Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Посилення феодальної залежності селян (друга половина XIII — перша половина XVI ст.)

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

Риси феодальних земельних відносин

З 30-х років XII ст. давньоруське ранньофеодальне суспільство вступає в період розвинутого феодалізму, який триває приблизно до середини XVII ст. Протягом цього часу феодальні відносини досягають своєї зрілості, а феодалізм як формація реалізує всі закладені в ньому можливості прогресу. Зростає велика приватна земельна власність. Відбуваються консолідація і юридичне оформлення панівного класу в привілейовані стани. Посилюється роль міст як осередків ремесла і торгівлі, що у свою чергу значною мірою сприяє дальшому розвиткові товарного виробництва.

В умовах розвинутого феодалізму власність на землю набувала ієрархічного характеру, а ієрархія монопольних власників виступала як асоціація, спрямована проти пригнобленого класу виробників.

Потреба закріплення й охорони монопольної власності класу феодалів на землю та здійснення позаекономічного примусу щодо залежного селянства зумовлювали феодально-ієрархічну структуру землеволодіння. Усі землевласники були взаємозв'язані військово-службовими зобов'язаннями — васалітетом. Останній являв собою систему організації панівного класу й базувався на особистій залежності одного феодала від іншого. В основі правових відносин між ними лежали землевласницькі стосунки. Глава феодальної держави (король або великий князь) виступав як верховний сеньйор (сюзерен). Великі феодали, удільні князі чи найбільші бояри — васали верховного сеньйора — одержували від нього землі й служили йому, будучи самі сеньйорами дрібніших феодалів і надаючи їм землі з умовою відбування військової служби. Так створювалась феодальна ієрархія, увесь тягар якої лежав на плечах трудового народу. За допомогою системи феодального васалітету, яка грунтувалася на експлуатації народних мас, панівний клас тримав у залежності все населення держави, хоча форми цієї залежності і тягар феодальних повинностей не були однаковими для різних суспільних груп.

В міру зосередження земель в руках панівного класу зміцнювались політичні позиції феодалів, у першу чергу великих. Вони починали виходити з покори князям, почувати себе у підвладних землях необмеженими господарями. Посилювалась феодальна роздробленість Давньої Русі. Розвиток продуктивних сил, що характеризувався пожвавленням сільського господарства, ремесел і торгівлі, інтенсифікував цей складний процес.

Монголо-татарське завоювання спричинилось до поглиблення роздробленості. Не лише удільні князі, а й бояри прагнули позбутися залежності від великого князя, авторитет якого був принижений монгольською зверхністю, а військова міць підірвана.

Сільське господарство

Сільське господарство українських земель зазнало великої шкоди під час монголо-татарської навали. Руський літописець, сучасник подій, із скорботою писав, що «села от того нечестивого Батыева пленения запустеша». З'явилося багато пустищ, занепала техніка обробітку землі. Примітивізувались форми експлуатації селян феодалами. У тих місцевостях, що найбільше потерпіли від нашестя і частіше ставали об'єктом ординських нападів, зокрема у Переяславській землі, затримався перехід від перелогової до більш продуктивної двопільної системи землеробства. До зубожіння селян і погіршення становища в сільському господарстві призводили й постійні побори з населення: поплужне (плуг — одиниця оподаткування), корм (утримання ханської адміністрації), тамга (мито), ям (перевезення ханських чиновників). Крім того, час від часу завойовники брали данину людьми. Забирали людей також і в разі неспроможності їх виплатити данину.

Проте народ знайшов сили відбудувати старі й заснувати нові села. На українських землях економічне життя після монголо-татарського нашестя найраніше почало відроджуватися в Галичині й на Волині, в місцевостях, які менше, порівняно з Київщиною, Чернігівщиною й Переяславщиною, потерпіли від завойовників.

У сільському господарстві техніка землеробства поліпшувалася особливо повільно. Однак з другої половини XIII ст. частіше почали використовувати плуг із залізним лемешем, у який впрягали волів, іноді по кілька пар. Його застосовували для розорювання важкого чорнозему в степових і лісостепових зонах Південної Київщини, Переяславщини, Поділля, Галичини. Розповсюджується й більш продуктивний колісний плуг. У Поліссі (на Північній Київщині й Чернігово-Сіверщині), де переважали легкі, переважно сірі грунти, головним знаряддям обробітку землі була соха з залізним сошником, яку тягнув кінь.

Поступовий розвиток техніки сільського господарства позначився й на системах землеробства. Трипілля стало витісняти примітивну вирубну (підсічну) систему подекуди навіть і в Поліссі, не кажучи вже про більш залюднені Галичину і Волинь. Щоправда, в східній частині південно-руських земель ще довго зберігалося двопілля й переліг.

У XIV — першій половині XVI ст. набувало поширення використання добрив (гною), що вело до підвищення родючості грунтів, інтенсифікації землеробства, зростання врожаїв, отже, до збільшення виробництва зернових та бобових (жито, просо, овес, пшениця, ячмінь, горох), а також технічних культур (льон, коноплі).

Важливе місце в землеробстві посідали городництво й садівництво. При археологічних розкопках у культурних шарах того періоду знаходять насіння огірків, гарбузів, динь.У письмових джерелах трапляються згадки про «капустників», тобто городників, що вирощували капусту, а також про такі садові дерева, як яблуні й вишні.

З прогресом землеробства успішно розвивалося скотарство, що, з свого боку, сприяло розвитку землеробства, яке на той час було неможливе без використання коней і волів.

Становище селянської общини

З давніх часів селянство зберігало общинну організацію. Спочатку община була родовою і складалася насамперед з близьких родичів — батьків та їх дітей, братів батьків, а також їх дітей; взагалі ж до родової общини могли належати найрізноманітніші лінії родичів.

Проте писемні пам'ятки другої половини XIII—XIV і ще більшою мірою XV — першої половини XVI ст. майже не знають родової (сімейної) общини в чистому вигляді. Зростання феодальних повинностей, з одного боку, розширення общинної оранки й інтенсифікація землеробства — з другого, вимагали збільшення кількості робочих рук в общині. Природного приросту її членів уже не вистачало, до общини доводилося приймати й сторонніх людей, яких називали потужниками, поплічниками, товаришами, сябрами. Вони були повноправними членами сусідської общини і виконували частину загальних феодальних повинностей, що лежали на общині, користуючися за те вигодами від спільного господарства. Дольники, половинники, підсусідки, які змушені були працювати (в тому числі на становищі наймитів) на заможних общинників, були неповноправними.

Сусідська община виросла з родової й довго зберігала пережитки родових відносин. Проте із зростанням феодального землеволодіння колись вільна сільська община поступово потрапляла під владу феодалів. Як зауважив Б. Д. Греков, цей процес почався ще в часи «Руської Правди» (тобто в XI—XII ст.) і відбувався в такий спосіб: частина общин і селянського населення вже підкоряється владі князя чи боярина, і кількість таких общин зростає. У XIV — першій половині XVI ст. вільних общин залишалося дуже мало.

Члени общини спільно користувалися пасовиськами, лісами, озерами, ріками; проте орна земля, а в більшості випадків і сіножаті ділилися між складовими частинами общини — дворищами, що, в свою чергу, об'єднували по кілька димів, тобто господарств окремих сімей. Дворищу як суспільному господарському комплексу належали орні землі, ліси, луки, мисливські угіддя. Наприклад, в документі середини XIV ст. записано, що дворище на Волині має «рольну землю», сіножаті та «озера рыбная». На чолі дворища стояв старійшина, який представляв його перед общиною.

Всі повинності община (громада) розподіляла між дворищами, а останні — серед своїх димів. Дворища відповідали за виконання повинностей перед общиною, а община — перед феодалами або державою (кругова порука). Общинами управляли отамани, яких обирали представники дворищ. Західноруський літопис повідомляє, що ці отамани в середині XIV ст. збирали данину з селян для татарської верхівки. Пізніше отамани наглядали за виконанням селянських повинностей на користь польських і литовських феодалів, які захопили українські землі. Община обирала також власний, так званий копний, суд для розгляду дрібних справ (інші були в компетенції феодалів).

Всередині общини не було рівності. Заможні її члени зосереджували в своїх руках кращі землі й усю владу в общині, розоряли бідноту. Внутрішні соціальні суперечності послаблювали общину і полегшували панівному класу наступ на неї.

Зростання феодального землеволодіння

На українських землях набирало сили велике феодальне землеволодіння, князівське і боярське, за рахунок захоплення общинних земель, купівлі маєтків у інших власників, а також пожалувань. Невпинно посилювався наступ феодалів на селянську общину. На середину XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже не залишилось. Подібне становище було тоді й у Росії. В сусідній з Україною Молдавії протягом XV ст. процес поглинення общинного землеволодіння феодалами вже завершився.

Захоплення селянських земель викликало протест з боку їх власників. Селяни зверталися до місцевої адміністрації і судів, посилалися на давність володіння, виставляли свідків. Однак пригнобленому селянству протистояв організований у станові корпорації і представлений в державних установах панівний клас, тому розгляд скарг завершувався постановами на користь феодалів-загарбників.

Поряд із захопленням общинних земель українські, польські й литовські феодали руками залежного селянства вели освоєння пустищ, що лежали поза межами общин. Зростала кількість феодальних маєтків, збільшувались їх площі.

Феодали руйнували селянську общину, ставлячи, зокрема, на виборні посади своїх людей; з XV ст. на українських землях на чолі волостей були поставлені великим князем старости й намісники-державці. Феодали спочатку взяли під свій контроль общинний суд, а потім замінили його вотчинним. Поступово й общинні землі перетворювалися на вотчини (власність феодалів). Останні могли передавати їх у спадщину, продавати тощо. Поряд з цим представники панівного класу одержували від польського короля й великого князя литовського маєтки у винагороду за службу або з умовою відбування її. Одержаними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умовній), доки виконується служба на користь сюзерена, і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину, продажу тощо.

Пожалування князями земель за службу почалося ще в давньоруський період. З Галицького літопису відомо, що Данило й Василько Романовичі давали землі своїм дружинникам у Коломийській волості («велиции князи держать сию Коломыю на роздавание оружьникам»). Та особливо великого розмаху набули такі пожалування на українських землях у другій половині XV — першій половині XVI ст.

Дуже часто князі й великі феодали роздавали своїм васалам землю у тимчасове користування, «на поживенье» або «в хлебокормленье», тобто на утримання. На Україні це називалось даниною чи держанням. При цьому в документах обов'язково обумовлювалося відбуванням васалом військової служби разом із певною кількістю воїнів, озброєних і споряджених. У 1378 р. галицький намісник Владислав Опольський дав маєток одному з своїх слуг, відзначивши в грамоті: «А с того имееть князю служити трими стрелци».

Спочатку, в XIII—XIV і протягом майже всього XV ст., маєтки жалувались «до воли і ласки господарской», інакше кажучи — на розсуд сюзерена, без жодних строків. Проте вже наприкінці XV — на початку XVI ст. у джерелах частішають надання земельних володінь «до живота» (до смерті васала), «до двух животов» (до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов».

Феодали прагнули перетворити тимчасове володіння у спадкове, зрівняти його у правовому відношенні з вотчиною. У багатьох випадках це відповідало й бажанню сюзеренів, заінтересованих, щоб з їхніх земель забезпечувалась військова служба. Тому сюзерени давали маєтки переважно тим сімействам, з якими були традиційно зв'язані не лише земельними стосунками, а й давніми родинними відносинами. У грамотах великих князів литовських, котрими тимчасові володіння перетворювали на спадкові, не раз прямо зазначалося, що це робиться, «абы не гинула служба князя великого».

Васали мали відбувати службу на користь сюзерена не лише з держань, а й з вотчин. Адже у феодальній державі верховним власником землі був її глава, король чи великий князь. Відповідно він мав права на землю свого васала. Щоправда, служба з вотчин була легшою, ніж із тимчасових володінь, у багатьох випадках вона перетворювалась на формальність, особливо на українських землях під владою Польщі й Литви, де слабка центральна влада не могла добитися виконання служби навіть з держань.

Феодальні архіви XIV — першої половини XVI ст. зберегли тисячі жалуваних грамот польських королів і великих князів литовських своїм васалам на українські села та окремі земельні угіддя.

Найбільші феодали на підвладних Польщі й Литві українських землях (король і великий князь) вели власне господарство. На Волині, в Галичині, на Київщині й Поділлі існувала значна кількість державних, королівських і великокнязівських маєтків — «дворів» з житлами для челяді й слуг, господарськими будівлями — коморами, стайнями, хлівами та ін. Орні й інші угіддя при кожному королівському чи великокнязівському дворі експлуатувалися безпосередньо на господаря руками залежних від нього людей.

Феодальні повинності

Селянство, основна маса населення українських земель, зазнавало різних форм феодальної експлуатації: давало данини, іноді грошову ренту (чинш) та ін. на користь окремих феодалів, сплачувало податки й відбувало повинності на користь держави (уособленої королем або великим князем) і церкви.

Один з головних загальнодержавних податків — щорічна грошова данина — на Київщині називався подимщиною, що вказує на об'єкт оподаткування — з «диму». Подимщина бере початок з часу складання Давньоруської держави. У Галичині (в Саноцькій і Львівській землях) наприкінці XIV ст. грошову данину на користь короля також називали подимщиною.

На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала в XV ст. поголовщину (також, очевидно, з «диму»). На Волині цей податок називали воловщиною (одиниця оподаткування — ділянка землі, зорана плугом, запряженим волами). Наприклад, у 1407 р. Вітовт подарував своєму слузі Іллі В'ячковичу кілька сіл у Володимирському й Луцькому повітах, дозволивши селянам не платити згаданого податку державі: «отпустили есмо воловщину». На Східній Волині грошова данина називалася болкуновщиною. У люстрації (складеному урядовцями інвентарі-описі) державних земель Київщини 1471 р. про с. Романове поблизу Житомира сказано: «А вси тые люди... болькуновщину дають с вола (мабуть, з ділянки землі, зораної одноволовою упряжкою) по три гроши».

Для всіх цих місцевих назв державного грошового податку в XV ст. існував у Литві й Польщі загальний термін — серебщина (сплата сріблом, тобто срібною монетою). У 1447 р. польський король і великий князь литовський Казимир IV офіційно скасував серебщину. Та незважаючи на це, її продовжували збирати на українських і білоруських землях, що перебували під владою Польщі й Литви, до середини XVI ст.

Іншим державним грошовим податком, загальним для всіх селян українських земель другої половини ХIII—XV ст., була татарщина. У 80-х роках XIII ст. цей податок на Волині збирали місцеві князі за дорученням ханської адміністрації. В місцевостях, звільнених у 60-х роках XIV ст. від влади Орди, татарщину сплачували в державну скарбницю. Наприклад, у грамоті Свидригайла Смотрицькому домініканському монастиреві від 1405 р. серед інших повинностей населення Поділля згадується й татарська данина.

Крім серебщини й татарщини, селяни відбували численні повинності на користь держави: будували й ремонтували замки й «двори» польського короля і великого князя литовського, зводили мости, гатили греблі, прокладали шляхи, ходили працювати «з косою, серпом і топором», «гонили звіра» під час королівського і великокнязівського полювання, давали «підводи» і «стацію» — перевозили й утримували короля (великого князя) з почтом.

До того ж на селянство лягав тягар повинностей на користь місцевих феодалів — бояр, панів та шляхти. Багато земель належало церкві, останній, крім виконання усіх повинностей, феодально залежні селяни платили ще й десятину — десяту частину від усіх своїх прибутків.

Однією з головних форм феодальних повинностей селян у другій половині ХIII — першій половині XVI ст. були данини натурою, бо це було зручніше феодалам, основна маса яких не вела великого власного господарства. У Північній Київщині, на Чернігівщині й у північно-східній частині Волині натуральну ренту здавали здебільшого медом, воском і хутрами цінних звірів. Так, у другій половині XIV ст. київський князь Володимир Ольгердович подарував Микільській церкві «жеребей» землі на Київщині й зазначив, що «идеть с того жеребья полколоды меду, а полведра, а полбобьра, а полтора вьска». Феодали збирали данини цими цінними продуктами, бо їх не важко транспортувати й зберігати, накопичувати і продавати на внутрішньому та зовнішньому ринках.

З винищенням бобрів, куниць та інших цінних звірів данину хутром стала витісняти данина медом і воском. Проте на багатьох поліських землях ренту не тільки медом та воском, а й хутрами збирали до середини XVI ст.

У другій половині XIII—XVI ст. натуральну ренту збирали ще й зерном та сіном — так зване дякло. Крім того, залежні від панів селяни платили мезлеву — данину великою рогатою худобою, свинями, вівцями, курми і яйцями.

З розвитком міст, розширенням внутрішнього й зовнішнього ринку, збільшенням продуктивності сільського господарства у феодалів зростала потреба в грошах, і натуральні повинності поступово замінюються грошовими.

На середину XIV ст. грошова рента поширювалася в Галицькій землі: селянин давав феодалу, від якого залежав, «плат рочний». Наприкінці XIV ст. світські й церковні феодали Київської землі також примушували селян сплачувати їм ренту грішми. Так, Печерський монастир у 1398 р. одержував від мешканців маєтку, що йому належав, копу грошей. А в 1407 p. польський король Владислав Ягайло подарував своему слузі Федору село у Подільській землі з орними землями, різноманітними угіддями і грошовими данинами, що свідчить про поширеність цього виду феодальної ренти й на тогочасному Поділлі. У Поліссі останньої третини XV ст. грошова рента також дедалі більше витісняє натуральну. В результаті вивчення люстрації Київщини 1471 р. Б. Д. Греков зазначав, що «сільське залежне населення на Київщині, так само, як в Новгороді й інших містах Русі, сиділо, в основному, на оброці», тобто на грошовій ренті.

Рахункові книги Великого князівства Литовського 1496 p., наприклад, у повній мірі відбивають хід процесу заміни натуральних поборів, навіть найбільш цінних, хутряних, грошовими: «20 бобрів грошми, по 40 грошей бобр..., а куниц 13 грошми, то осмьдесят грошей без дву грошей».

Починаючи з середини XV ст., як видно з грамоти Казимира IV від 1447 р., на українських землях, що входили до складу Польщі й Литви, всі виплати й штрафи бралися грошима. Це свідчить про втягування феодального господарства в товарно-грошові відносини, які сприяли розвитку продуктивних сил селянського господарства. Селянин одержував можливість інтенсифікувати виробництво, що знайшло вияв у розширенні, особливо з XV ст., трипілля, угноєнні полів, вирощуванні худоби на продаж. Із втягуванням сільського господарства в ринкові відносини, головним чином у хлібну торгівлю, становище більшості селян швидко стало погіршуватися головним чином в результаті значного посилення феодальної експлуатації.

Зародження фільваркового господарства

Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV ст. магнати й шляхта почали розширяти свої орні землі, щоб виробляти більше продуктів, передусім хліба, на продаж. Це привело до зростання відробіткової ренти.

У другій половині XIII — середині XV ст. на території України майже не існувало попиту на хліб як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Основне населення міст — ремісники — займалося землеробством і тваринництвом так само, як і селяни, вносячи на користь держави й окремих феодалів натуральну і грошову данини. Навіть у другій половині XV ст., коли поглибився поділ праці й міста почали втрачати аграрний характер, багато міщан продовжувало вести сільське господарство. У 70-х роках XV ст. у Житомирі, наприклад, було «сееное пашни досыть», платили подимщину й відбували панщину. Проте в міру розвитку міст сільське господарство, яке вели міщани, поступово відступало на другий план. Міста перетворювалися на ринки збуту сільськогосподарської продукції.

Із зростанням міст як ремісничо-торговельних осередків, де поступово збільшувався попит на сільськогосподарську продукцію, з одного боку, і значним підвищенням врожаїв зернових, чому сприяли перехід на трипілля і ширше використання добрив, — з другого, питома вага товарного хліба в торгівлі на українських землях в XV ст., зокрема в другій його половині, зросла. Аналогічне становище було в тогочасній Росії та Білорусії, а також у Польщі, Литві й ряді країн Західної Європи.

Особливо попит на збіжжя підвищився у країнах Центральної і Західної Європи, де сільськогосподарське виробництво не могло повністю задовольнити потреби міського населения на зерно і зернові продукти. З XVI ст. українські землі почали постачати зерно Заходу.

У міру зростання попиту на хліб феодали в своїх маєтках пускали під оранку дедалі більші площі, засновували нові і розширяли вже існуючі фільварки, захоплюючи землі, якими користувалися селяни, та притягуючи останніх для їх обробітку.

Крім того, магнати й шляхта на Україні збільшували свої володіння, одержуючи землі від великого князя литовського та польського короля і, нарешті, купуючи їх у селян. У Великому князівстві Литовському до XV ст. включно останні певною мірою зберігали право купівлі-продажу землі, навіть коли юридично вважалися кріпаками. Поступово ці права обмежувалися, і на початку XVI ст. великокнязівська адміністрація вже не визнавала за селянами права відчуження земельних наділів і вживала заходів до прикріплення їх до землі.

Складалася так звана фільваркова система сільського господарства, за якої панські землі оброблялися руками залежних селян. Магнати і шляхта використовували різні засоби економічного й позаекономічного примусу, щоб забезпечити своє господарство робочою силою. Збільшувалася відробіткова рента. Поширення фільварків принесло масі трудового селянства закріпачення, наклало на нього ярмо панщини, яке дедалі зростало.

До праці на великого князя населення Південно-Західної Русі притягалося ще в давньоруські часи. У вписаному до Волинського літопису під 1288 р. заповіті володимирського князя Володимира Васильковича читаємо: «А людье, како то на мя страдале, тако на княгиню мою по моем животе; аже будеть князю город рубити». Отже, трудовий люд Волинської землі, в основному селяни, наприкінці XIII ст. працював («страдал») на князя і не лише обробляв землю, а й використовувався на інших роботах, зокрема на будівництві замків тощо.

У Великому князівстві Литовському ще з 20-х років XIV ст. селян примушували працювати на державних землях, що безпосередньо належали великому князеві. Аналогічне становище склалося й у Польщі. Проте в значних масштабах відробіткова рента поширилася там у XV ст. і, особливо, в першій половині XVI ст.

Праця селян у фільварку — тяглова служба або просто служба — мала ще й назву ходити на толоку. З історичних джерел XIV — середини XVI ст. відомо, що це означало орати, сіяти, боронувати і жати на полі феодала, косити сіно, сипати греблі, взагалі — «ходить с топором и косою». Причому селянин працював на феодала власними засобами виробництва.

Норми панщини зростали в міру розвитку фільваркового господарства. Вже у 1424 р. шляхта й панство Саноцької землі (Галичина) встановили 14 днів на рік з кожного селянського господарства. На Київщині її почали повсюдно вводити у другій половині XV ст. В люстрації Київської землі 1471 р. неодноразово підкреслюється недавній характер запровадженої панщини: «А князь Семен (київський удільний князь, помер 1470 р.) увел был на них [залежних селян] новину — сено косити, на толоку ходити, а став сыпати, а того, дей, им ис старины не бывало, то новина на них». На кінець XV ст. на багатьох українських землях встановилася панщина один день на тиждень, а протягом першої половини XVI ст. на більшості українських земель — дводенна. Разом з цим залежні селяни мали давати панам натуральні данини й чинші.

Зростаючий тягар феодальних повинностей і втягування селянського господарства в товарно-грошові відносини поглиблювали майнову нерівність серед селян. Виділялася заможна верхівка. Вона діставала додаткові наділи і в такий спосіб розширяла своє господарство, скуповувала для продажу сільськогосподарські продукти, а також коней, худобу, нагромаджувала кошти. Водночас невпинно зростала кількість бідняків, украй розорених повинностями. Часто вони втрачали навіть свої садиби й хати і переходили в двори заможних односельчан, щоб працювати на них, зберігаючи іноді й своє невелике допоміжне господарство. Їх називали підсусідками. З'явилася категорія селян, позбавлених будь-якого майна — гультяїв, яких можна було експлуатувати, лише даючи їм якусь плату або засоби виробництва. А це часто було невигідно феодалам, заінтересованим у даровій праці. Тому гультяї або наймалися до місцевих заможних селян, або шукали роботи на стороні.

Таким чином, у другій половині XV — першій половині XVI ст. на переважній частині українських земель запроваджувалася регулярна панщина, зростала феодальна експлуатація. Одночасно серед селян збільшувалася майнова нерівність.

Форми феодальної залежності

Феодальна власність на землю становила основу експлуатації селянства. Із загарбанням селянських земель феодалами селяни й особисто потрапляли в залежність від них. На території України в XIV — першій половині XVI ст. ступінь феодальної залежності селян був різним. Найбезправніша «челядь невільна» складалася з холопів, закупів та інших елементів, які фактично перебували на становищі рабів. Як і в часи «Руської Правди», холопство поповнювалося шляхом захоплення в полон, народження від батьків-невільників, шлюбу з невільником або з невільницею, заміни неволею смертної кари. Зберігали певне значення й інші чинники поневолення селян: боргове холопство, самопродаж у рабство або продаж у рабство жінок і дітей.

У XIV—XV ст. челядь невільна працювала в основному в маєтках («дворах») польського короля й великого князя литовського. Однак рабська праця при феодальному способі виробництва була економічно невигідною, тому в процесі його розвитку челядь невільну наділяли землею і перетворювали на кріпаків. Її роль у господарстві феодалів на кінець XV ст. зводилася до мінімуму. Так, люстрація 1471 р. свідчить про відмирання холопської праці у дворах великого князя литовського: в описаній частині Київської землі налічувалося лише 25 чоловік челяді невільної. Ще раніше відмовились від праці холопів у землеробстві церква, бояри, пани і шляхта.

Основну масу феодально залежних селян на українських землях становили данники й тяглі люди. Наприкінці XV ст., наприклад, великий князь литовський Олександр пожалував удільному князеві Василю Верезькому місто Любеч із землями й угіддями, «и з людьми тяглыми, и з даньники, и з их даньми грошовыми и медовыми».

Із запровадженням відробіткової ренти в зв'язку з переходом до фільваркового господарства стиралися грані між данниками й тяглими. У другій половині XV — середині XVI ст. данники на Україні мусили також ходити на толоку, відбувати замкову службу, гатити греблі, прокладати шляхи тощо.

Привілейовану категорію феодально залежного сільського люду на Україні в XIV — першій половині XVI ст. становили слуги — «путні», «панцирні» та інші, яких найчастіше оселяли поблизу кордонів, зокрема у замках, де вони відбували військову службу, займаючись одночасно сільським господарством. Багато слуг жило на Київщині й Поділлі. Значна частина їх взагалі звільнялася від виконання усіх феодальних повинностей, крім військової служби, інша — платила грошову данину, але тільки тоді, коли не брала участі у воєнних діях: «А коли на войну ходять, тогды подимьщины не дають». У містах теж подекуди зустрічалася ця категорія населення.

Спочатку слуги були особисто вільними людьми, але протягом XV ст. великі князі литовські роздали значну їх частину своїм васалам разом з іншими категоріями феодально залежного селянства. Так, у жалуваній грамоті великого князя Олександра князеві Семену Івановичу говориться (1496): «А дали есмо ему Чернигов с слугами путными и с людьми данными и тяглыми».

Феодальна залежність селян полягала не тільки у відбуванні повинностей на користь пана, а й в обмеженні їх особистої свободи. За своїм юридичним статусом селянство в XIV — першій половині XVI ст. ділилося на дві основні групи: «непохожих», або «отчичів», і «вольних», або «похожих». Останні (які становили основну масу селянства на тогочасних українських землях) — до часу користувалися обмеженим правом переходу від одного пана до іншого; ті ж, що належали до першої групи, були вже закріпачені. Феодальна залежність українського селянства продовжувала дедалі зростати.

Іноземна колонізація західноукраїнських земель. Поселення на німецькому й волоському праві

З метою збільшення прибутків державної скарбниці й господарського освоєння нових земель польський уряд уже в 60—70-х роках XIV ст. почав у широких масштабах заохочувати переселення на Україну, переважно в Галичину, заможних німецьких і польських селян, надаючи їм можливість засновувати нові поселення й переводячи на німецьке право вже існуючі, звільняючи останні з-під юрисдикції місцевого, руського права.

Заселяючи неосвоєні землі, держава (чи окремий феодал) часто користувалися допомогою багатих колоністів. Заплативши певну суму грошей, колоніст разом із привілеєм на організацію поселення одержував посаду війта (солтиса) новоутвореного села, яка ставала спадковою. Війт закликав селян на місце майбутнього поселення, обіцяючи їм різні пільги, насамперед звільнення на певний час — до кількох років — від виконання феодальних повинностей. Він зосереджував у своїх руках адміністративну й судову владу, мав удвічі більшу, ніж інші колоністи, ділянку землі, яка, до того ж, звільнялася від чиншу, одержував чималу частину ренти, сплачуваної селянами на користь землевласника, будував власний млин чи корчму.

Поселенці з колонії на німецькому праві, заснованої на одержаних від феодала або держави наділах, платили грошову ренту і до XVI ст. не відбували панщини. Селянин мав право виходу, тобто міг залишити свій наділ, але при умові, що на його місце знаходилась заміна — господар, не бідніший від нього, а це було дуже нелегко.

Оскільки у поселеннях на німецькому праві не існувало общинної організації, їх поява і розповсюдження являли собою наступ панівної верхівки на селянську общину з давніми традиціями самоврядування і знаменувало розширення прав феодала, насамперед безконтрольного збільшення селянських повинностей. В той же час переведення селян на чинш створювало заможній верхівці селянства певні умови для розвитку ремесел і промислів.

У XIV ст. в Галичині з'явилися, а в XV ст. набули поширення сільські поселення на волоському праві. Перші з них дійсно засновувались і населялися волохами, але у XV—XVI ст. цей юридичний статус поширився й на суто українські села, як новозасновані, так і переведені феодалами з місцевого права на волоське, з метою збільшення своїх прибутків.

Поселення на волоському праві звичайно створювалися в горах чи передгірських місцевостях, здебільшого малопридатних для землеробства. Так само, як і жителі колоній на німецькому праві, селяни «волоських» поселень не відбували панщини, проте платили феодалові-землевласнику данину худобою, продуктами тваринництва, дичиною.

На чолі поселення на волоському праві стояв його засновник — «князь», який за владою та економічним становищем мало чим відрізнявся від війта німецьких колоній. Разом з тим у цих поселеннях зберігалася община, що робило їх прийнятними для українських селян, які з давніх часів звикли до общинного землекористування й самоуправління. Можливість виходу селян з поселень на волоському праві принципово була та ж сама, що й за звичаєвим руським правом.

Іноземна колонізація та зміни в юридичному становищі українського селянства в другій половині XIV — середині XVI ст., проведені урядами Польщі й Литви, відбивають розгортання наступу класу феодалів на трудящих з метою дальшого їх поневолення і збільшення своїх прибутків.

Закріпачення селян

У другій половині XIII — на початку XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України могли порівняно вільно переходити з місця на місце: данину брали не від кожної людини, а від диму, дворища, общини. Часом утворювався лишок робочих рук в общині, і люди, без яких громада могла обійтися, шукали собі кращої долі. З маєтку феодала селянин у той час також міг піти, виплативши йому відступного натурою і грішми, і, як зазначалося вище, ставав вільним.

До XV ст. державний апарат не чинив значних перешкод таким виходам, оскільки робочі руки не мали тоді великої цінності. Поширення відробіткової ренти на перших порах не змінило становища. Від диму чи дворища, сім'я-община якого часто складалася з 40—50 чол., панщину відбувало лише кілька осіб. До того часу, поки панські господарства, за винятком окремих великокнязівських і королівських замків та резиденцій великих магнатів, були незначними за розміром, і держава, і окремі феодали, не систематично користуючись відробітковою рентою, особливо не цікавилися, скільки людей налічувалось у сімейній общині.

Навіть коли юридично державні чи приватновласницькі селяни вважались непохожими, вони могли з дозволу общинної верхівки іти на пошуки заробітків. Їх не шукали, якщо всі повинності волость виконувала вчасно.

Розвиток фільварково-панщинної системи, що виникла головним чином як наслідок втягування феодального маєтку в торгівлю хлібом, поступово змінив становище основної маси селянства. Магнати й шляхта, а за ними великий князь литовський та польський король, створюють великі фільварки й захоплюють селянські землі, потрібні для розширення панських ланів, і притягують тих же селян для їх обробітку. Ця система спочатку обмежила, а потім поклала край виходам з сімей-дворищ окремих членів. Маса «непохожих» невпинно зростала.

Феодальна верхівка почала регулювати селянські виходи вже в перших десятиріччях XV ст. У 1435 р. галицька шляхта прийняла постанову, за якою селянин мав право піти від свого пана лише на різдво, давши йому копу грошів, велику міру пшениці, дві колоди вівса, чотири руських сири, віз сіна й віз дров. Проте на практиці феодали не дозволяли навіть таких обмежених селянських виходів. Верхівка общини з XV ст. також почала перешкоджати виходам селян, бо швидко зростав тягар повинностей, покладених на окремих членів общини.

Судові книги українських земель XV — середини XVI ст. переповнені скаргами селян на землевласників, котрі не відпускали своїх людей навіть при умові сплати необхідної данини й виходу в дозволені законом строки. Природно, селяни почали тікати.

Таким станом речей користувалися феодали, які, розширяючи фільваркове господарство, відчували гостру потребу в робочих руках. Вони зазивали селян у свої маєтки, обіцяючи різні пільги. Новим поселенцям на 5, 10 і більше років давалася «воля» (звільнення від феодальних повинностей). У документі 1471 р. читаємо: «А тых досыть (у місті Чуднові) людей, которые ещо воли не выседели; а коли выседять, и они тако ж будут платити плат (грошову ренту)». Після цього вони перетворювалися на непохожих. Шляхта середня, а особливо дрібна, боролася з практикою переманювання селян. У 1444 р. шляхетський сеймик у Галичі заборонив панству під загрозою великого штрафу (три гривні грошів) приймати втікачів.

Основна маса селян у Польщі, Литві, а також в Росії та інших країнах Європи не могла скористатися навіть тими невеликими можливостями, які ще надавала їм буква закону, бо феодал мав багато способів не відпустити селянина. Його поневолювали економічно, тиснули всією силою державного апарату.

В разі скарги землевласник доводив, що селяни сидять у його вотчині з давніх давен, посилався на традицію. Збереглася характерна судова постанова великого князя литовського Олександра (1496) у справі селян, які опротестовували своє становище людей непохожих. Великий князь розв'язав позов на користь пана, бо покірні феодалові свідки показали, що і батьки, й діди цих селян, і вони самі служили своїм панам як «люди отчинные, тяглые, неотхожие».

Селяни, що здавна сиділи на землях того чи іншого феодала, називались «отчичами», або «людьми звечными» (які «од віку» обробляють землі певного феодального роду). Ця категорія в 1447 р. закріплювалася за землевласниками грамотою польського короля і великого князя литовського Казимира IV. Нею він зрівняв у правах литовських, українських і білоруських феодалів з польськими.

Привілей 1447 р. прив'язував селян поки що до феодальних володінь взагалі, а не до земельних наділів. Селянин міг передати комусь свій наділ, щоб переселитися в іншу волость, а то й до міста, — тобто він ще залишився напіввільним. Тільки в XVI ст., коли його прикріпили до земельного наділу з обов'язковим відбуванням панщини з нього, він перетворився на кріпака.

На Україні польський король, великий князь литовський, бояри, пани, шляхта, церковні феодали вільно купували, продавали й дарували один одному селян-кріпаків. Документ, складений близько кінця XIV ст. у Галичині, фіксує акт дарунку якимось Лук'яном Шубою Лаврашевському монастиреві «человека на имя Кречю и дети его и землею и со всими уходы, а дали есмо вечно». Великокнязівська грамота 1493 р. скріплює купівлю людей паном Миколаєм Радзівілловичем («покупил люди и з землями... человека отчиньного з землею, ... два человека отчиньных з землями» і т. ін.). Ще більше таких документів датується першою половиною XVI ст.

З посиленням феодальної експлуатації і покріпачення селянства різко збільшилася кількість втеч. Під 1471 р. у Львівських судових книгах записано, що від поміщика, не витримавши його знущань, втекли всі селяни. При купівлі-продажу шляхетських маєтків подекуди навіть обумовлювалось не доводити селян утисками до втеч. Такі втечі становили небезпеку для феодальної держави, і вона реагувала на це новими законодавчими актами. Судебник Казимира Ягеллона 1468 p., наприклад, передбачав смертну кару для тих, хто підмовляв селян утікати або силою виводив їх від панів.

Поступово селяни від втеч переходили до більш організованих і активних форм протесту проти феодально-кріпосницького гніту — до збройних антифеодальних виступів.