Поразка польського війська під Цецорою та її наслідки

Реферат

У зв'язку з наближенням війни Туреччини з Польщею зростала небезпека й для України. Влітку 1620 р. велике (близько 60 тис. чол.) турецьке військо, що складалося з яничарів і кінноти, з Іскандером-пашею на чолі вступило в Молдавію. На з'єднання з турками йшов Кантемір-мурза з Білгородською (Буджацькою) ордою в 20 тис. чол. Діставши про це звістку, Жолкевський з коронним військом і магнатськими командами швидко пішов на допомогу Граціані, військо якого тим часом розбіглося при наближенні ворога. Коли коронний гетьман, перейшовши молдавський кордон, рухався в напрямку Ясс, Граціані прибув до нього з одним невеликим загоном. За таких умов Жолкевський вирішив оборонятися й зайняв позиції над Прутом, біля с. Цецори (під Яссами). Після битви 10 вересня, зазнавши втрат, він став відступати. 27 вересня його військо було вщент розбите поблизу Могилева на Дністрі. При цьому загинув і сам коронний гетьман. Стяту голову Жолкевського вороги настромили на спис і виставили перед наметом воєначальника-переможця, а потім відправили в Стамбул. Буджацькі татари вдерлися на Поділля, спустошуючи все на своєму шляху, захоплюючи в полон незліченну кількість людей. Їхні загони з'явилися навіть в околицях Львова.

У турецькій столиці з подій під Цецорою й Могилевом зробили висновок, що настав слушний час завдати Польщі вирішального удару. Почалися приготування до великого походу. Перед султанським палацом поставили бунчук. Це означало, що військо поведе сам падишах Осман II.

Польський уряд не мав війська, щоб протистояти ворогові. Наприкінці жовтня у Варшаві зібрався сейм. Обговорення найголовнішого питання — про оборону країни від турецької навали — відразу набуло надзвичайно бурхливого характеру. У воєнній катастрофі сеймові посли звинувачували уряд, особливо коронного гетьмана: Жолкевський, мовляв, не бажаючи ділити з козаками лаври майбутньої перемоги, не закликав їх до походу («Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», — говорив він). Засліплений пихою і ненавистю до козацтва, як нарікали, зокрема, посли, Жолкевський прирік своє військо на загибель.

Хоч ситуація була дуже тривожна, шляхта, однак, не хотіла йти ні на які жертви. Вона з обуренням відкидала пропозиції про нові податки, потрібні для набору війська, і про скликання посполитого рушення. Замість цього шляхетство устами своїх послів пропонувало сформувати охоче козацьке військо. Як відомо, «охочі» найчастіше набиралися з числа магнатських підданих і населення королівщини Східної України. Таким способом завжди старалася охороняти свої інтереси шляхта Центральної Польщі. Охочих козаків, мовляв, можна легко набрати тисяч двадцять, а що найголовніше — «ім'я їх [у турків і татар] користується славою і пошаною». Для набору війська пропонувалося відрядити на Україну особу, «яка могла б вселити [в козаків] довір'я», — сенатора, щоб від імені короля обіцяти козацькій старшині роздачу маєтків, козакам-добровільцям — підвищену платню й різні пільги, а всім православним — поступки в релігійному питанні. Крім того, він мав умовити авторитетну в очах українського населення людину — єрусалимського патріарха Феофана, який, повертаючись із Москви, саме тоді зупинився у Києві, сприяти набору козацького війська (напередодні польська влада збиралася його заарештувати).

Опинившись перед перспективою турецької навали, сейм і уряд Речі Посполитої знову вдалися до обіцянок. Якщо, однак, обіцянкам, зверненим до реєстру, було надано конкретної форми (роздача маєтків старшині, збільшена платня охочим козакам, що в якійсь мірі задовольняло реєстрову верхівку), то обіцянки піти на поступки в релігійному, а значить, і в національному питанні мали суто абстрактний характер. Такі обіцянки й раніше щедро давав польський уряд, але їм мало йняли віри. Тому реєстрова старшина на чолі з Сагайдачним ще до сейму почала відновлення православної ієрархії, ліквідованої на Україні після Брестської унії 1596 р.

Весною 1620 р. Сагайдачний зустрів з почесним козацьким ескортом єрусалимського патріарха Феофана й пильно охороняв його від польських урядників. На початку жовтня 1620 р. Феофан висвятив у Києві Іова Борецького на київського митрополита, а на перемишльського єпископа — Ісаію Копинського. Згодом було висвячено ще чотирьох єпископів на українські й білоруські єпархії, серед них на луцьку — Ісаакія Борисковича. Характерно, що як Іов Борецький, так само й Ісаія Копинський та Ісаакій Борискович виступали енергійними борцями проти політики покатоличення і полонізації.

Висвячення православних ієрархів було ворожим польському урядові актом, і тому, коли патріарх Феофан на початку наступного 1621 р. вирушив на батьківщину, Сагайдачний з трьома тисячами козаків супроводжував його до м. Буші на польському кордоні.

Приблизно в той же час відбулася й друга важлива подія: гетьман Сагайдачний разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство.

Таким чином, реєстрова старшина прагнула зміцнити союз із православною церквою, а також із заможним міщанством, представленим братствами. В очах реєстрової верхівки це було важливою передумовою для зміцнення свого становища в Наддніпрянщині, з одного боку, і для боротьби з грізним антифеодальним рухом, на чолі якого стояв гетьман Бородавка, — з другого.

Вплив останнього серед народних мас зумовлювався тим, що він вимагав визнати козацькі права за всім покозаченим людом. Бородавку підтримували селяни й міщани, які сподівались вибитися з-під панської влади. Вони забирали в шляхетських маєтках коней, зброю, різні припаси і йшли до Бородавки. За словами путивльських воєвод (реляція від 30 червня 1621 p.), що пильно стежили за подіями на Україні, між Ржищевом і Білою Церквою зібралося близько 50 тис. козаків (покозачених селян). Повстанці, як писали в Москву воєводи, мали намір звільнити Київ, а також інші українські міста, що відійшли до Польщі після Люблінської унії.

Проте небезпека турецької навали, що загрожувала передусім Україні, спонукала Бородавку піти на тимчасову угоду з імущою частиною козацтва, керованою Сагайдачним. Об'єднання обох козацьких військ відбулося десь навесні 1621 p., коли передові частини турків підійшли вже до гирла Дністра. Слідом за ними мали прибути головні турецькі сили на чолі з султаном Османом II.

5—7 червня обидва козацькі війська — одне з Сагайдачним, друге з Бородавкою на чолі — зійшлися на раду в урочищі Суха (інакше Черняхова) Діброва між Ржищевом і Білою Церквою. Тут зібралося, за словами очевидця, ксьондза Оборницького, близько 40 тис. чоловік. На раду прибули також митрополит Іов Борецький з численним духовенством і королівські посланці, які й оголосили козакам сеймову ухвалу, додавши до неї різні обіцянки. В своїм слові на раді гетьман Бородавка нагадав козакам, що вони — грізна сила, перед якою тремтять і земля польська, і земля турецька. Маса озброєного «хлопства» й бурхлива атмосфера козацької ради справили величезне враження на ксьондза Оборницького. «Треба боятись, — писав він, — якби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вже вони розійшлися тут, побачивши себе в такім зборі й силі... Боронь, боже, тутешніх католиків (панів)... їм нікуди буде тікати... Все живе піднялося в козацтво».

Рада ухвалила прийняти пропозицію сейму про виступ у похід проти турків і відправила своїх представників до короля. Ними були Сагайдачний, володимирський єпископ Курцевич і ще дві особи. Козацьке військо на чолі з Бородавкою рушило в Молдавію, назустріч Осману II, а козацькі представники — у Варшаву, куди й прибули в липні 1621 p., під час чергового сейму. В липні козацьких представників кілька разів прийняв король, очевидно для обговорення планів воєнних дій проти турків і усунення від гетьманства Бородавки, в якому польський уряд вбачав проводиря козацьких низів.