Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Шляхи формування та розвитку давньоруської культури

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

Напередодні утворення давньоруської держави слов'янські племена, які населяли територію Східної Європи, досягли досить високого рівня соціально-економічного та культурного розвитку. Спадщина східнослов'янських племен, що об'єдналися в єдиній державі, культурні впливи сусідніх народів та надбання самої давньоруської народності стали складовими частинами культури давньої Русі.

Основою формування та розвитку давньоруської культури були попередні культурні досягнення східних слов'ян. Яка б галузь культури давньої Русі не розглядалася, в ній відчуваються багатовікові традиції. Це виразно помітно у спорудженні жител, будівництві оборонних споруд, прикладному мистецтві, літературі та музиці. Поряд з літературою на Русі існувала багата усна народна творчість — фольклор, який своїм корінням сягав далеко в язичницькі часи. Особливе поширення мали святкові та буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання та замови. Багато традиційного було у весільному та поховальному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-притчами. Давні звичаї, традиції та народна творчість справили великий вплив на давньоруську культуру, зокрема на літературу. Відголоси язичницьких вірувань знайшли відбиття у визначному літературному творі XII ст. «Слові о полку Ігоревім», де згадуються язичницькі боги Велес (Волос), Дажбог, руські люди називаються «дажьбожими» онуками тощо. Знаменитий плач Ярославни, в якому вона звертається до сонця, вітру, Дніпра-Славутича, нагадує язичницькі голосіння. Легенди, прислів'я та перекази посідають важливе місце у літописах. За їх допомогою, давньоруські літописці намагалися заповнити прогалини у відомостях писемних джерел. До літописів увійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю Києва, про воєнні походи на Царград, про віщого Олега та помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про подорож її до Царграда та ін.

Правові норми східних слов'ян спочатку теж існували у вигляді неписаних племінних звичаїв. Можливо, саме про них говориться у договорі з греками 911 p., де згадується, що воїни Олега клялися «по закону і покону» руському. Згодом на основі звичаєвого права склалися феодальні юридичні норми, зафіксовані у зводі руських законів — «Руській правді».

За Володимира Святославича 988 р. на Русі як державна релігія введене християнство. Запровадження християнства — позитивне явище в історії Русі: воно сприяло зміцненню та подальшому розвитку більш прогресивного, феодального способу виробництва, відкривало широкі можливості для розвитку давньоруської культури, прилучало Русь до передової на той час культури Візантії. Разом з тим християнство у руках князів та феодалів стало могутньою силою ідеологічного впливу на народні маси та культурне життя суспільства. «Середні віки, — писав Ф. Енгельс, — приєднали до теології і перетворили в її підрозділи всі інші форми ідеології: філософію, політику, юриспруденцію». Головним наслідком запровадження християнства — релігії класового суспільства — було зміцнення на Русі феодального ладу. Давньоруська культура розвивалася головним чином у рамках суворих канонів, вироблених церквою. Цьому сприяло й те, що земля — основний засіб матеріального виробництва — належала феодалам. Феодали на чолі з князем і церковниками виступали головними замовниками великих культових будов, монументальних розписів, коштовних виробів прикладного мистецтва. Саме тому ідеологія і смаки пануючого класу в першу чергу знайшли відбиття у давньоруській культурі X—XIII ст.

Формування і розвиток давньоруської культури проходили за умов гострої класової та ідеологічної боротьби, суть якої полягала у протиборстві двох укладів: залишків старого родоплемінного з новим — феодальним. Один з виявів цієї боротьби — впертий опір народних мас запровадженню феодальної експлуатації та введенню християнства. Письменник-публіцист XI ст. Іларіон, говорячи про запровадження християнства, повинен був визнати негативне ставлення до цього акту частини населення Русі. Він писав: «Да аще кто и не любовію, нъ страхомъ повелевавшааго (тобто Володимира) крєщаахуся, понєже бе благовіріє єго съ властію съпряжено». Давні язичницькі вірування на Русі виявилися дуже стійкими і продовжували існувати поряд з новою християнською релігією. З приводу цього у давньоруських літературних творах часто трапляються докірливі слова та погрози тим, хто «молиться под овином или в рощении у воды», «жрут (тобто поклоняються) бесом и кладезем».

Яскраві прояви впливу язичницьких вірувань на давньоруську культуру спостерігаються у творах прикладного мистецтва. На Русі значне поширення мали так звані змійовики-гривні, на яких поруч уживалися християнські зображення святих з язичницькою Медузою горгоною із зміями. Як приклад може служити відома золота «Чернігівська гривна» Володимира Мономаха, знайдена 1821 р. на р. Білоусі поблизу Чернігова.

Важливе значення для розвитку давньоруської культури мали економічні та політичні зв'язки з сусідніми народами. Водний шлях «от Грек» сполучав Київську Русь з центрами елліно-візантійської культури на півдні та країнами Західної Європи на півночі. Населення Русі, особливо західних земель, підтримувало тісні економічні й культурні зв'язки з Угорщиною, Польщею та Чехією. У мистецьких творах можна спостерігати риси, що свідчать про культурні зв'язки Русі з Кавказом, Середньою Азією, хозарами та арабами. Особливе значення для культури Русі мали зв'язки з Візантійською імперією. Із запровадженням християнства у Київській Русі значно посилився візантійський вплив. Цьому сприяло поширення у побуті феодальної знаті візантійських виробів: тканин — паволок, ювелірних прикрас та мистецьких творів, заморських вин, прянощів тощо.

Деякі науковці, намагаючись принизити давньоруську культуру, зводили і зводять її розвиток до механічного наслідування тим або іншим, зокрема візантійським, зразкам. Мистецтво Русі вони розглядали і розглядають майже як цілком «візантійське на руському грунті», або «провінціальне візантійське», тобто таке, що не мас жодної самобутньої риси. Характерним щодо цього є погляди на розвиток давньоруської архітектури. Велике кам'яне будівництво в Києві, що розгорнулося за Володимира Святославича та особливо за Ярослава Володимировича, без будь-яких підстав повністю пов'язувалося з заїжджими майстрами — греками. Безумовно, передова на той час візантійська будівельна культура справила великий вплив на розвиток кам'яного будівництва на Русі, зокрема в галузі культової та почасти палацевої архітектури. В оборонних спорудах, житлах, у меморіальних спорудах-курганах пірамідальної форми знайшли відображення естетичні смаки східних слов'ян, які відіграли вирішальну роль у становленні давньоруської архітектури.

Зведення монументальних будов у кінці X — на початку XI ст. вимагало великої кількості ремісників різних професій, і такі майстри вже були на Русі. Про це свідчать писемні та археологічні джерела. Так, коли у 50-х роках XI ст. Ярослав Мудрий розпочав у Києві будівництво церкви на честь свого патрона Георгія і при цьому виявилася нестача робітників, князь наказав: «...возвєстиша на торгу людем, да возьмут кождо по ногате на день. И бысть множество делающих. И тако вскоре конча церковь».

Про важливу роль місцевих майстрів у давньоруському будівництві свідчать також слов'янські написи, що досить часто трапляються на плінфі — стародавній цеглі — та на голосниках — керамічних глечиках, які застосовувалися при зведенні будов для полегшення склепінь та поліпшення акустики.

Дослідження мозаїк у Софійському соборі в Києві показало, що частина з них (композиція «Сорок мучеників») виконана місцевими майстрами.

У «Києво-Печерському патерику» збереглися відомості про оздоблення мозаїками Успенського собору Печерського монастиря. У виконанні мозаїк разом з майстрами-греками брав участь визначний художник киянин Аліпій (Алімпій).

Останнім часом стали відомі імена руських майстрів, які розписували фресками Софійський собор у Новгороді в XI та XII ст., — Георгія, Сежира, Олісея, Стефана, Мікули та Радка.

Як зазначалося, давньоруська архітектура зазнала великого впливу візантійського й почасти романського мистецтва. Однак руські майстри не просто копіювали візантійські зразки, а творчо їх переробляли, вносили нові риси, відповідно до місцевих культурних традицій та смаків.

Археологічні дослідження спростовують необгрунтовані твердження про раптове виникнення писемності на Русі, водночас із запровадженням 988 р. християнства. Такий погляд неспроможний з'ясувати багатьох явищ культурного життя Русі, зокрема занадто швидкої появи вже в першій половині XI ст. таких визначних літературних творів, як «Слово о законі і благодаті...» Іларіона та майстерно виконаних книжок, наприклад Остромирове євангеліє 1056—1057 pp., в якому відчуваються давні традиції у цій справі. Писемність, безперечно, знали на Русі ще за язичницьких часів. Про це свідчать договори Русі з греками 911 та 944 pp. та археологічні знахідки.

Тривалий час побутувала також думка, що писемність на Русі мала винятково церковний характер і була привілеєм лише вузького кола людей — феодальної верхівки та духовенства. Подібні твердження цілком спростовуються знахідками берестяних грамот, написаних у своїй більшості простими людьми, та графіті — написами на стінах архітектурних будов і ремісничих виробах.

Поява на Русі з введенням християнства болгарських так званих кирило-мефодіївських перекладів справила позитивний вплив на розвиток давньоруської писемності, літератури та мови.

Однією з важливих особливостей культури давньої Русі є те, що вона розвивалася на рідній давньоруській мові, носієм якої була давньоруська народність, що склалася з східнослов'янських племен у процесі утворення Київської Русі.

Помітний вплив на розвиток давньоруської культури, особливо літератури та мистецтва, а також громадської думки мала ідеологічна боротьба з Візантією у XI—XII ст. Загострення відносин зумовив правовий стан давньоруської церкви, яка з часу прийняття християнства перебувала у залежності від константинопольського патріархату. Візантія, використовуючи підлеглість церкви, намагалася перетворити Русь на свою культурну провінцію. Зазіхання на культурний та політичний розвиток Русі призвів до гострої ідеологічної боротьби, що точилася майже півтора століття. Особливої гостроти вона досягла в XI ст., за князювання Ярослава Мудрого, й привела до воєнного конфлікту 1043 р. Ідеологом і натхненником цієї боротьби виступив перший митрополит з руських, письменник і громадський діяч Іларіон. У своєму «Слові о законі і благодаті...» він сформулював політичні та деякі культурні вимоги свого часу.

Помітну роль у розвитку громадської думки в кінці XI та в XII ст. відіграв Печерський монастир у Києві, який на деякий час став осередком консолідації патріотичних сил на Русі. Іноді він вступав у конфлікти з представниками офіційної влади, особливо ж з митрополитом-греком, який намагався проводити ворожу Русі церковну політику. Печерський монастир у XI — першій половини XIII ст. — значний центр культури Русі. У ньому творили видатні літописці — Никон, славетний Нестор — автор «Повісті временних літ». Тут сформувались оригінальні риси давньоруського літописання: його принциповість, публіцистичний напрям, повчальний характер. У стінах монастиря були написані визначні літературні твори — «Повість временних літ» та «Києво-Печерський патерик». У монастирі творили відомі давньоруські письменники: Іаков Мніх, Феодосій Печерський, Полікарп та ін.

Вихованцями монастиря були: художник Аліпій, лікар Агопіт та багато інших прогресивних діячів Русі.

У XII — першій половини XIII ст. розвиток давньоруської культури відбувався в умовах феодальної роздробленості Русі. Але це не був її регрес. Нові політичні та економічні умови справили значний вплив на розвиток культури. Незважаючи на князівські усобиці та постійну половецьку загрозу, давньоруська культура цього часу відзначається подальшим піднесенням. За своїм змістом у порівнянні з X—XI ст. вона набула більш демократичного характеру: до культурного життя залучилися нові міста, території та нові суспільні сили. Писемність поширилася серед багатьох верств населення. Серед замовників культових будов були вже не тільки князі та бояри, а й заможні посадські люди з їх особистими поглядами та смаками.

У цей час працювало багато визначних зодчих, імена деяких з них дійшли до нашого часу. Це киянин Петро Милоніг, будівник міст на Волині Олекса, новгородський майстер Петро, різьбяр по каменю холмський «хитрець» Авдій, майстер Іван зі Смоленська та ін.

Розвиток давньоруського зодчества у XII ст. — яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювалися та переосмислювалися візантійські схеми й виникали нові оригінальні архітектурні форми.

До особливостей культури XII ст. належить поява місцевих рис у літописанні, архітектурі та живописі. Проте головним, як і раніше, було усвідомлення діячами культури загальноруської єдності. Це пояснюється тим, що культура удільних князівств розвивалася на загальній культурній основі Київської Русі. Прагнення до єдності та згуртованості знайшло відображення у літературних творах XII ст. Зокрема, автор «Слова о полку Ігоревім» висловив глибоку стурбованість про долю Русі, виступив з палким закликом до князів припинити чвари, об'єднатися та організувати відсіч кочовикам.

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм та ін. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремесла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами, такими як Десятинна церква, Софійський собор, урочисті Золоті ворота з надбрамною церквою, патрональні монастирі та князівські палаци. У період найвищого розквіту Київ за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великим західноєвропейським містам, а й перевершував їх. Не дивно, що сучасникам він здавався «величьеством сіающ», а мандрівник Адам Бременський називав його «окрасою Сходу».

У давньоруських містах — центрах культури — творили видатні письменники та переписувачі книжок, перекладачі, художники-мініатюристи, архітектори, художники-мозаїсти та фрескісти, працювали вправні ювеліри-«златокузнецы», різьбярі по кістці, ковалі, зброярі та гончарі. Художні вироби давньоруських ремісників були добре відомі далеко за межами Русі.

Великі культурні досягнення та політичні успіхи давньої Русі вже у 50-х роках XI ст. дали можливість письменнику Іларіону з гордістю говорити: «Не въ худі бо и невідомі, земли владычьствоваша, нъ въ Руські, яже відома и слышима есть всіми четырьми конци земли». І справді, як свідчать джерела, Русь, крім Візантії, була добре відома у Німеччині, Угорщині, Польщі, Норвегії, Чехії, Франції та ін. З багатьма з них вона була пов'язана регулярними торговельними та дипломатичними відносинами. Широкого розвитку набули династичні зв'язки з дворами західних країн, що свідчить про великий політичний авторитет Київської Русі. Багато відомостей про Русь наводять скандінавський епос, літописи, німецький хроніст Титмар Мерзебурзький та польський — Анонім Галл, візантійський імператор Константин Багрянородний.

Високорозвинута культура давньої Русі мала значний вплив на культури інших слов'янських і неслов'янських народів. У Чехії, Вірменії, Візантії та південнослов'янських країнах поширився культ руських святих Бориса та Гліба, їхні житія та «Житіє Феодосія Печерського». У XIII ст. в Сербії були відомі твори Іларіона, що знайшло відбиття у житіях, написаних ченцем Дементіаном, у Болгарії — «Повість временних літ», проповіді Кирила Туровського, руські переклади збірника висловів під назвою «Пчела», «Повість про Акіра Премудрого» тощо.

Розвиток давньоруської культури відбувався у складних історичних умовах, проте культура давньої Русі за порівняно короткий час досягла надзвичайно високого рівня. За своїм ідейним багатством та високими художніми якостями вона не поступалася, а в деяких галузях перевершувала культурні здобутки інших народів раннього середньовіччя.