Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Селянсько-козацькі повстання в 20—30-х роках XVII ст.

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

План

1. Повстання 1625 р.
2. Повстання 1630—1631 pp.
3. Початок повстання 1637—1638 pp.
4. Бій під Кумейками
5. Другий етап повстання
6. Героїчна оборона повстанців при Старці
7. Посилення польсько-шляхетського гніту

1. Повстання 1625 р.

20—30-ті роки XVII ст. були періодом нового піднесення антифеодального і визвольного руху, викликаного дальшим посиленням експлуатації і безправ'я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Частина невдоволених селян і міщан, як і завжди в подібних умовах, тікала на Запоріжжя.

Народний рух став розгортатися особливо після Хотинської війни. Виступи селян і міщан підтримувалися козацтвом. Ще перед своїм поверненням з-під Хотина ті козаки, що брали участь у війні, але не були вписані в реєстр, тобто в масі своїй колишні панські й королівські селяни, вирядили до короля своїх посланців. Козаки вимагали визнати за ними козацькі вольності, право проживати не тільки в королівських, а й у приватновласницьких маєтках, право освоювати нові угіддя, збільшити жалування. Проте уже в жовтні 1621 р. уряд наказав залишити в реєстрі тільки 3 тис. чол., а всіх інших негайно повернути до старих панів і старост. Одночасно призначеним урядом комісарам наказувалося вжити найсуворіших заходів, аж до смертної кари включно, щоб припинити всі зв'язки населення з Запоріжжям.

Здійснити, однак, постанову про повернення не вписаних в реєстр козаків панам влада не могла. Значна частина козаків після повернення з війни розташувалася «на лежі» в панських маєтках Київського воєводства і зберігала військовий устрій. Накази королівських урядників не виконувались козаками.

Таке становище посилило антифеодальний рух. Селяни приватновласницьких і королівських маєтків масами оголошували себе козаками.

До «самовільного» козацтва почали приставати реєстровці. Ще під час боїв під Хотином пани розоряли господарства козаків, які, не шкодуючи життя, захищали країну. Після повернення з війни Сагайдачний писав королю, що, коли військо вирушило під Хотин, слуги («старостки») магнатів Вишневецьких, Конецпольських, Потоцьких, Калиновських та інших панів «зараз козачок бідних зачали на всякія роботизни, без жадного обзору й призрінія, часто вигонити, бити вязенями неслухаючих мордовати, що тяжко и жалостно козакам, з служби Вашей монаршей военной з ранами еще неугоенными и червей полными, повернувшими, било от жен и матерей слышати, и слезы с очес их точащиеся видіти...». Гетьман просив короля стримати панів, «а козаков бідних от... насильств, напастей и тяжестей защитити и освободити...» Разом з тим він попереджав, що невдоволення народних мас на Україні легко може перерости у велике повстання: «Кгдыж они козаки не получат в том ваш. найясніш. корол. вел-ва призрінія і респекту, то же бы що новое от них (яко уже и пошемруют) не уродилося, и огня гнівного (чого не дай боже) не запалило; в який час уже не на козаков, але сами на себе и на своих пьяниц старосток вельможныи их милость панове польскіи нарікати и жалкувати мусіли би».

Становище польського уряду в умовах наростання народного руху ускладнилось у зв'язку зі смертю (10 квітня 1622) гетьмана Петра Сагайдачного. Смерть Сагайдачного була з тривогою зустрінута в польських правлячих колах. Юрій Збаразький, відомий волинський магнат, писав королю: «...Вчора дістав звістку — помер Сагайдачний, такий вірний і відданий вашій королівській милості і Речі Посполитій гетьман запорізький; легко зрозуміти, наскільки легше було б домовитися з козаками за його влади. Бог знає, кого вони оберуть собі на гетьмана: дуже правдоподібно, що, за своїм звичаєм, найсвоєвільнішого». Збаразький рекомендував з великою обережністю підійти до кандидатури нового гетьмана реєстрового козацького війська і радив обміркувати це важливе питання з відданою урядові старшиною. Гетьманом реєстру було обрано Олифера Голуба, котрий, хоч і належав до заможного козацтва, зберігав зв'язок з козацькими низами. «Перемогла, як бачимо, — писав король київському біскупу, — сильна чернь».

Рух народних мас, що набирав форму масового покозачення, розгортався з новою силою. Як поясняв пізніше Ю. Збаразький у листі до короля, сила козаків полягає передусім в тому, що їх «явно і тайно підтримують мало не вся Київська земля і Біла Русь». Народний рух охоплював нові райони Східної України. В королівській інструкції, виданій в кінці 1625 p., перед новим сеймом, говорилося, що повстанці «створюють собі окрему Річ Посполиту (республіку), зазіхають на життя і маєтки невинних людей (панів). Вся Україна підкорена ними, шляхтич в домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа, вся влада у козаків, [вони] впроваджують свої закони». На підтвердження створення козаками «окремої республіки» в інструкції говорилося, що повстанці мають стосунки «з Москвою» через послів і оголошують війну та мир на свій розсуд.

Улітку 1625 р. польський уряд зібрав каральне військо. У вересні воно на чолі з новим коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським вирушило з Бара на Поділлі — його головної квартири. До коронного війська приєдналися магнати Заславський, Замойський, Потоцький, Калиновський, Данилович, Вишневецький, Тишкевич, Казановський із своїми командами та посполите рушення українських воєводств (загалом близько 30 тис. чол.), тобто саме те панство, яке ухилилося від походу 1621 р. під Хотин. Отже, польський уряд кинув на повстанців такі приблизно сили, які чотири роки тому послав на боротьбу з турецькою армією. Польське військо переправилось через Південний Буг і взяло напрям на Білу Церкву.

Коронне військо з'явилося вже на р. Росі, а повстанці, між тим, ще не були об'єднані. Частина козацької старшини наполягала на припиненні боротьби. З особливою силою соціальні суперечності проявилися в реєстровій залозі, що стояла на Запоріжжі. Тих, хто стояв за угоду з панами, очолював реєстровий полковник Михайло Дорошенко. Противників такої угоди, тобто основну масу козацтва, репрезентував запорожець Марко Жмайло. В ході боротьби мінялися й гетьмани. У 1625 р. гетьманом реєстрового козацтва було обрано Дорошенка, пізніше, того ж року, на час появи на Подніпров'ї війська Конєцпольського, — Жмайла. На Запоріжжі зібралося 6 тис. чол. Запорожці закликали на допомогу донських козаків. У разі невдачі козаки мали намір перейти в Росію.

При наближенні коронного війська до Подніпров'я повстанці з Канева, Черкас та інших місць рушили на південь, в напрямку Запоріжжя, і в гирлі р. Цибульника, правої притоки Дніпра, в с. Таборище, зустрілися із запорожцями, які йшли на з'єднання з ними під проводом Жмайла. Тут, біля Таборища, за милю від містечка Крилова, об'єднані загони стали табором. Разом вони мали близько 20 тис. чол.

14 жовтня коронне військо підійшло до Крилова. Конєцпольський зараз же відправив до повстанців комісарів з вимогою визнати сеймову ухвалу від 1623 р. про скорочення реєстру до 5 тис. чол. і повернення решти покозачених під владу своїх панів. Увечері до нього прибули козацькі посланці з відповіддю: козаки не бажають «виконати жодного пункту з запропонованих умов». «Ви скоро відчуєте силу наших шабель на своїх головах», — закричав розлючений коронний гетьман і наказав їх затримати.

Удосвіта другого дня, наблизившись до повстанського табору, польське військо всією своєю масою ринуло на нього. Одночасно артилерія відкрила шалений вогонь. Повстанці не тільки встояли, а й відповіли ударом на удар. Схована в балці кіннота, несподівано атакувавши правий фланг ворога, завдала йому великих втрат. Неодноразові спроби Конєцпольського вдертися в повстанський табір не мали успіху.

Бій стих лише пізно ввечері. Конєцпольський відвів своє військо на старі позиції і став готуватися до нового штурму. Довідавшись про це, повстанці тієї ж ночі покинули табір і пішли на схід, до озера Розсоховатого. Переправившись через нього, вони спинилися біля озера Курукового. Конєцпольський не дав їм укріпитися. Перейшовши вбрід Розсоховате, він з ходу кинувся в атаку, але під самим табором козаків потрапив у мочарі. З великими втратами, під згубним вогнем, польське військо вибралося з багна. «Від козацьких самопалів, — пише Пясецький, — полягло чимало кінноти, а особливо іноземної піхоти».

Тим часом дуже похолодало, випав сніг. Перспектива зимової кампанії при значних втратах у війську спонукала Конєцпольського розпочати переговори. Становище повстанців було теж тяжке. І не тільки від нестачі зброї та припасів. У їх таборі знову спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла було відібрано булаву (дальша доля його невідома) і передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони. Укладений тут Куруківський договір передбачав розширення до 6 тис. козацького реєстру, який мав бути складений протягом шести тижнів і лише після того, як повстанці розійдуться по домівках. Старшині збільшувалася платня, і вона зобов'язувалась «не допускати зборищ і не приймати в реєстр випищиків», а також негайно придушувати всяке «своєвільство». Реєстровці, що проживали в приватновласницьких володіннях, повинні були покинути їх протягом дванадцяти тижнів. Куруківський договір, як бачимо, передбачав лише незначні поступки козацтву — збільшення реєстру вдвоє порівняно з квотою, що існувала до Хотинської війни. Разом з тим польський уряд відверто заявляв, що буде приймати до реєстру тільки надійних і заможних людей — «більш заслужених і придатних до служби Речі Посполитій».

Для забезпечення «порядку» та складання нового реєстру Конєцпольський залишив на Подніпров'ї 15-тисячне військо під начальством Казановського. Воно мало розташуватися у Києві, Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Стайках і Фастові і стояти доти, «покаместа козаки розберутца в 6 000», — писали у своїй реляції в Москву путивльські воєводи.

Отже, основна маса повстанців не мала найменшої надії потрапити в реєстр, але й не бажала повертатися до панів. У таких скрутних умовах повстанці сподівалися на допомогу з боку Росії. Посланець київського митрополита Іова Борецького священик Пилип, відправлений наприкінці 1625 р. до Москви, розповідав царським воєводам: «А которых де... людей от козачества отставливают, и те козаки все мыслят посылати бить челом, тебе, государю... чтоб ты, государь, пожаловал их, велел им помочь учинить своими государевыми людьми на поляков. И oнe де, козаки, станут служить тебе, государю, и городы литовские станут очищать в твое государево имя».

Реєстр склали в призначений термін. Майже одночасно реєстрове військо було поділене на шість полків (округ) — Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Центром полку було певне місто (воно й давало йому назву), де перебувала полкова старшина. Полки ділилися на сотні. Артилерія реєстру з обслугою і військова музика (сурмачі, барабанщики) розташовувалися в Каневі. Над усім цим стояла військова старшина з гетьманом на чолі. Місцевій старшині в межах полків і сотень, а військовій — на всій території реєстру надавалася відповідна компетенція. Така адміністративно-територіальна система впорядковувала управління реєстровим військом і одночасно посилювала роль у ньому старшини.

Після Куруківського договору магнати і шляхта посилили наступ на народні маси, а у відповідь на їх опір виряджали каральні війська, які чинили різні насильства. Пограбовані й переслідувані панами селяни та міщани тікали на Запоріжжя. У травні 1629 р. урядовий комісар реєстру Хмелецький писав королю: «На Запоріжжі зібралося козаків майже стільки, скільки їх було під Хотином або навіть більше». До запорожців приставали і козаки тієї реєстрової залоги, що стояла за порогами.

2. Повстання 1630—1631 pp.

У кінці 1629 — на початку 1630 р. на Україні почалося нове народне повстання. Його прискорило повернення в кінці 1629 р. польського війська, виведеного в 1626 р. у Прибалтику в зв'язку з польсько-шведською війною. Прихід жовнірів супроводжувався різними насильствами, а разом з тим і виступами проти них місцевого населення.

Одночасно загострилася внутрішня боротьба серед козацтва. У 1628 р. на місце померлого під час походу в Крим Михайла Дорошенка гетьманом реєстру став Григорій Чорний, котрий почав жорстоко придушувати будь-який прояв «своєвільства». Частина реєстрових козаків, приєднавшись до запорожців, оголосила Чорного (1629) позбавленим булави. Останній виключив цих козаків з реєстру, прийняв унію і присягнувся викорінити «своєвільне» козацтво.

У відповідь на це запорізькі козаки обрали гетьманом енергійного й талановитого ватажка Тараса Федоровича (Трясила). В березні 1630 р. 10-тисячне кінне й піше повстанське військо на чолі з гетьманом виступило з Січі на волость. В універсалі, зверненому до народу, він закликав піднятися проти гнобителів і вигнати шляхту. До війська, що йшло із Запоріжжя на Черкаси, приставали селяни, міщани й козаки з різних місць. Севські воєводи писали в Москву: «А в которих... городкех запороские козаки жили по домам, и ныне... те все козаки ис тех городков идут в сход к гетману к Торасу и к козаком в город в Черкасы».

Рухаючись далі, повстанці підступили до Черкас — резиденції реєстрового гетьмана. Послані в місто лазутчики схопили Чорного. Його старшина втікла з Черкас до Корсуня під захист жовнірів. Туди ж стали прибувати з різних місць загони реєстрових козаків. Невдовзі тут зосередилося близько 3 тис. війська.

Коли 25 березня повстанці підступили до Корсуня, у місті спалахнуло повстання. Міщани стріляли в шляхту з вікон і горищ. Реєстрові козаки покинули свою старшину і перейшли на бік повстанців. Старшина й польські офіцери з частиною жовнірів утікли в Бар — головну квартиру коронного гетьмана. Однак з тими силами, що були у нього, Конєцпольський не зважився негайно вирушити в похід. 28 березня він звернувся з відозвою до магнатів і шляхти українських воєводств: «Прошу вас, моїх милостивих панів, котрі найближчі до цієї пожежі і вже раніше зазнали, що таке хлопське своєвільство, добровільно прибути до війська його королівської милості, щоб гасити цей вогонь хлопською кров'ю». В Бар потяглися загони шляхти й жовнірів. По дорозі карателі погрожували населенню: «гды ся вернемо [з походу на Подніпров'я], вшитких вас в пясти мети будемо [потовчемо в ступі]».

Тим часом повстанці вступили в Канів, а потім у Переяслав. Вогонь повстання, таким чином, перекинувся на Задніпрянщину. Конєцпольський, діставши про це вісті, став поспішати. Вперед він послав шляхетський загін з відомим своєю жорстокістю коронним стражником Самуїлом Лащом. Банда Лаща нищила всіх, «былебы тилко Русин», — писав львівський літописець. По дорозі лащівці вирізували населення цілих містечок, незважаючи на стать і вік. Так було, зокрема, в Лисянці й Димері. За Лащом йшла купка реєстровців із старшиною, а слідом за ними вирушив на Переяслав Конєцпольський.

Виходячи з даних, зібраних російськими воєводами, військо коронного гетьмана налічувало 12 тис. чол. Він ішов на Подніпров'я з тим «интентом [наміром], аби, — як зазначав львівський літописець, — впрод козаков, а затым в вшиткой [в усій] Украині Русь вистинали, аж до Москвы». Переправившись під Києвом через Дніпро, коронне військо підійшло до Переяслава і зайняло позиції під містом.

Хоч військо Конєцпольського переважало повстанців озброєнням, кіннотою і артилерією, він не наважувався штурмувати Переяслав, чекаючи підходу нових польських частин. Одночасно гетьман намагався повністю блокувати місто.

Під Переяславом раз у раз відбувалися сутички. Одна з них сталася в травні. Вночі невеликий козацький загін непомітно проник в ту частину польського табору, де стояв штаб Конєцпольського з вартовою корогвою — Золотою ротою, в якій налічувалося 150 шляхтичів із «найзнатніших» родин. Захоплена зненацька, Золота рота була цілком знищена.

Від таких сутичок ряди коронного війська швидко ріділи. Крім того, у нього в тилу успішно діяли повстанські загони. Так, між Боришполем і Буржанами вони розгромили півторатисячний загін жовнірів, що йшов до Конєцпольського. Подібне сталося в Копачеві, Димері й Білгородці. Нарешті, наприкінці травня зосереджені в Переяславі повстанці завдали Конецпольському вирішального удару. За словами Пясецького, під Переяславом полягло жовнірів і шляхти набагато більше, «ніж за всю останню прусську [польсько-шведську] війну». Тільки однієї знаті загинуло близько 300 чол. Разом же коронне військо втратило близько 10 тис. чол. Жовніри нарікали на Конєцпольського за те, що «їх так багато загинуло і гине». Хоч до коронного гетьмана невдовзі й прибула підмога, він уже втратив надію на успіх і пішов на переговори.

Під Переяславом перемога схилилася на бік повстанців. Але вони не змогли закріпити її. Причиною цього були, як і під час попередніх повстань, суперечності в їхньому таборі. Старшина й частина колишніх реєстровців вимагали угоди з панами. Їм вдалося усунути Тараса Федоровича від гетьманства й поставити на його місце свою людину — А. Конашевича Бута. Тарас Федорович з 10 тис. козаків, противників угоди, відійшов на Запоріжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромісний договір. Козацький реєстр збільшувався до 8 тис. Не вписані в нього повстанці мали знову повернутися до своїх панів. Реєстровці зобов'язувалися утримувати на Запоріжжі залогу в 2 тис. чол. (раніше там була тільки тисяча), негайно повернути гармати, захоплені у коронного війська, а також виступати за першим наказом короля на захист Речі Посполитої.

Поневолений люд з обуренням зустрів Переяславський договір. До того ж Конєцпольський порушив його: повернувшись у Бар, він заявив, що козаки повинні виконувати умови Куруківського договору, і на початку 1631 р. відправив військові частини «на лежі» в Київ, Ніжин, Бихів, Березань, Носівку, Дівицю й інші міста. Це викликало нову хвилю невдоволення. Так, ніжинські міщани й околишні селяни відмовилися впустити в місто два полки жовнірів, а коли ті спробували вдертися силою, населення зуміло відбити всі напади ворога й примусило його відступити. Повстання почалися й на Правобережжі — в Канівському й Черкаському староствах.

До повстанців, як писали путивльські воєводи, звернувся «из Запорог гетман черкаской Тарас» із закликом, щоб вони «против поляков стояли все, а на шесть тисяч не выписывались». Услід за тим Тарас Федорович знову рушив з запорожцями на допомогу повсталим.

Проте козацькій старшині різними способами вдалося не допустити основну масу реєстровців до участі в народному русі й вони мусили повернутися в Січ. Разом із ними на Запоріжжя пішов і полковник Дацько Білоцерковець з частиною реєстрових козаків.

Незважаючи на все це, події 20—30-х років переконливо довели, що запорізьке козацтво відігравало видатну роль у визвольній боротьбі українського народу. Тому сейм, скликаний на початку 1635 р. у Варшаві, підтвердив знову всі попередні ухвали про заходи, які мали на меті розрив зв'язків українського населення з Запоріжжям. Особливо заінтересовані були в цьому магнати й шляхта Східної України, звідки втечі селян набували великих масштабів.

Сейм визнав також конче потрібним спорудити фортецю на Дніпрі і поставити там залогу з піхоти та кінноти, забезпечивши її військовим спорядженням. Для цього із скарбу виділили 100 тис. злотих. Отже, панська Польща, втративши надію на реєстрову залогу, збиралася тепер поставити свій форпост біля самого Запоріжжя.

Місце для фортеці вибрали на високому правому березі Дніпра, біля першого, Кодацького, порога, де ріка круто повертає на південний захід. У липні 1635 р. фортечні роботи вже були закінчені. Кодак грізно височів над Дніпром і являв собою серйозну твердиню.

Запорожці прекрасно розуміли значення Кодака в планах польського уряду. Близько середини серпня 1635 р., тобто одразу по закінченні будівництва фортеці, несподівано біля неї з'явився загін на чолі з Іваном Сулимою (документи називають його гетьманом) і захопив Кодак.

Польські урядові кола дуже стривожилися, бо, як зазначив пізніше Адам Кисіль (він тимчасово заступав коронного гетьмана), виступ Сулими міг би стати сигналом до такого повстання, яке «охопило б, напевно, всю Україну». До того ж, коронне військо Конєцпольського з весни 1635 р. стояло в Інфлянтах (Ліфляндії), де передбачалися воєнні дії проти Швеції. Кисіль швидко склав план дій проти Сулими, щоб наявними силами у самому зародку придушити повстання.

За цим планом передбачалося підступне захоплення Кодака. Кисілю вдалося, скориставшись довірливістю залоги у фортеці, заслати туди своїх людей, серед них і загін реєстровців, завербований за допомогою підкупу й обіцянок. Під час тяжкої для запорожців облоги зрадники організували змову і схопили Сулиму з п'ятьма його помічниками. Кодак десь наприкінці 1635 р. знов опинився у ворожих руках.

3. Початок повстання 1637—1638 pp.

Придушуючи народні рухи на Україні, магнати намагалися одночасно ліквідувати реєстрове військо. На сеймі, скликаному на початку 1636 p., вони відверто домагалися його розпуску. «Різні польські пани, — писав біскуп Пясецький, — ставши в київських землях — головному осередку козацтва — володільцями величезних маєтків..., бажаючи збільшити свої доходи, старалися умовити сенат і короля скасувати рештки козацьких прав, котрі, як їм здавалося, заважали здійсненню їх намірів».

Але король і уряд не бажали, з одного боку, втратити таке дешеве, майже дарове, військо, як реєстр, а з другого — боялися дальшого посилення магнатів. Домагання останніх були відхилені. Тоді магнати стали по-своєму приводити до «втихомирення» не тільки селян і міщан, а й реєстровців. Наприклад, Я. Данилович, син руського воєводи й родич Жолкевських, прибувши з великим загоном жовнірів і шляхти (700 чол.) у віддані йому Корсунське й Чигиринське староства, почав жорстоко карати всіх, хто чинив найменший опір його свавіллю. На протест реєстровців він глузливо відповів: «Що мені до вас? У мене є рицарі набагато кращі від вас!». Такі дії лише прискорили нове повстання. Весною 1637 р. частина реєстровців на чолі з Павлом Михновичем Бутом — Павлюком вийшла на Запоріжжя (Павлюк належав до заможного козацтва, але брав участь у поході Сулими на Кодак і разом з ним був відправлений до Варшави; тільки щасливий випадок врятував його від страти).

Занепокоєні становищем у реєстрі, його комісар Адам Кисіль і польний гетьман Микола Потоцький наприкінці квітня 1637 р. скликали козацьку раду на р. Росаві й провели там «чистку» козацтва. В реєстрі лишилися тільки ті, за кого ручилися старости і підстарости. Там же козакам була роздана платня, яку вони давно вже не одержували. «Нарешті, — писав Кисіль, — військо очищене і зведене в реєстрі». Однак ледве Кисіль і Потоцький повернулися з ради, як надійшла звістка: «очищене» реєстрове козацтво хоче скинути старшину і вийти на Запоріжжя, а населення продає робочу худобу і купує зброю.

Павлюк звернувся з універсалом до українського народу, закликаючи його до повстання. У перших числах серпня 1637 р. повстанське військо з'явилося на волості. План Павлюка полягав у тому, щоб якнайшвидше розгромити відданих польському урядові реєстровців і розгорнути повстання на Східній Україні до підходу туди коронного війська. Лишившись у Крилові, Павлюк «з дозволу і за наказом війська» вирядив на Задніпрянщину полковників Карпа Скидана й Семена Биховця з 2 чи 3 тис. чол., доручивши їм заарештувати реєстрову старшину, яка в цей час перебувала в Переяславі, об'єднати навколо себе місцеві повстанські загони і прибути з ними в Чигирин.

Поява Скидана й Биховця на Задніпрянщині сприяла посиленню тут повстанського руху. З допомогою місцевих жителів посланці Павлюка вступили в Переяслав, схопили тодішнього старшого реєстру Кононовича, військового писаря Онушкевича та багато інших старшин і повернулися в Чигирин. За ухвалою повстанської ради заарештованих стратили. Серед старшин, яким вдалося втекти, був запеклий ворог повсталих Іляш Караїмович. З'явившись у Барі, він повідав коронному гетьманові про те, що трапилося, і додав на закінчення: «Повсталі наміряються з'єднатися з донськими козаками й татарами [і] визнати владу московського царя».

Конєцпольський зараз же, 24 серпня, попередив усіх урядників і шляхту про небезпеку нового народного повстання і наказав мститися на родинах тих, хто пристав до «бунту»: «карати їх жінок і дітей, а хати нищити». Було вжито заходів до негайного збору війська, але жовніри не квапилися. Як пише патер С. Окольський (домініканський монах, служив військовим капеланом при Конєцпольському, автор відомого щоденника кампанії 1637—1638 pp.), вони «дивилися на новий похід не зовсім доброзичливим оком». Лише 28 жовтня 1637 p., тобто приблизно через два-три місяці, коронне військо вирушило з Бара. Разом з надвірними магнатськими командами й шляхетськими загонами воно налічувало близько 6 тис. чол. Начальство над ними Консцпольський доручив Миколі Потоцькому. Військо рухалося чотирма колонами на північний схід, щоб зійтися в Білій Церкві, поблизу району повстання. Першим виїхав Караїмович, маючи на меті зібрати реєстрових козаків для боротьби проти повсталих.

Повстання тим часом охопило досить велику територію в Східній Україні. Особливо успішно воно розгорталося на Задніпрянщині, значна частина якої належала князю Вишневецькому. Шляхта тікала на захід. Зустрічаючи на сільських дорогах юрми такого панства, патер Окольський глузував: утікачі виходили з того святого принципу, що «краще ликове життя, ніж шовкова смерть». Вказуючи на розмах повстання, М. Потоцький писав у листопаді: «Все до останнього покозачилося. Князівські [Вишневецького] міста — Ромни і всі інші — дають величезні юрби своєвільників, і мій Ніжин приєднався до них». Трохи пізніше він знову писав: «Гультяйство дуже посилюється на Задніпрянщині; справді, тут як хлоп — то й козак».

Наприкінці листопада Потоцький підійшов до Білої Церкви, де його зустріла лише купка реєстровців (200 чол.) з полковником Клишею. Між верхівкою реєстру і «своєвільниками» всюди точилася гостра боротьба. Корсунська старшина, наприклад, в листі Потоцькому так писала про свої настрої: «Тільки ледарі... прагнуть до своєвільства, ми ж, реєстрові, пам'ятаємо свою присягу», і тут же просила Потоцького прискорити «наступ (на повстанців) для того, щоб наші сподівання не були зруйновані».

Потоцький і сам квапився не допустити об'єднання чигиринських повстанців із задніпрянськими (тут, згідно з реляціями севських воєвод, їх було 8 тис.), щоб розбити їх поодинці. «Це правило, — зазначав патер Окольський, добре обізнаний з військовими справами і близький до штабу польного гетьмана, — особливо важливе у боротьбі з козацькими повстаннями, які швидко розливаються і охоплюють усю Україну й Задніпрянщину... на війні взагалі, а особливо у війні з козаками, потрібні майстерність і рухливість».

Проте рушити негайно на Чигирин Потоцький не міг. Жовніри не хотіли йти далі й вимагали платні. Марно офіцери умовляли їх більше думати про безсмертну славу, ніж про скороминущі гроші; марно умовляв їх «з плачем» і Потоцький. Перебороти страх жовнірів перед повстанцями й примусити їх виступити в похід вдалося лише в листопаді, коли до Потоцького прибула підмога — Лука Жолкевський та інші пани з своїми загонами, а також коронна артилерія.

Але в той час як Потоцький чекав підмоги, Скидан з військом вирушив з Чигирина на північний захід, на Мошни (на р. Ольшанці, за 15 км від впадіння її в Дніпро). Сюди мали прийти підмога з Задніпрянщини і запорожці, а також загони канівських, стеблівських та корсунських повстанців — селян і реєстрових козаків. Отже, Скидан, вирушивши назустріч Потоцькому, взяв ініціативу до своїх рук.

Потоцький, зібравши відомості через лазутчиків, ішов на Мошни двома колонами. Одну, невелику, під начальством Лаща, він послав прямо на Мошни, а сам із другою пішов у обхід, на Кумейки. Лащ спробував було розпочати бій з козаками до підходу Потоцького, але наразився на сильний опір. Довідавшись, що на з'єднання із Скиданом йде Павлюк з артилерією, він поспішив приєднатися до Потоцького.

5 грудня Павлюк з'єднався із Скиданом в Мошнах, привівши туди загін запорожців з 8 гарматами. Тепер повстанське військо налічувало близько 10 тис. чол. Для об'єднання з ним із Задніпрянщини мав прийти Яцько Острянин з 8 тис. чол., а з-під Києва — отаман Кизима. Але вони затримувалися. Російські пограничні воєводи, що дуже уважно стежили за подіями на Україні, поясняли це тим, що Дніпро щойно почав замерзати і переправа була дуже небезпечна. Але, крім усього іншого, слід зважати й на те, що селянським повстанням властиві риси локальності: повстанці воліли триматися якомога ближче до своїх рідних місць.

Основну масу повстанського війська становили селяни й міщани. Реєстровців разом із запорожцями нараховувалось не більше як 4 тис. Повстанці були дуже погано озброєні. «Не всі мають рушниці, — записував Окольський, — інші озброєні рогатинами, косами, сокирами». Бракувало й продовольства. На Подніпров'ї протягом кількох років була посуха, вигоріли збіжжя й трави. Однак, незважаючи на все це, у повстанському таборі панувало піднесення.

4. Бій під Кумейками

Удосвіта 6 грудня повстанське військо рушило на Кумейки. Павлюк і Скидан вирішили першими розпочати бій. Під Кумейками Потоцький зайняв вигідні позиції. Польський табір, розташований на узвишші, прикривався з одного боку болотом і річкою, а з трьох інших — возами, поставленими в десять рядів. За возами стояли піші полки й артилерія, а за ними — кіннота. Військо Потоцького налічувало 15 тис. чол.

Наблизившись до ворожого табору, повстанське військо з ходу рушило на ту його частину, що прилягала до болота. Окольський писав: «Козаки йшли табором в шість рядів, з чотирма гарматами на чолі, двома по боках і двома на кінці, а в середині між возами йшло військо... правильно поділене на полки і сотні». Повстанцям, зазначає Окольський, не можна було закинути в недостачі кмітливості й майстерності. Але біля самого польського табору вони наразилися на болото й спинилися. Від підпалених Кумейок дув сильний вітер і ніс їм в очі густий дим та гарячий попіл. Прикриваючись вогнем з гармат і самопалів, повстанці почали відступати.

Потоцький кинув на них кінноту. Спинившись на рівному місці й нашвидкуруч оточивши себе возами, поставленими в шість рядів, повстанці тричі відбили шалений штурм польської кінноти, підтриманої піхотою й артилерією. «Хлопство показувало таке завзяття і таку затятість, — писав Потоцький, — що всі як один відмовлялися від миру»; ті, «у кого не було зброї, били жовнірів голоблями і дишлами». Тільки на четвертий раз, уже вночі, частині польського війська під начальством Петра Потоцького, сина польного гетьмана, вдалось вдертися в табір. Але повсталі швидко закрили прорив, і П. Потоцький опинився в оточенні. Микола Потоцький почав визволяти сина. Жовніри П. Потоцького, з свого боку, підпалили в таборі вози з сіном і соломою. Полум'я освітило місце бою. Почувся страшний гуркіт — у козацькому таборі вибухнули бочки з порохом. Але й після цього повстанці відстоювали свої позиції. Однак втрати їх були дуже тяжкі, не вистачало пороху, перевага була на боці противника. Зважаючи на це, Павлюк ще ввечері, під час бою, з невеликим загоном покинув табір і пішов на Чигирин (в околицях його були селітряні варниці). З ним вирушив і Скидан для збору нових повстанських загонів. Після їх відходу начальство над військом прийняв Дмитро Гуня. Під його керівництвом бій тривав до третьої години ночі. Ймовірно, малось на меті затримати ворога й запобігти переслідуванню Павлюка та Скидана. На світанку повстанці почали відступати на Мошни. Отже, під Кумейками вони зазнали поразки.

Деякі польські воєначальники радили нольному гетьману переслідувати повсталих. Але М. Потоцький не наважився з огляду на величезні втрати у своєму війську. Лише через добу, 7 грудня, він рушив на Мошни, вже залишені селянсько-козацькими загонами. 9 грудня він підійшов до Черкас і тут одержав звістку, що передовий полк Лаща обложив Павлюка в містечку Боровиця. 10 грудня Потоцький вже був під Боровицею. Містечко горіло. Однак повстанці боронилися з такою відвагою, що польний гетьман запропонував їм вступити в переговори. До польського табору прибули Павлюк, Томиленко й ще троє старшин. М. Потоцький і А. Кисіль, комісар у козацьких справах, обіцяли усім життя і свободу, якщо вони припинять опір. Старшина погодилася на капітуляцію. Але щойно повстанці вийшли з містечка, як їх оточило коронне військо. Павлюк і ще кілька старшин, учасників переговорів, були схоплені і в кайданах відправлені до Варшави.

14 грудня оточеним повстанцям оголосили умови Потоцького: беззаперечно виступати в похід за першим же наказом коронних гетьманів, вигнати із Запорізької Січі «чернь» і т. ін. Таким чином, в умовах капітуляції польська влада в особі М. Потоцького і А. Кисіля демонстративно підкреслювала, що визнає тільки реєстровців, а «самовільних» козаків цілком ігнорує. Тут же Потоцький призначив нову реєстрову старшину: старшим реєстру — Іляша Караїмовича, військовим писарем — Богдана Хмельницького (брав участь у попередньому і в цьому повстаннях), суддями — Богдана і Кушу, осавулами — Федора Лютая і Левка Бубновського, а також шість полковників. Нова старшина, за винятком Іляша Караїмовича та деяких подібних до нього, значною мірою була з числа осіб, що так чи інакше брали участь у повстанні. Таким способом Потоцький хотів вплинути на інших повстанців, щоб спонукати їх скласти зброю.

З цього Потоцький почав «пацифікацію» Східної України. Поділивши коронне військо на кілька частин, він розіслав його у різні місцевості, а сам пішов на Задніпрянщину, де були його маєтки. По дорозі польний гетьман сіяв страх і смерть, «а за його прикладом, — зазначає Окольський, — і самі пани карали своїх непокірливих підданих то смертю, то позбавленням майна». Вступивши в Ніжин, центр свого староства, Потоцький звелів на всіх дорогах, що вели в місто, розставити шибениці й палі із страченими. «Тепер слушна хвилина, — злорадно говорив він, — щоб ліпити з них, як з воску, все, що заманеться, аби це зло не гніздилося більше в лоні Речі Посполитої». Українське населення, рятуючись від панської помсти, тікало в Росію. Потоцький наполягав на видачі втікачів, але російська влада відхиляла такі вимоги.

Тортури і страти не могли зламати волю народу до боротьби. Селяни і міщани битими шляхами й манівцями йшли за пороги. Туди ж відступали й розбиті повстанські загони. Вже у лютому 1638 р. на Запоріжжі під начальством Скидана зібралося 5—6 тис. чол.

Конєцпольський, сподіваючись задушити повстання в самому зародку, вирішив послати за пороги реєстрове військо, а щоб воно не з'єдналося із повстанцями, — провести нову «чистку». Адам Кисіль та Іляш Караїмович скликали в Трахтемирові реєстрову раду і почали перегляд реєстру, скоротивши заодно його склад фактично до 5 тис. Кожного козака примушували скласти присягу окремо (раніше присягали усім військом). На чолі цих реєстровців Караїмович і виступив у похід.

Щоб відвернути запорожців від участі в новому повстанні, попереду Караїмовича за пороги вирушив загін жовнірів (500 чол.) на чолі з ротмістром Мелецьким. Останній мав оголосити, що польський уряд визнає за всіма повстанцями права реєстровців і, щоб не викликати сумніву, на очах у них скласти фіктивний реєстр, а в разі опору розгромити Січ з допомогою війська, яке йшло з Караїмовичем. Мелецький прибув на Запоріжжя, однак всі його пропозиції козаки з обуренням відкинули, а спроба підняти зброю кінчилася для нього повним розгромом. Мелецький, який сам ледве втік, пояснив такий фінал, між іншим, небажанням реєстровців битися з січовиками і, більше того, переходом частини їх на бік останніх. Польський сучасник так визначав позицію козацтва: «Легше вовком орати, ніж козаками проти їх же народу воювати».

5. Другий етап повстання

Довідавшись про результат експедиції на Січ, Конєцпольський наказав зараз же поставити в Кременчуці й Чигирині великі залоги, а частину коронного війська (під начальством Станіслава Потоцького, брата польного гетьмана) перевести ще далі на південь, ближче до Запоріжжя. Але запорожці попередили коронного гетьмана, виступивши на волость у березні 1638 р. Почався другий етап повстання.

Ще на початку 1638 р. повстанці обрали в Січі нового гетьмана — Яцька Острянина, який 1637 р. очолював повстанські загони на Задніпрянщині. Одночасно вони відправили на Дон посланців просити допомоги. У березні 1638 p., напередодні походу, Острянин звернувся з універсалом до українського народу, оповіщаючи, що йде «з войском на Украину Малороссийскую для выдвигненья [визволення] вас, народа нашего православного, от ярма порабощения и мучительства тиранского ляховского и для отмщения починеных обид, разорений и мучительских ругательств... всему поспольству рода Русского в Малой России, по обоим сторонам Днепра мешкаючого». Універсал малював страхітливу картину знущання панів з народу. В ньому говорилося, що запорожці пильно прислухаються до стогону народного і вже не можуть більше бачити «отцов и матерей своих всегда ругаемых и бесчестимых, также братов, сестер и жен тиранско забиваемых, розкривавляемих и мордуемих, по ломках ледовых в тряскучие морозы понуряемих и обливаемых, в плуг аки волов (чого под слонцем неслихано) запрягаемих... бичуемих и погоняемих.., аби добре тягли... на одно посмевиско и ругание». Острянин закликав населення приставати до повстанців, щойно вони з'являться на території староств, а поки що потай готуватися до війни і дуже остерігатися реєстровців (він мав на увазі реєстрову верхівку). «Однак тот прибор [приготування] свой, — говорилося далі, — чините скритно и неведомо, а сіи листи наши между собою вичитуйте под присягою, тайно... А козаков реєстрових отродков и отщепенцов наших, для власних користей и приват своих о упадок отчизни недбаючих, яко ядовитой ехидни стережитеся и крійтися». Універсали ширилися по Україні і доходили аж до Покуття. Їх розвозили й розносили старці-бандуристи, підлітки і, за словами Окольського, навіть черниці. Поневолений люд уважно прислухався до них і, як свідчить той же Окольський, готувався до повстання: одні йшли на Запоріжжя, інші відправляли туди продовольство, гроші, порох тощо.

У березні 1638 р. повстанці розгорнули активні дії. Вони розділилися на три частини. Перша з них, під проводом Острянина, просуваючись лівим берегом Дніпра, зайняла Кременчук і повернула на Хорол та Омельник. Запорізька флотилія на чолі з Гунею піднялася по Дніпру і зайняла перевози в Кременчуці, Максимівці, Бужині й Чигирин-Діброві. Скидан з рештою війська пішов правим берегом Дніпра і зайняв Чигирин. Найближча мета, яку поставили перед собою повстанці, полягала, очевидно, у винищенні частини коронного війська, що стояли на Лівобережжі під начальством С. Потоцького. Це складне завдання мав розв'язати Острянин з головними повстанськими силами. А щоб позбавити противника можливості переправитись на правий берег, Гуня ставив на перевозах охорону. Скидан мав затримувати й розбивати ті війська, які йтимуть на допомогу Потоцькому.

Хоч Острянин рухався з великою обережністю, Потоцький дістав відомості про повстанців і рушив їм назустріч. За ним ішов Караїмович з реєстровцями. Отже, з самого початку головне повстанське військо опинилося перед переважаючими силами ворога. За свідченням Окольського, сили у Острянина «були ще малі». В такій ситуації він вирішив оборонятися, зайняв найближчий придатний для цього пункт — Голтву й став чекати там підмоги. Голтва стояла на узвишші лівого берега одноіменної річки при впадінні її в Псьол — у півколі, утвореному двома цими річками. Місто, огороджене частоколом, мало замок, від якого до правого берега Псла, де були болота й ліси, тягнувся вузький довгий міст. Повстанці укріпили Голтву. Відкритий бік півкола — від одного берега до другого — загородили земляним валом, а високу могилу перед ним перетворили на редут.

На початку квітня С. Потоцький вже зайняв позиції під Голтвою. Свій табір він також обвів валом, що тягнувся від одного берега річки до другого. 25 квітня Потоцький відправив на правий берег Псла два полки іноземної піхоти й кілька тисяч реєстровців під начальством Караїмовича з завданням здобути замок з протилежної сторони — від мосту. Острянин розгадав цей план і послав у тил цьому загонові досить значні сили повстанців. Перейшовши річку, Караїмович намагався по мосту підступити до замкової брами, але був зустрінутий сильним вогнем. Втративши багато вбитими й пораненими (був поранений і сам Караїмович), загін спробував повернутися до переправи, щоб перейти на лівий берег. Однак повстанці вже завалили дорогу деревами і звідти відкрили згубний вогонь. Вороги мусили шукати порятунку в лісовому болоті і були майже цілком знищені. За словами російського сучасника, «тех де немец и листровых казаков запорожские черкасы побили всех наголову, только ушло немец в ляцкой табур 18 человек».

Штурм повстанського табору, розпочатий наступного дня Потоцьким, також був відбитий з великими втратами для останнього. Більше того, в тил польському війську вдарила повстанська піхота, заздалегідь послана в обхід. Вона відкинула й кінноту Потоцького, коли та заступила їй дорогу.

Зазнавши поразки, Потоцький 1 травня відійшов на Лубни, дуже вигідний для оборони пункт, і послав до коронного гетьмана в Бар гінців з проханням про допомогу. Він також чекав свого брата Миколу Потоцького та Ярему Вишневецького з військом. Острянин рушив слідом за С. Потоцьким на Лубни, маючи на меті розбити противника до одержання ним підмоги. Сам він теж не покидав надії на прибуття нових повстанських загонів. І справді — військо його швидко зросло приблизно до 12 тис. чол.

6 травня під Лубнами між повстанцями і польським військом (Потоцький мав близько 6 тис. чол.) почався жорстокий бій. «Поле, — писав Окольський, — вже було густо полите кров'ю, давно перейшло за південь, вже минула вечірня, а битва все ще тривала, лишаючись невирішеною». Надвечір повстанці дужим ударом примусили ворога повернути назад. Військо Потоцького кинулося на міст, що вів у Лубни; міст завалився і поховав під собою багато жовнірів та реєстровців.

Битва під Лубнами послабила обидві сторони, не давши жодній з них переваги. Але все ж таки Потоцький був у кращому становищі: він замкнувся в Лубнах, а Острянин лишився в полі. Ось чому повстанський гетьман тієї ж ночі почав відходити на північний схід, а потім повернув на Миргород. Перед тим, як штурмувати Лубни, він хотів зміцнити за рахунок місцевих повстанських загонів свої ослаблені сили й поповнити запаси продовольства та пороху, значна кількість якого зберігалася в Миргороді. Але по прибутті туди Острянин довідався, що на допомогу С. Потоцькому вже виступили М. Потоцький і Я. Вишневецький. Тоді він, обійшовши Лубни з півдня, рушив через Лукомль на Сліпорід. На дорогу, яка вела з Пирятина в Лубни, Острянин послав полк отамана Сокирявого (1,5 тис. чол.) із завданням ударити звідти на Лубни в момент, коли на них наступатиме Острянин з головними силами.

Але цьому плану Острянина не судилося збутись. У Лубни 29 травня прибув Я. Вишневецький з приблизно 2 тис. воїнів і 12 гарматами. Коли Острянин наблизився до Сліпорода, на нього вдарили всіма силами С. Потоцький і Я. Вишневецький. Бій тривав цілий день. Вночі Острянин відійшов до Лукомля, а звідти — вздовж Сули на Жовнин.

Позиції, зайняті Осірянином під Жовнином, поблизу впадіння Сули в Дніпро, були невигідні. 31 травня, діждавшись підходу інших частин, С. Потоцький почав штурм повстанських позицій, переважаючими силами прорвав у кількох місцях оборону, захопивши 8 гармат і багато пороху. Вважаючи дальший опір недоцільним, Острянин з невеликою частиною війська переправився через Сулу і потім перейшов у Росію. По дорозі до нього приєдналися інші повстанці з своїми родинами. В Бєлгород дісталося понад тисячу козаків.

Після відходу Острянина повстанці вирішили обрати гетьманом Дмитра Гуню. Наступного дня почалися нові жорстокі бої, в ході яких обидві сторони зазнали великих втрат.

6. Героїчна оборона повстанців при Старці

10 червня у Жовнині стало відомо, що в Переяслав з великим військом, значною мірою кінним, прибув польний гетьман М. Потоцький. За кілька днів він міг з'явитися під Жовнином (від Переяслава до Жовнина близько 180 верст). Гуня вирішив зайняти більш вигідні позиції і тієї ж ночі (проти 11 червня), перейшовши з військом Сулу, попрямував до гирла р. Старця.

Тут його 12 червня наздогнала кіннота М. Потоцького. Повстанцям довелося укріпляти табір уже під вогнем противника. Вночі до Старця надійшли частини С. Потоцького і Я. Вишневецького.

Почалася тривала облога повстанського табору. До польного гетьмана весь час надходили підкріплення. Окольський злорадно писав: «Бунтівливі селяни щодня спостерігали з окопа прихід (до М. Потоцького) нових полків, тим часом як самі вони не мали жодної підмоги». Знаючи стійкість повстанців, М. Потоцький вирішив виснажити їх фізичні й моральні сили. Він розіслав у різні місця каральні загони під начальством С. Лаща і йому подібних. Карателі, як цинічно пише Окольський, «очищали дороги від бунтівливих юрм, запроваджуючи в полях такий лад, як у впорядженому місті». Марно Гуня вимагав від панів припинити злодіяння. «Хай би вже, — писав він Потоцькому, — вели війну з нами, з військом Запорізьким... тільки б дали спокій бідним, невинним і пригнобленим людям, котрих голоси і безвинно пролита кров благають у бога відплати».

Повстанці мужньо боронилися. 25 червня, військо повів у атаку сам Гуня. Гарматним ядром було вбито козака, що ніс бунчук над гетьманом. Гуня підхопив бунчук і кинувся вперед. І хоч ні тоді, ні пізніше повстанцям не вдалося прорвати ворожі укріплення, все ж пани не могли подолати їх опір. 1 липня Потоцький відправив до Гуні для переговорів своїх представників з копіями сеймових ухвал (сейм відбувся у березні—квітні 1638 p.), які передбачали збереження реєстру в попередньому розмірі. Цим польний гетьман розраховував викликати розбрат у війську Гуні, де було чимало колишніх реєстровців, — відколоти їх від основної маси. Але козаки одностайно відкинули сеймові ухвали. Характеризуючи настрої повстанців, Окольський заявляє, що вони «над усе ставили селянські претензії».

Наприкінці липня М. Потоцький розпочав генеральний штурм повстанського табору.

Тим часом там кінчалися запаси продовольства і пороху. Спроба козацького полковника Філоненка з двотисячним загоном прорватися до Гуні й доставити продовольство не мала успіху: пробилося всього кілька сот чоловік із запасом продовольства приблизно на два дні.

Кільце облоги ще більше стиснулось. Оточені втрачали останню надію на допомогу. Цим і скористалася найменш стійка частина реєстрових старшин. Як це бувало й раніше в подібних ситуаціях, прихильники угоди з панами почали умовляти повстанців прийняти пропозиції Потоцького і відправили до нього депутацію з трьох старшин — Романа Пешти, Івана Боярина і Василя Сакуна. Ті, хто не пристав на угоду з панами, на чолі з Гунею та Філоненком тієї ж ночі покинули табір біля Старця і відійшли на Запоріжжя.

Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами біскупа Пясецького, особисто запевняв повстанців, що на найближчому сеймі їм повернуть давні вольності. Повстанцям обіцялася особиста недоторканність. Коли ж вони почали невеликими групами розходитись по домівках, панські й жовнірські загони їх нещадно винищували.

7. Посилення польсько-шляхетського гніту

30 серпня 1638 p. M. Потоцький скликав у Києві «загальну раду» реєстрових козаків, у якій, однак, крім старшини, мали право взяти участь лише кілька чоловік від кожного з шести полків. На «раді» була оголошена так звана Ординація війська Запорізького реєстрового, ухвалена сеймом у березні 1638 р. Вона скасовувала «на вічні часи всі пільги, доходи, право на самосуд (козацькі суди) і вибори старшини», призначала замість гетьмана реєстру (або старшого) комісара, обраного сеймом за рекомендацією коронних гетьманів і неодмінно з осіб шляхетського походження. Комісару, резиденцією якого мав стати Трахтемирів, віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі й доручалося рішуче придушувати будь-яке «своєвільство козацьке». Реєстр мав складатися з 6 полків, по тисячі козаків у кожному. Військові осавули й полковники також призначалися польською владою «з шляхтичів, досвідчених у військовій справі і відомих непохитною відданістю». Реєстровці мали право оселятися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах та «інших пограничних містах».

Решта пунктів Ординації спрямовувалась проти Запорізької Січі. Реєстрова залога на Запоріжжі повинна була розганяти «самовільні зборища на островах і річках». Не тільки населення, а й реєстровці не мали права під страхом смертної кари з'являтися без спеціального письмового дозволу за порогами.

Таким чином, Ординація 1638 р. позбавляла реєстровців усіх наданих раніше прав, у всякому разі формально, й віддавала їх на розсуд поставлених сеймом і польським урядом начальників.

24 листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став відбулася «остаточна комісія з козаками», на якій у присутності М. Потоцького й інших панів була оголошена ухвала. В ній говорилося, зокрема, що козаки «покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї». Комісаром реєстру призначався шляхтич П. Комаровський, військовими осавулами І. Караїмович і Л. Бубновський. Полкових осавулів і сотників дозволялося обирати самим козакам. Серед обраних бачимо двох сотників, майбутніх діячів визвольної війни 1648—1654 pp. — чигиринського Богдана Хмельницького і переяславського Федора Лютая.

На підкріплення актів, спрямованих проти Запорізької Січі, було наказано негайно відбудувати Кодак згідно з усіма правилами так званої голландської фортифікаційної техніки і втроє збільшити залогу цієї фортеці.

Після поразки повстання 1637—1638 pp. на Україні запанував терор. Пани жорстоко гасили «дух своєвільства». Як доповідав у 1638 р. бєлгородський воєвода, пани «их [козаків] крестьянскую веру нарушают и церкви божии разрушают, и их побивают и жен их и детей, збирая в хоромы, пожигают и пищальное зелье, насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение розоряли и пограбили». Серед шляхетських катів, що в жорстокості й зухвальстві змагалися один з одним, на «пальму першості» претендував коронний стражник Самуїл Лащ. З найманими загонами він раз у раз нападав на села й містечка. Його найманці, пройдисвіти і волоцюги з-за кордону, «драгуни на крадених кобилах», як висловився сучасник, відомий польський публіцист Старовольський, нещадно грабували, мордували й винищували населення.

Посилилися також утиски реєстрових козаків з боку володільців маєтків і старост. Як пише Самовидець, козаків приневолювали «панщини робити», чистити панських коней, «в дворах грубу, тоесть печи палити, псов хандожити, дворі змітати и до инших незносных діл приставляли». Для маси козацтва тяжкою була й сваволя реєстрових полковників-шляхтичів, зокрема, вони «плату, которая постановлена была на козаки от короля.., на себе отбірали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббырали и настановляли (всупереч Ординації), але полковники, кого хотіли з своей руки, жебы оным зичливими были». Старшина примушувала козаків працювати в її господарствах, брала данину від полювання й інших промислів. Через це «до великого убозства козацтво прийшло».

Уряд пильно стежив за тим, щоб «козацькими правами» ні в якому разі не користувалися не вписані в шеститисячний реєстр навіть козацькі сини. «Хоча и син козацкій, — свідчить Самовидець, — тую ж панщину мусіл робити и плату давати». Ще більш детальну картину кривд, яких зазнавали реєстрові козаки, намалював Богдан Хмельницький в своєму листі до польського короля Владислава IV влітку 1648 р. Королівські старости й володільці «старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що єсть в уподобаню, видирают отбирают быдло; одесятствуют пчолы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозьби за гордыню, жалобы и слезы за бунты иміют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі».

В той же час посилилась магнатська сваволя. Феодальна анархія, здавалося, досягла апогею. Ярема Вишневецький, наприклад, в 1643 р. захопив у городельського старости А. Харлезького городище Грайворон з групою сіл, приєднавши їх до своїх величезних задніпрянських володінь. Наступного року він відібрав у надвірного маршалка А. Казановського м. Ромни з «волостю», а «різними часами» зайняв землі над річками Хоролом і Оржицею «наймней 36 миль» і т. д.

У боротьбі за землю магнати нехтували законами Речі Посполитої і добивалися у короля підтверджувальних грамот на захоплені ними «добра». Під їх тиском король давав і касував, залежно від ситуації, такі грамоти, вкрай заплутуючи взаємини як між самими «королев'ятами», так і між ними й собою.

Від магнатського розгулу найбільше терпів поневолений люд. Але сваволя можновладців давалася взнаки й шляхті, передусім дрібній. За словами сучасника, українського пана Єрліча, лащівці, наприклад, не тільки грабували шляхетські маєтки, а й «брали гвалтом панн і (панських) удів». За такі вчинки Лаща 236 разів засудили на банніцію (вигнання) і 37 разів до інфамії (позбавлення честі). Але він до самої смерті свого могутнього покровителя С. Конєцпольського уникав покарання. Одного разу, глузуючи з панської юстиції, Лащ навіть з'явився при королівському дворі в одежі, обшитій оголошеними йому судовими вироками.

Десятиріччя (1638—1648) магнатського терору на Україні польські пани назвали часом «золотого спокою». Але це була тиша перед бурею. Нова соціальна буря неминуче насувалася, незважаючи на те, що всі попередні повстання були жорстоко придушені.