'ячі кістки у великій кількості знаходять на давньоруських поселеннях. Серед них трапляються і кістки великих сомів, вага яких сягала кількох десятків кілограмів. Основним знаряддям рибальства були сітки, від яких збереглися глиняні та металеві грузила. Ловили рибу також на гачки й блешні, били остями. Існували, певно, й інші риболовецькі засоби.

Місце бджільництва у Київській Русі визначалося тією особливою роллю, яку відігравали мед і віск у харчуванні та в побуті, а також у внутрішній і зовнішній торгівлі. Основним видом бджільництва було бортництво — збирання меду тих бджіл, що селилися у бортях — дуплах дерев, природних або видовбаних людиною. Борті належали окремим власникам, і кожний, хто виявляв у лісі борть, ставив на ній свій знак. Траплялися випадки привласнення чужої борті, за що «Руська правда» передбачала накладення значного штрафу на того, хто «роззнаменає» борть, тобто знищить на дереві знак попереднього власника і поставить свій. Існували цілі ділянки бортних дерев, які являли собою своєрідну пасіку. Вони належали окремим особам, визначалися певними межовими знаками й також охоронялися законом. «Руська правда» передбачала штраф за знищення бортної межі у такому ж розмірі, як і за привласнення окремої борті. Поряд з бортництвом розвивалося і вуликове бджільництво. Воно відоме на Русі вже з X ст., на що вказують арабські письменники.

Природні умови Київської Русі сприяли також збиральництву. Збирали різні рослинні продукти — дикі фрукти, горіхи, ягоди, гриби тощо. Безумовно, що й ця галузь господарства мала важливе значення, бо забезпечувала населення додатковими продуктами харчування.