Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Класова боротьба

Реферат

На систематичне збільшення данини й інших феодальних повинностей та утисків народні маси Київської Русі відповідали класовим опором. Про те, що така боротьба набирала поширення, була гострою і становила небезпеку для представників панівного класу, свідчать державні заходи, спрямовані на придушення антифеодальних виступів.

До найпоширеніших форм класової боротьби належали втечі. Наслідки їх були серйозними. Втечі змушували феодалів до деякої міри обмежувати експлуатацію селян, інакше виникла б загроза для господарства лишитися без робочих рук, що ставило під удар прибутки феодала. За тогочасних умов втікач завжди міг знайти місце, щоб сховатися від феодала. Найчастіше втікали холопи — найбезправніша й найбільш експлуатована частина населення, і закупи.

Тікали від феодалів і смерди. У середині XII ст. спостерігалося зосередження втікачів-смердів, яких називали «берладниками» (напевно від назви м. Берладі), у пониззі Пруту і Серету. Втікачі, об'єднуючись у загони, нападали на міста і торговельні каравани з сіллю. У 1159 р. один із загонів чисельністю 6 тис. чоловік на чолі з князем-ізгоєм Іваном Берладником захопив Кучелмин, але під Ушицею зазнав невдачі й повернувся в Пониззя. Рух берладників є прикладом того, як масові селянські втечі з часом переростали у великі селянські повстання. Берладники зустрічали співчуття поневолених у містах, які вони захоплювали. Під час облоги Ушиці до них приєдналося 300 смердів. Є відомості про масові втечі смердів у Новгородській землі, де це явище набрало справді загрозливих масштабів. Влада мусила вжити певних заходів, щоб припинити втечі і повернути тих, хто втік. У 1229 р. князь Михайло видав закон, за яким смердам гарантувалося зменшення данини; втікачам, які повернуться, — звільнення від данини на п'ять років.

Поширеними були терористичні дії проти феодалів. Класовий характер такої боротьби розуміли сучасники і причини її вбачали в зубожінні населення. «Аже буду убог — помислю на татьбу и розбой», — писав з цього приводу Даниїл Заточник (давньоруський письменник кінця XII — першої половини XIII ст.). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Ряд статей «Руської правди» стосується саме дій проти особи феодала, за які карали найсуворіше.

Вищим проявом антифеодальної боротьби у Київській Русі були повстання селян та міської бідноти. Ця форма класової боротьби, на відміну від втеч, захищала від надмірної експлуатації вже не окремих селян і спрямовувалася не проти окремих представників феодального класу, а являла собою боротьбу великих груп експлуатованого населення проти зростаючої феодальної експлуатації взагалі. Першим масовим виступом, у якому, безсумнівно, взяли участь сільські та міські низи, було древлянське повстання 945 р. Саме їм ненормована данина загрожувала втратою не тільки додаткового продукту, а, певно, й необхідного, що означало позбавлення їх засобів існування. Повстання, як зазначалося вище, було придушене княгинею Ольгою, яка після загибелі Ігоря стала на чолі давньоруської держави, але вона змушена була дещо унормувати феодальні повинності.

Народні рухи кінця X ст. у літописі часто названі «розбоями». Проте це були не поодинокі напади на дорогах, а більш-менш організовані виступи проти феодалів. На вимогу єпископа Володимир ввів для повстанців смертну кару замість грошового штрафу. Про розмах цих рухів свідчить той факт, що пам'ять про них на довгий час зберігалась у народі.

Селянські рухи в Київській Русі часто набирали релігійного забарвлення і пов'язувалися з боротьбою проти християнства, що освячувало експлуатацію. Одне з таких народних повстань, яке очолили жерці язичницької релігії — волхви, мало місце в Суздальській землі 1024 р. Безпосереднім приводом до нього став голод. Повстанці вбивали «старую чадь» (феодальну верхівку суспільства, яка на північному сході держави зберігала за собою назву родоплемінної аристократії) і забирали «гобино» (запаси продуктів, які привласнювала собі «стара чадь»). Повстання було жорстоко придушене князем Ярославом Володимировичем.

Подібне повстання відбулось у 60-х роках XI ст. у Ростовській землі. Воно було спрямоване проти «лучших жен», які тримали у себе «обилие». «Лучшие жены» — це, мабуть, жінки, що у Ростовській землі, за традицією від первіснообщинного ладу, тримали в своїх руках общинні запаси продуктів. З розвитком феодальних відносин «лучшие жены» узурпували право на общинні запаси. Общинники своє право на них змушені були доводити зброєю. Повстання у Ростовській землі також зазнало поразки.

Тим часом заворушення поширилися і на Південну Русь. У Києві, як повідомляє літопис, з'явився волхв, який віщував якісь дивні явища, ніби Дніпро потече назад і т. д. Подібні віщування та легенди відбивали наростання народного невдоволення і, як правило, передували соціальним заворушенням.

Безпосереднім приводом до повстання 1068—1069 pp. стала поразка руських військ від половців. Після втечі з поля бою Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів половці безкарно грабували руські землі і загрожували Києву. Щоб дати ворогу відсіч, кияни зажадали від князя зброю і коней, але в цьому їм було відмовлено. Тоді вони повстали і вигнали Ізяслава з Києва. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва і за допомогою польського війська придушив повстання.

Літописець не зазначає, до якої конкретно соціальної верстви належали кияни, що брали участь у повстанні. Вірогідно, це була міська біднота, до якої згодом приєднались і смерди навколишніх сіл. Останні нападали на польських жовнірів, що прийшли з Ізяславом та були розквартировані по селах.

Докладніше літописець розповідає про участь смердів у київському повстанні 1113 р. Воно почалося відразу ж після смерті жорстокого й жадібного київського князя Святополка Ізяславича. Повсталі пограбували двір київського тисяцького Путяти, двори соцьких, лихварів та купців, що наживалися на спекуляції сіллю. Київська знать звернулася до Володимира Мономаха, який князював тоді у Переяславі, з проханням зайняти київський престол. Київські бояри та купці сподівалися, що авторитет Володимира Мономаха — організатора боротьби з половцями — допоможе їм заспокоїти народ. На перше запрошення Мономах відповів відмовою. Київська знать звернулася до нього вдруге, нагадавши, що його відмова приведе до поширення повстання. Володимир погодився і, як зазначає сучасник, «утоли мятежи голку (хвилювання) в людях».

Володимир Мономах пішов на поступки, видавши «Устав», що певною мірою обмежував права феодала на закупа. Закупу дозволялося відлучатися з двору феодала, але тільки на час подання скарги князю або щоб дістати гроші для сплати боргу. За відлучку з інших причин закупа перетворювали на раба. «Устав» не дозволяв бити закупа, якщо останній не був винен, але поняття вини закупа не визначалося. «Устав» знімав із закупа відповідальність за майно феодала, якщо його пропажа трапилася не з вини закупа.

Літописи зберегли відомості про народні рухи в середині XII ст. У 1146 p., скориставшись з послаблення влади після смерті київського князя Всеволода Ольговича, кияни вирішили звести рахунки з князівськими тіунами. Почалося повстання. Новому князю Ігорю Ольговичу повсталі заявили, що тіуни «Ратша погуби Киевъ, а Тудоръ Вышегородъ», і вимагали гарантій, що надалі подібних утисків не буде. Ігор змушений був піти на поступки, але боротьба на цьому не припинилася. Скориставшись поразкою Ігоря Ольговича у війні з Ізяславом Мстиславичем, кияни влітку 1147 р. знову повстали проти гнобителів.

Нове повстання у Києві відбулося після смерті князя Юрія Долгорукого. Як розповідається в Іпатіївському літописі, народ «розграбиша дворъ его красный и другый дворъ его за Дніпромъ розъграбиша, егоже звашеть самъ Раемъ и Васильковъ дворъ сына его разграбиша в городі».

Нерідко правлячим феодальним угрупованням, які постійно вели між собою боротьбу за владу, вдавалося використовувати невдоволення трудящих мас у своїх інтересах. Так було в 1146—1147 pp., коли великий київський князь Ізяслав Мстиславич розправився з Ігорем Ольговичем і тими, хто його підтримував. Аналогічна ситуація склалась і в 1157 p., коли вістря нового повстання киян, не без участі претендента на київський стіл Ізяслава Давидовича і чернігівської феодальної партії, було спрямоване проти адміністрації покійного князя Юрія Долгорукого.

Та яких би форм не набирали народні рухи в давній Русі, вони, безперечно, мали яскраво виявлений класовий характер. Трудящі маси були далекими від князівсько-боярських інтриг. Вони боролися проти феодальної експлуатації, проти своїх конкретних пригноблювачів — крупних землевласників, лихварів, князівської адміністрації. Незважаючи на природну для цього часу неорганізованість і стихійність, народні рухи мали велике історичне значення. Відповідаючи на жорстоку феодальну експлуатацію, трудящі маси вели активну класову боротьбу і тим самим сприяли прогресивним змінам у житті всієї країни.