Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Західноукраїнські землі під владою Польщі, Молдавії та Угорщини (друга половина XIV — перша половина XVI ст.)

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

Галичина

Після приєднання до Польщі, в середині XIV ст., Галичина зберігала обмежену адміністративну автономію. Це становище польський король Казимир III підкреслював і своїм титулом: «Руської землі господар і спадковий володар». Спочатку для «Руської землі» випускалася навіть окрема монета. Але так тривало недовго. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король став проводити політику інкорпорації Галичини до Польського королівства. Наступ на загарбані українські землі посилювався і набував різних форм, у тому числі адміністративних. Так, король почав призначати у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явилися в Галичі, Теребовлі, Саноку, Перемишлі, Самборі, Холмській землі.

Ці й інші зміни зустрічали опір з боку українського населення. Щоб стримати його, Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, а неофіційно діяв навпаки. Так уже в 1340—1341 pp. він просив папу звільнити його від присяги зберігати «обряди, права і звичаї» православних підданих. Природно, папа Бенедикт XII поспішив задовольнити таке прохання (1341). Польський уряд і католицьке духовенство всіляко заохочували польське панство до експансії на схід.

Королі роздавали галицькі села й міста польським, німецьким, угорським, чеським феодалам, найчастіше збіднілим рицарям, які переселялися сюди в пошуках легкого збагачення. В Галичині разом з дрібним землеволодінням швидко зростали магнатські латифундії. Наприкінці XIV ст. магнат Спитко Мельштинський володів Самбірською волостю і Західним Поділлям з Кам'янцем, Смотричем та іншими землями. В той же час підтверджувалися права на землю тих галицьких бояр, які вірно служили загарбникам. Деякі з них досягали високого становища. Дедалі більше українських феодалів стали приймати католицтво, прагнучи отримати такі самі привілеї, якими користувалася польська шляхта.

У політиці наступу на економічні, політичні й національні права українського населення польський уряд спирався на католицьку церкву. Починаючи з 1350 p. він неодноразово звертався до Риму з проханням заснувати в Галичині католицьку митрополію (архієпископство). В 1375 р. папа спеціальною буллою задовольнив це прохання. Львівському католицькому архієпископу були підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимиро-Луцьке, Кам'янецьке і Молдавське єпископства. Опорними пунктами католицизму на західноукраїнських землях стали також домініканські та францисканські монастирі.

Католицька церква перетворилася у найбільшого феодала в Галичині, жорстокого експлуататора народних мас і вірного союзника світських панів. Вона намагалася прищепити зневагу й ненависть до некатоликів, зокрема до православних — «схизматиків» (розкольників). Разом з тим католицька церква не протидіяла польському королю, який, щоб розірвати зв'язки галицького населення з православним населенням Подніпров'я і Великого князівства Литовського, прагнув і, нарешті, домігся від константинопольського патріарха згоди на створення окремої Галицької православної митрополії. Полонізація православного населення супроводжувалася різними насильствами з боку місцевої влади й католицького духівництва. Не уникла їх і православна митрополія, яка на початку XV ст. припинила існування.

Опір українського населення, насамперед нижчих верств міщанства, колоніальній політиці польських світських і духовних феодалів примусив польський уряд протягом тривалого часу рахуватися з правовими нормами, які встановилися ще в період Київської Русі й Галицько-Волинського князівства. В адміністративних і судових органах більш-менш додержувалися норм «руського права». Офіційні документи складалися не лише латинською, а й руською мовою. Водночас король Владислав III задовольнив вимоги галицької шляхти поширити на неї ті привілеї, якими здавна користувалася шляхта центральних польських земель. У 1431 р. це закріпила спеціальна грамота. Зрівняння галицьких феодалів у правах з панством польських земель і створення у Галичині, Холмщині і на Західному Поділлі судових та адміністративних органів на польському праві були значним кроком на шляху інкорпорації цих земель Польщею.

Протягом 1433—1434 pp. Львівська, Перемишльська і Галицька землі були об'єднані в Руське воєводство, до якого пізніше прилучилася й Холмська земля, а Західне Поділля з центром у Кам'янці перетворено у Подільське воєводство. В 1462 р. окремим воєводством стало колишнє Белзьке князівство. Межі воєводств і земель відповідали кордонам колишніх давньоруських удільних князівств.

Для вирішення законодавчих, судових і адміністративних справ шляхта воєводств і земель збиралася на з'їзди, які згодом стали називатися сеймиками. Право участі у сеймиках мали всі шляхтичі, що володіли маєтками у відповідному воєводстві чи землі. На практиці в них брала участь лише невелика частина шляхетства.

Після впровадження польського права документація в громадських (сільських) і земських судах велася виключно латинською мовою, а з XVI ст. — і польською. Українська мова допускалася (в XV—XVII ст.) лише при складанні актів суто місцевого значення. Але чимало норм та інститутів «руського права» продовжувало зберігатися, зокрема в адміністративній практиці й судочинстві сільських громад, а також подекуди в шляхетських і гродських судах.

Північна Буковина

Північну Буковину, яка була складовою частиною Галицько-Волинського князівства, захопила Угорщина. З 1352 р. Шипинською землею (так стали називати Північну Буковину за назвою адміністративного центру Шипинців) стали управляти намісники угорських королів — головним чином волоські феодали з Марамороша (північно-східна частина Трансільванії).

Польща зробила спробу загарбати Шипинську землю в 1359 p., коли молдавські феодали виступили проти угорського короля і домагалися визнання Молдавії незалежним князівством. Проте польське військо зазнало поразки. Шипинська земля з 1359 р. потрапила в залежність від молдавських господарів (у 1387 р. молдавський господар став васалом польського короля).

Шипинська земля займала порівняно велику територію. Грамота 1433 р. так визначає її кордони: на заході межувала з підвладними Польщі українськими землями по р. Колочин, а на півночі простягалася до Дністра. Сучасні археологічні дані свідчать що, крім території між Дністром і Прутом, до Шипинської землі входило й правобережжя Пруту; на півдні вона простягалася до р. Сірет і Карпатських гір, на сході — до р. Каютин (колишня межа Галицько-Волинського князівства із степом).

У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію. Так, у грамоті 1433 р. польського короля Владислава III, якою він підтвердив право свого васала-воєводи «землю волоскю всю держати», про Шипинську землю сказано: «...городы Цєцунь а Хмелов, со тими волостми и селы, котории к ним прислушают... лежат межи нашею рускою и волоскою» землями. Отже, тут Шипинська земля не вважається складовою частиною Волоської землі.

Руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя Молдавії. До середини XVII ст. офіційною мовою канцелярії молдавських господарів була руська, нею ж писали літописи, літературні твори. Молдавські грамоти за граматичною будовою і словниковим складом майже не відрізнялися від галицьких українських грамот. Великих землевласників у Молдавії називали, як і на Русі, боярами, селян — людьми. В адміністративно-територіальному відношенні Молдавія ділилася на волості, якими управляли старости, грошова система наслідувала галицьку.

Після ліквідації автономії Шипинської землі у середині XV ст. зникає і сама назва Шипинська земля. Натомість з кінця XV ст. в грамотах вживається термін «Буковина» як окрема територія (спочатку це слово означало «буковий ліс»). Розповідаючи, наприклад, про битву (1497) в Кузьминському лісі (поблизу Чернівців) молдавського війська з польським, російський літописець висловився так: «... И догони его Стефан на Буковине и поби его».

У XIV—XV ст. в Шипинській землі помітно збільшується населення, з'являються нові поселення. Так, у грамоті 1413 р. згадується село «Великий Коцман со всеми приселками, що к Коцману прислухают, именно: Суховерх, Хливища, Давидовци», а в грамоті 1503 р. сказано, що «к Коцману прислухают: ...Хавриловци и Хливище и Давидовци и Кливодивул и Блудна и Суховерх и Чаплинци и Валява». Отже, за 90 років Великий Коцман розрісся з трьох до восьми присілків. Якщо поблизу села не було незайманих земель, його мешканці переселялись у більш віддалені місця, перш за все в рідко заселену горбисту місцевість між Прутом і Сіретом, а також в Карпатські гори, залюднення яких саме тоді й починається.

Основним заняттям населення Буковини було землеробство. Обробляли землю дерев'яними плугами (з залізними лемешами) і ралами, при збиранні врожаю застосовували коси й серпи, при молотьбі — ціпи. У землеробстві переважав переліг. Виснажену ділянку залишали під «толоку» (випас), щоб повернутися до неї через три-чотири роки.

Важливу роль у господарстві відігравали скотарство, мисливство, рибальство. Помітне місце в буковинських лісах займало бортництво. Разом з тим спостерігався перехід від бортництва до більш досконалої пасічної системи.

З давніх часів на Буковині відоме залізоробство (в селах Михальча, Вилавче, Роша та ін.). Варили залізо в невеликих сиродутних горнах. Були поширені також ковальство, обробка дерева, волокна, вовни, виготовлення одягу, взуття. Відокремлення ремесла від сільського господарства привело до зростання міст.

З XV ст. у Північній Буковині збільшується феодальне землеволодіння. Верховний власник земель господар Молдавського князівства видає грамоти на земельні угіддя, на заснування нових поселень. Такі грамоти надавалися переважно феодалам волоського походження, хоч більшість буковинських феодалів становили нащадки галицьких бояр. Внаслідок роздачі земель господарем, купівлі, захоплення общинних угідь в руках окремих бояр зосереджуються великі земельні багатства. Іван Куппич, наприклад, як про це свідчить грамота господаря від 1431 p., володів на Північній Буковині понад 20 селами. Великі маєтки з різними угіддями, рибними ставками, пасіками зосереджували в своїх руках також монастирі та єпископські кафедри. Радівецька єпископія у другій половині XV ст. володіла 50 селами, в тому числі й на території Північної Буковини. Ці села «прислухают епископии в Радовцах из данею, и з поклоны, и со всякими винами, а с усим доходом церковным», — читаємо в одному документі. Багатьма селами володів монастир Путна. Він захопив різні угіддя і поставив населення у повну залежність від себе («никто без егуменову воли да не смеет у тоту бранище ни рыбу ловити, ни товар пасти, ни иное ни жадное дило робити»). Монастирські селяни мали давати підводи й десятину від бджіл та від свиней, працювати в садах і млинах тощо. Феодальне господарство, хоч і повільно, втягувалося в товарно-грошові відносини.

Значними містами й одночасно адміністративними (волосними) центрами були Чернівці та Хотин. Велике значення для розвитку Чернівців у XIV—XV ст. мало розташування міста на важливому торговому шляху із Львова в Сучаву (Молдавія). Чернівецька митниця вперше згадується у 1408 р. Місто було торговельним центром, і його ярмарок притягував купців з різних країн. Ремісниче виробництво тут зосереджувалося на обслуговуванні в основному потреб місцевого населення. В адміністративному відношенні Чернівці підлягали старості.

Більш розвинутим був Хотин, відомий у XIV—XV ст. своїми ремісниками, які звели муровану фортецю (після реконструкції її у другій половині XV ст. висота мурів досягала 40 м, товщина в нижній частині — 11, у верхній — 5 м). У місті збирався ярмарок.

Середньовічний Хотин стояв біля переправи на Дністрі, на торговому шляху, що сполучав Кам'янець з Молдавією. Хотинський ярмарок, один з найбільших у Молдавському князівстві, відвідували купці з різних країн Західної і Східної Європи.

Між містами Північної Буковини, Галичини, Поділля й інших українських земель існували міцні торговельні зв'язки. Так, за угодою, укладеною між львівськими міщанами і господарем Молдавії 8 жовтня 1408 p., львівським купцям надавалися важливі привілеї: їм дозволялося у Молдавії «свободно и отворенно ходити и торговати, заплативше правое свое мыто по старому закону по старому складу».

На початку існування Молдавського князівства головну форму феодальної експлуатації становила продуктова рента: десятина від худоби і врожаю. Подекуди зустрічалась і панщина. Вона лише інколи згадується в тогочасних грамотах, що давалися монастирям. Проте на кінець XV ст. панщина зростає, посилюється покріпачення селян. Феодали могли самовільно продавати їх, переселяти тощо. У XV — на початку XVI ст. більшість селян уже втратила право власності на свої землі. Одночасно посилилась експлуатація селян і зросли повинності на користь держави: селяни мусили сплачувати податки (їх налічувалось біля 20), давати десятину від бджіл, худоби, вилову риби, брати участь у військових походах.

Народні маси страждали також від вторгнень зовнішніх ворогів. На буковинські землі нападали польсько-шляхетські війська й орди кримських татар. За словами літописця, 1514 р. татари «попліниша множество пліна без числа, чловік же і скот, от Нистра и до Прута... до Хотина». Щораз частіше загрожувала Буковині турецька воєнно-феодальна держава. На середину XVI ст. Молдавія разом з Буковиною потрапила під владу турецьких султанів, які розпоряджалися нею через залежних від Туреччини господарів.

Закарпаття

У XIII ст. угорські феодали, підтримувані католицькою церквою і німецькими імператорами, загарбали частину земель Галицько-Волинського князівства й надовго утвердилися на всій території Закарпаття. Угорські королі зберегли на захоплених землях існуючі територіально-адміністративні одиниці — жупи, назвавши їх комітатами, і поширили на них норми угорського права.

На чолі комітатів стояли ішпани — королівські намісники з числа угорських феодалів. Король роздавав закарпатські землі угорським магнатам, середнім і дрібним дворянам, католицькій церкві і місцевій руській знаті, яка поступово мадяризувалася. Значна частина Закарпаття вже в XIII ст. була в руках магнатів Гунт-Пазманів (пізніше — Уйгелі), Рейнгольдів (Розгоні) та ін. У XIV ст. Уйгелі володіли тільки на території Угочанського комітату 10 селами. Із місцевої знаті великими землевласниками були Михайловські, Довжанські, Павловські.

Головну робочу силу в маєтках світських і духовних панів становило феодально залежне селянство, обтяжене численними феодальними повинностями і податками. Форми феодальної ренти, як про це свідчать королівські укази XIV—XV ст., були різні: селяни сплачували чинш («цензус», «террагіум»), відбували панщину (орали, сіяли, молотили, доглядали худобу, перевозили вантажі), віддавали феодалові данину натурою, в тому числі церкві — десятину. В середині XIV ст. угорський король Людовік І на вимогу магнатів замінив десятину дев'ятиною, тобто зобов'язав селян віддавати феодалам дев'яту частину врожаю. В кінці XIV ст. дев'ятину деякі феодали намагалися стягувати грішми; однак пануючою формою експлуатації залишалася натуральна та відробіткова рента. Держава, з свого боку, вимагала від селян та міських жителів сплати податків, а також примушувала їх будувати шляхи, засіки, укріплення; за користування мостами, греблями, гірськими перевалами бралося мито. Разом із соціальним гнітом посилювалося національне та релігійне гноблення.

Розвиток великого феодального землеволодіння в Угорщині в кінці XIII—XIV ст. викликав ослаблення центральної влади. Магнати відмовлялися коритися королю, воювали один з одним, грабуючи сільське й міське населення і переганяючи його з чужих володінь у свої. В Угорщині тих часів не припинялися усобиці між магнатами, баронами й прелатами.

Феодали обмежували право вільного переходу селян від одного землевласника до іншого, домагаючись від королівської влади узаконення кріпацтва. Королева Єлизавета в грамоті від 1343 p., виданій цібавським феодалам, проголошувала, що селяни мають право переходити від одного землевласника до іншого тільки після одержання дозволу від свого пана і сплати відповідних повинностей. Почалося масове покріпачення селянства, особливо на території Березького і Угочанського комітатів, розташованих на рівнині. В гірських районах Мараморощини і Ужанського комітату залежність селян від феодалів мала свої особливості. Гірське населення, віддалене від панських маєтків, мало більше можливостей для збереження хоча б частини своїх прав.

На відміну від латифундій дрібні шляхетські маєтки складалися, як правило, з одного-двох сіл. Інколи й одне село розділялося між кількома власниками. В XV ст. на Закарпатті 581 селом володів 541 шляхтич. У своїх маєтках феодали виступали необмеженими володарями, чинили суд і розправу, втручалися в особисте життя підданих.

Угорські магнати і шляхетство, намагаючись закріпитися на загарбаних закарпатських землях, переселяли у свої новопридбані маєтки селян мадярського походження, проводили колонізаторську політику в усіх сферах життя. Українське селянство насильно витіснялося в гірські необжиті райони із суворим кліматом і неродючими грунтами. Щоб забезпечити своє існування, народні маси докладали великих зусиль для розчищення чагарників, невтомно боролися з природними стихіями. Таким чином в гірських районах Мараморощини і Берегівщини виникли численні українські села.

Більша частина Закарпаття (близько 65%) в XIV—XVI ст. була вкрита лісами та полонинами; рівнина з придатними для землеробства грунтами становила не більше третини території. Гірське населення в основному займалося скотарством (головним чином вівчарством), мисливством, рибальством, бортництвом. У гірських районах надовго затрималась вирубна система землеробства і перелоги.

У низинних районах землеробство розвивалося успішніше, особливо в долинах річок Ужа, Латориці, Боржави, Тиси, де застосовувалося трипілля, освоювалася цілина, проводилися меліоративні роботи, будувалися на берегах річок водозахисні дамби. У 1405 p., наприклад, селяни збудували дамбу для регулювання течії річки Тереблі. В низинних районах, крім рільництва, розвивалися виноградарство й садівництво. Переробляли сільськогосподарську продукцію в млинах, виноробнях тощо.

З ремесел у XIV—XVI ст. відомі ткацтво, чинбарство, шевство, кравецтво, обробка каменю. Багато ремісників працювало на будівництві замків, палаців, добувало сіль, випалювало вапно, займалося виробництвом ґонти, поташу, кам'яного, дерев'яного і гончарного посуду. Значна частина ремісничих виробів йшла на задоволення потреб землевласників та церкви. Найбільш інтенсивно розроблялися на Закарпатті соляні родовища. Сіль продавалася не тільки на місцевих ринках, а й вивозилася в Угорщину, Галичину, Польщу.

У XV — першій половині XVI ст. у зв'язку з підвищенням у Західній Європі попиту на закарпатський ліс і продукцію різних промислів поміщицькі господарства стали більше продукції виробляти на продаж, що мало своїм наслідком посилення експлуатації феодально залежного населення.

У другій половині XVI ст. на Закарпатті посилилося будівництво оборонних споруд. Для відбудови старих і спорудження нових замків магнати використовували примусову працю селян. У Другетів, наприклад, при реконструкції Ужгородського замку селяни працювали під керівництвом спеціалістів фортифікаційної справи, запрошених з Франції й Італії. За кілька років вони спорудили могутні кам'яні стіни з бастіонами, поглибили рови, перебудували внутрішні укріплення, житлові приміщення, господарські будівлі тощо. У Мукачівському замку було збудовано сім веж, викопано глибокий рів та поставлено частокіл. Реконструкція проводилася також у Хустському та інших замках.

Із зростанням ринкових зв'язків на Закарпатті розвивалася фільваркова система господарства. Землевласники розширяли свої маєтки за рахунок селянських земель і примушували селян відбувати панщину. У більшості районів панщина ставала основною формою феодальної ренти. Посилився наступ на рештки селянських прав. На підставі прийнятого угорським сеймом «Трипартітуму», закону, що мав на Закарпатті силу і в другій половині XVI ст., громадянські права зберігалися лише за вищим духовенством, магнатами і шляхтою. Селянство та низи міського населення були безправними.

Одночасно посилювалася роль міст як ремісничо-торговельних і культурних центрів. Це стосується усіх міст, як приватних, так і державних. Наприклад, Ужгород, Мукачево, Берегове, Севлюш належали магнатам; Вишкове, Довгополе, Сигет, Тячів, Хуст — державі. З розвитком ремесла виникали цехи. В Ужгороді, зокрема, існували гончарний, шевський, кушнірський, бондарський, кравецький, столярний та ін. В окремих містах з'явилися великі водяні млини, валюшні. Розширилися соляні промисли.

Соціальний гніт і політичне безправ'я народних мас зумовили загострення класової боротьби. Так, у 1540 р. солекопи м. Сигета на Мараморощині, невдоволені умовами праці, припинили роботу в копальні. Представники влади мусили піти на деякі поступки: пообіцяли не карати бунтівників і не зменшувати платню. У XVI ст. в гірській місцевості Закарпаття з'явилися опришки, які спільно з галицькими повстанцями почали боротьбу з кріпосниками.

Таким чином, наступ польських правлячих кіл на економічні, політичні й національні права українського населення зустрів опір, передусім з боку народних мас. Щоб знайти підтримку у феодалів Галицької Русі, польський уряд поширив на них привілеї польського шляхетства. Разом з розширенням особистих і майнових прав місцевих феодалів у Галичині (також у Холмщині й Західному Поділлі) було впроваджено адміністрацію та суд на основі польського права, що посилило феодальний і національно-релігійний гніт.

Майже одночасно з захопленням Польщею Галичини Північна Буковина опинилася під владою Угорщини, а трохи пізніше (1359) — Молдавії, де до середини XV ст. зберігала автономію і справляла значний вплив на соціальний, політичний і культурний розвиток цієї країни. Незважаючи на певний господарський прогрес, Північна Буковина надовго залишалася краєм з відсталою феодальною економікою. Близько середини XVI ст. вона разом з Молдавією потрапила в залежність від Туреччини.

У XIII ст. на Закарпатті зміцнилася влада угорських феодалів, і на цю українську землю поширилося угорське феодальне право. Більшість земель зосередилася в руках угорських магнатів.

Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розвалилося. Західна частина Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна ввійшла до складу Трансільванії. Спустошливі війни, що точилися в другій половині XVI ст. між трансільванськими князями й Габсбургами, та напади турків і татар тяжко позначалися на становищі народних мас Закарпаття.

Посилення феодального гніту, примусові мадяризація і покатоличення затримували економічний та культурний розвиток Закарпаття. У XV—XVI ст., в зв'язку із збільшенням попиту на лісові матеріали й сільськогосподарську продукцію на західноєвропейських ринках, на Закарпатті почала розвиватися фільваркова система. Внаслідок цього скорочувалося селянське землекористування, зростала експлуатація і покріпачення селян, що викликало загострення класових конфліктів.