Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Фольклор і література у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

План

1. Усна народна творчість
2. Початки нової літератури
3. Полемічна література
4. Ораторська проза і паломницька література
5. Літописання і мемуарна проза
6. Переклади світських повістей
7. Поезія

1. Усна народна творчість

Фольклор і література другої половини XVI — першої половини XVII ст. розвивалися в процесі дальшого розвитку української нації, в умовах зростання боротьби народних мас проти феодально-кріпосницького й національного гніту.

Так, словесно-музична творчість супроводжувала людину протягом усього її життя. Праця в усі пори року, відносини між людьми, ставлення до інших суспільних верств, до сусідніх народів, оточуючої природи тощо — все це відобразила народна творчість під кутом зору неписаного звичаєвого кодексу народу даної доби. Морально-дидактична сила, закладена у звичаях та усній творчості, певною мірою сприяла згуртуванню трудових мас, зокрема у їх боротьбі проти покатоличення та насильницької асиміляції (полонізації, мадяризації) і відіграла важливу роль у виробленні й становленні психічного складу українського народу.

Тому не тільки традиційна поезія громадських, родинних та інших звичаїв і обрядів яскраво позначена моральною спрямованістю. Народнопоетичні твори оспівують працьовитість, волелюбність, справедливість, чесність, повагу до старших, любов до рідного краю, життєвий оптимізм; вони сповнені ненависті до гнобителів, засуджують будь-які порушення узвичаєних норм побуту та етики народних мас. Тут проявляються ті риси характеру народу, які стають визначальними для його психічного складу, хоч останній в ході історичного розвитку і зазнає значних змін.

Важлива ідейна роль у XVI—XVII ст. належала народному епосу, розвиток якого пов'язаний з історичною обстановкою на Україні в той період. Думи, наприклад, несли в собі важливе ідеологічне навантаження, формуючи кодекс моралі, виховуючи почуття патріотизму. Тому в творах цього жанру, складених у XVI ст., велику питому вагу мав моральний елемент. Зокрема, це властиво думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку та ін. Так, лейтмотив думи про Самійла Кішку — сувора кара за зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює високу громадянську й родинну мораль козака, засуджуючи всі її порушення:

«Як з города Пирятина виїжджав,
То я від отця й від матусі прощенія не прохав!
І отця й матусі не почитав і не поважав,
А на старшого брата гнів великий покладав,
Сусіду ближню безвинно хлібом і сіллю оставляв;
Та ще і на свого доброго коня сідав,
По вулицях проїжджав,
Малих дітей топтав,
А старих людей стременами в груди штовхав...»

Тема боротьби з татаро-турецькими нападниками та польсько-шляхетськими загарбниками — одна з провідних патріотичних тем українського фольклору. Під свіжими враженнями воєнних подій виникали думи та історичні пісні, співані кобзарями козацькому війську та на масових громадських зібраннях, ярмарках, базарах, храмових святах і т. п. Головний збірний герой цих творів — козак-воїн, патріот, захисник рідної землі, мужній, незламний лицар. Змальований з епічним розмахом, таким він виступає і в бою, і в далеких морських чи степових походах, і в турецькій неволі, на галерах. Глибоким ліризмом пройняті картини прощання козака з родиною, його смерть у стену. Зміст дум цього періоду не можна зв'язувати з якимись певними історичними подіями чи особами, історичні особи в них згадуються зовсім випадково. Це стосується і знаменитої думи про козака Байду. Головне в ній — високе патріотичне звучання, апофеоз мужності народного героя, який навіть у полоні відмовляється служити ворогові:

«Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
— Ой ти, Байдо, та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький,
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!
«Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!»

А повішений турками за ребро на гак, палкий патріот Байда знаходить спосіб розправитися із своїми ворогами.

Уже в XVI ст. народна поезія фіксує назву «Україна» в етнічно-територіальному значенні, що й бачимо в цитованих куплетах пісні про Байду або в колядці про боротьбу з турками, яка в цей давній жанр вносила тему, підказану дійсністю того часу:

«Ґречний молодче, Сергійку-хлопче!
Ти п'єш, гуляєш, гадки не маєш,
Що твою Вкраїну турки зайняли,
Турки зайняли, в полон забрали.
— Ой дайте мені коня косача,
Коня косача, гострого меча,
Гострого меча, пучечок свічечок,
То я тих турків конем дожену,
Мечем висічу, огнем випечу,
Свою Вкраїну назад заверну,
Назад заверну, краще обсажу».

Суспільно-побутова творчість народу цієї доби відобразила соціальні зміни в суспільстві; в піснях, переказах, прислів'ях та окремих казках з'являються нові персонажі. Поряд із воїнами-козаками в цілому циклі пісень виступають чумаки — суспільна верства, породжена розвитком торгівлі.

Закріпачення селян у другій половині XVI ст. теж відобразилося в пісенності новими темами й персонажами. Експансія польських феодалів і загарбання Київщини, Волині та Брацлавщини знайшли чітку негативну оцінку в творчості українського народу:

«Ой до Вісли та до Києва
Пробитії шляхи.
Завладіли та несправедливо
Краєм нашим ляхи».

У народній творчості зустрічається й відгомін інших історичних подій та соціальних змін, що відбувалися в XVI — першій половині XVII ст. Фольклор доніс до наших днів погляди і настрої мас, сучасників та учасників соціального і політичного життя тієї доби, загальну оцінку тогочасної дійсності. В цьому — виняткове історично-пізнавальне значення народної творчості.

Письмових свідчень про фольклорний процес того періоду збереглося дуже мало. Але й вони дають підстави говорити про багатство жанрів і тематики тодішньої творчості, про її важливу духовну функцію в житті трудового народу і навіть про вплив на художню літературу.

Певне уявлення про побут українського народу, зміст усної пісенності та народну хореографію другої половини XVI ст. дає поема С. Кльоновича з 1584 p. «Roxolania» («Русь»), писана латинською мовою, зокрема такий опис дозвілля карпатських верховинських чабанів:

«Є тут з того пастухові сопілку собі змайструвати,
Щоб вигравати на ній просту мелодію міг.
Так розважає пастух довгу скуку сопілкою в лісі,
І виграє він на ній різні свої пісеньки.
Давні бої він оспівує в них, про кохання співає,
Переплітає сумне з радісним простим ладом,
Бачив я, як гайдуки танцювали свій швидкісний танець,
Живо в метелиці тій били ногами вони.
Ніж у правій він держить, під такт вибиває ногами,
У танцюристів гурті зброя ясна миготить».

У цьому ж творі переказана віршами пісня про чабана, який під впливом чарів дівчини прилітає до неї на побачення.

У польській брошурі 1625 р. надруковано українську пісню про козака й дівчину. Пісня про цехмістра Купер'яна, що виникла в ремісничому середовищі, «приповідки», оповідання та інші твори показують, як поруч з епічним та ліричним струменями в українському фольклорі в той час посідав значне місце й гумор. Він своєрідно відображає оптимізм народу як одну з якостей його психічного складу — тих якостей, що допомагали йому жити й боротись.

2. Початки нової літератури

Протягом другої половини XVI ст. в українській літературі відбувалися такі істотні зміни, які дають змогу говорити про початок нового етапу її розвитку, підготовленого всім ходом історичних подій, специфікою соціально-економічного й політичного життя України. Важливу роль у піднесенні духовного життя українського народу відігравали його багатогранні зв'язки з іншими народами. Крім того, культура східних слов'ян, у тому числі й українська, мала багатовікові розгалужені зв'язки з європейською культурою в цілому, отже, закономірно, що зрушення, які переживала Європа в період Відродження і Реформації, не могли не позначитися тією чи іншою мірою на духовному поступі України.

Однією з найвиразніших рис українського літературного процесу другої половини XVI — першої половини XVII ст. є активна орієнтація на поетичні традиції Київської Русі. Творчо переосмислюючи ідеї, теми, мотиви, образи давньоруської літератури, українські письменники розглядали Київську Русь як прабатьківщину українського народу. Разом з тим передові українські діячі сприйняли ідеї Відродження і Реформації, що сприяло розширенню і зміцненню їхніх світоглядних позицій, виробленню нової ідейно-естетичної концепції бачення й відображення світу. Саме ця нова, в багатьох своїх елементах ренесансна концепція і визначила дальші шляхи розвитку української літератури.

Ф. Енгельс, розкриваючи історичну суть епохи Відродження, писав, що вона являла собою «найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством». Положення про виникнення в цю грандіозну історичну епоху нових літератур дає ключ для розуміння того складного літературного процесу, який відбувався на Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст.

Нові гуманістичні морально-етичні позиції впливали на підхід до суспільно-політичних проблем, активізували громадську думку. Дедалі частіше відображаючи тяжке становище гноблених і гостро тавруючи гнобителів, письменники стали пов'язувати здійснення своїх суспільних ідеалів з поширенням освіти.

Суспільно-політичні рухи другої половини XVI — першої половини XVII ст. справляли вплив на розширення тематики літературних творів, наближали їх до життя, література почала активно втручатися у злободенні події.

Зрушення в світогляді й естетичних смаках письменників викликали зміни в характері художніх засобів. Хоча усталені літераратурні формули, вироблені та засвоєні попередниками протягом віків, довго ще залишалися в активі українських письменників, — як прозаїків, так і поетів, — проте вони помітно видозмінювалися, а часом набирали нового змісту. Абстрактні середньовічні, переважно релігійні, символіка й алегорика дедалі частіше поступалися місцем перед тропами, що виникали під впливом життєвих асоціацій або запозичувалися письменниками з народної словесності. Опосередковане зображення дійсності, типове для середньовічної поетики, починало відступати перед конкретним описом з урахуванням життєвоправдивих деталей, що свідчить про наростання реалістичних тенденцій.

У зв'язку з розвитком на Україні друкарства виникла специфічна жанрова галузь книжкових присвят, передмов та післямов (у тому числі й віршових) — зародки літературної критики. Твори цього жанру (вони з'являлися як своєрідне продовження насамперед видавничої манери Франциска Скорини) містять важливу історичну інформацію, а більшість з них цікава ще й з огляду на літературну форму.

3. Полемічна література

Наприкінці XVI ст. на Україні бурхливо розвивався новий тип письменства — полемічна література. Українські полемісти вступали в ідеологічний бій з католицькою церквою, наступ якої на український народ, його релігію, права й мову особливо посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і запровадження церковної Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Протягом останньої чверті XVI — першої половини XVII ст. було створено цілий ряд різних за жанрами літературних пам'яток антикатолицької спрямованості: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, підбірок документальних матеріалів.

Українські полемісти зверталися й до старої зброї — полемічних пам'яток минулих століть: переробляли і доповнювали їх. Так виникла нова редакція (і під новою назвою) першого оригінального полемічного твору Київської Русі: «Вопрошеніє князя Изяслава, сына Ярославля, внука Володимірова, игумена Печерскаго великаго Феодосія о латині». Переписувалися й редагувалися «Поученіє (от) седми сбор на латину» київського митрополита Іоанна II (XI ст.), «Посланіє от Никифора митрополита кыевськаго к Ярославу князю Святополчичю» (XII ст.).

Поряд з новими редакціями старих полемічних творів з'являлися компіляції, автори яких, використовуючи наявний літературний матеріал, надавали йому злободенного звучання.

Один з найбільш відомих письменників-полемістів останньої чверті XVI ст. Герасим Смотрицький у 1587 р. видав у Острозі книжку, що складається з двох публіцистично-полемічних статей: «Ключ царства небесного и нашеє християнское духовноє власти нерешимый узел» та «Каленъдар римски новый» у супроводі передмови «До народов руских» і присвяти.

«Ключ царства небесного...» — відповідь на брошуру єзуїта Б. Гербеста «Віри церкви римської висновки» (Краків, 1586, польською мовою). Г. Смотрицький виступає тут як полум'яний патріот, блискучий публіцист, письменник-сатирик. Він розуміє спільність інтересів українського і білоруського народів, усвідомлює небезпеку, яка загрожує їм з боку Ватікану, закликає співвітчизників до боротьби проти поневолювачів: «Повстанте, почуйтеся і поднесьте очи душ ваших».

У статті «Каленъдар римски новы» Г. Смотрицький показує, як навіть календарною реформою, проведеною папою Григорієм XIII у 1582 p., католицьке духівництво, прагнуло ослабити й розірвати зв'язки між українським, російським та білоруським народами й тим самим підготувати грунт для унії. Із співчуттям він говорить про селянина: «Человек бідный, убогий, который от працы рук своих и в поті лица мусит ясти хліб свой и с тоєж працы и поту мусит досыть чинити и даваті пану». Г. Смотрицький майстерно розгортає антипапську тему, наголошуючи в основному на соціально-моральних аспектах. Його гостра сатира, втілена в дотепні афоризми, часто рифмовані, б'є влучно й дошкульно; мова багата на фразеологічні вирази, прислів'я та приказки. Г. Смотрицький підкреслює, що успішність боротьби проти наступу католицизму залежить і від активності полемічного слова.

На кінець XVI — початок XVII ст. припадає творчість видатних полемістів Івана Вишенського, Василя Суразького та ін. Іван Вишенський, спираючись на кращий доробок попередньої східнослов'янської полемічної літератури і публіцистично-теологічні твори своїх сучасників, виступає з гострими за своєю соціальною насиченістю «обличеніями», «извещеніями», «порадами», «писаніями», таврує весь суспільний лад Речі Посполитої. На сьогодні відомо 16 творів письменника, написаних у період 1588—1616 pp.

Значне місце в світогляді Івана Вишенського займала ідея рівності людей перед богом. Для нього знатність походження, високий сан, багатство — не мають ніякого значення. Лише особисті якості людини надають їй ціну, тому чесний «кожемяка» від єпископів «ліпший і цнотливіший». Вишенський ставив усіх феодалів, польських і українських, світських і духовного стану, католицького чи православного віросповідання на один щабель — як безжалісних гнобителів підлеглих їм «убогих русинцев». Він ненавидів експлуататорів і попереджав народ, що від них марно добра чекати: «На панов же ваших руского роду, на сыны человіческия, не надійтеся!»

Вишенський спрямував свій сатиричний талант зокрема проти римсько-католицької церкви та її найактивнішого в Речі Посполитій ідеолога — «фарисея гордаго, возносливаго, хвалящагося и сам собою от всіх ліпшим разуміющася» — єзуїта Петра Скарги.

Викривальне слово письменника — «публіциста в великім стилю», як пише І. Франко, справляло величезне враження на громадськість, у тому числі й на «простих безкнижних слухачів», виховувало почуття любові й поваги до трудової людини, ненависті до гнобителів, закликало до боротьби за соціальну справедливість.

Більшість творів Вишенського належить до послань і листів — жанрів, поширених ще в літературі Київської Русі. У Вишенського вони набувають своєрідності завдяки великому публіцистичному таланту, високоемоційному художньо-образному мисленню та винятково гострому почуттю слова. Характерною рисою його стилю є поєднання «приземлених», знайдених в реальній буденності тропів з піднесеними риторичними фігурами.

Вишенський з глибокою повагою ставився до давньої слов'янської (слов'яно-руської) мови, що була носієм культурно-релігійних традицій слов'янських народів, мовою їх єднання. «Пойди, Скарго, в Великую Россию, — гнівно кидає Вишенський своєму постійному опонентові, який зневажав слов'янську мову, — и прочитай истории житий оных святых мужей... А навет, если не хочеш плодоносия спасительнаго языка словенскаго от великой России доведоватися, доступи в Києві в монастырь Печерский...» Захищаючи слов'янську мову від постійних нападів з боку представників католицького табору, він писав: «Словенский язык пред богом честнійший єст и от еллинскаго и от латинскаго». В той же час Вишенський розумів, що давня слов'янська мова не завжди зрозуміла для народу і тому радив після богослужіння тлумачити церковні книги простою народною мовою: «По литургии ж для зрозуменя людского попросту толкуйте и выкладайте».

Таке чітке розмежування письменником призначення мов, які функціонували за тих часів, знайшло відбиття і в його власних творах. Звертаючись до богословсько-догматичних тем, він писав «словенською мовою» («о латинской прелести», «о єретиках», про «позорище мысленное»). Коли ж хотів, щоб його зрозуміли всі, то звертався до «простої мови», вживав розмовну, простонародну лексику. Цього принципу Вишенський дотримувався і в межах одного твору.

Така двомовність була типовою не лише для творів, що виходили з-під пера сучасників Вишенського. Вона довго залишалася провідним принципом і для пізніших українських письменників.

Серед тих українських полемістів, які відзначалися релігійним і суспільно-політичним радикалізмом, виділяється постать Стефана 3изанія, учителя Львівської братської школи, а з 1593 р. — учителя і проповідника у Вільні, полум'яного борця проти унії. Написаний ним «Катехізис» (1595) знищили єзуїти, і до нас він не дійшов. У 1596 р. С. Зизаній видав у Вільні «Казанье святого Кирилла, патріаръхи ієрусалимъского, о антіхристе и знакох его». В своїй книзі автор прагне довести тезу «папа є антихрист» тим, що пов'язує євангельські ознаки приходу антихриста із сваволею і злочинами католицької церкви в Речі Посполитій. Водночас С. 3изаній, подібно до І. Вишенського, протиставляючи «убогіх и от світа взгоршеных», «змордованых и обтяженных» «гордым, вывышеним, богатым», таврує тих українських православних духовних і світських феодалів, котрі приймають унію, «кгвалтом всіх за собою тягнучи, сами долегливостей не терплячи, всім біды задаючи..». «Казаньє» С. Зизанія в Росії було перекладене на церковнослов'янську мову і увійшло в «Кирилову книгу» (Москва, 1644).

Видатним твором полемічної літератури був «Апокрисисъ, албо Отповідь на книжкы о съборі Берестейском именем людій старожитной реліи греческой через Христофора Филялета врихлі дана» (вийшов у Кракові наприкінці 1597 р. польською, а в Острозі в 1598 p. — українською мовою). Автор приховав своє ім'я під псевдонімом Христофор Філалет. Існує думка, що це був шляхтич-протестант Мартин Броневський, один з діячів Острозького гуртка.

«Апокрисисъ» спрямований проти нової книги Скарги «Собор Брестський» (1597). Але зміст його виходить за рамки історико-теологічної полеміки. Всебічно критикуючи унію, Філалет залучає найрізноманітніший літературно-оповідний та фольклорний матеріал. Іронія, сарказм, їдке осміювання противника — типові прийоми цієї критики.

На початку XVII ст. з'явився визначний історико-полемічний памфлет — «Пересторога». Анонімний автор яскраво змальовує переслідування православного населення католицьким і уніатським духівництвом. Основний засіб боротьби проти покатоличення і полонізації українського народу він вбачає в поширенні шкільної освіти, знань, книгодрукування і з великою прихильністю ставиться до культурно-освітньої діяльності братств.

На першу чверть XVII ст. припадає розквіт діяльності Мелетія Смотрицького (сина Герасима Смотрицького), вихованця Острозької школи, педагога, перекладача, автора славнозвісної слов'янської граматики, письменника-публіциста, церковно-політичного діяча. Серед його полемічних творів перше місце посідає «Тренос» («Плач»), виданий в 1610 р. у Вільні під псевдонімом Теофіл Ортолог. Цей блискучий літературний твір відтворює реальну картину життя поневолених українського й білоруського народів. В образі скривдженої матері-вдови показано тяжке становище народу під подвійним, феодальним та національним, гнітом.

М. Смотрицький викриває соціально-політичні зв'язки католицько-уніатського вищого духівництва і українських та польських світських феодалів, їх ворожість простому люду. В той же час, захищаючи інтереси українських духовних і світських панів, він засуджує антифеодальну боротьбу народних мас і закликає панів бути милосердними, а простих людей — миритися із своєю долею. Однак те краще, що створив М. Смотрицький у першій чверті XVII ст. як вчений і письменник, є цінним здобутком української культури.

Визначним твором полемічної літератури є «Палінодія, или Книга обороны...» Захарії Копистенського, одного з найактивніших діячів київського гуртка вчених, а з 1624 р. — архімандрита Києво-Печерської лаври. «Палінодія» писалася в 1620—1622 pp., але надрукована не була, лише уривки з неї публікувалися в різних виданнях. Академічна розповідь історика-богослова, який дивиться на події «з відстані років», час від часу переривається сповненими іронії і сарказму критичними зауваженнями на адресу прихильників католицизму.

Становлення полемічно-публіцистичної прози припадає на період загострення соціальних антагонізмів. Незважаючи на свою ідейно-художню неоднорідність, вона мала велике значення для духовного життя України другої половини XVI — початку XVII ст. Відіграючи важливу роль у пробудженні соціальної і національної свідомості народу, полемічна проза несла виразні риси народності й виявляла щораз міцніші реалістичні тенденції, що мало величезне значення для справи дальшого розвитку української літератури.

4. Ораторська проза і паломницька література

З кінця XVI ст. на Україні з'являються нові форми ораторсько-проповідницької прози, хоч потреба в цій літературі продовжує частково задовольнятися збірниками перекладних та оригінальних повчань і «слів», запозичених чи створених на Русі в XI—XV ст. («Златоструй», «Маргарит», «Златоуст», «Ізмарагд», «Торжественник» та ін.). Повчання і «слова» візантійських та давніх південнослов'янських і східнослов'янських ораторів поширювалися як у збірниках, так і в окремих списках, а пізніше з'являлися і друковані збірники повчань «отців церкви». Водночас було розпочато видання так званих учительних євангелій, що містили проповіді на недільні й річні свята — тип збірника повчань, який виник у Болгарії в IX ст., але у східних слов'ян не набув тоді популярності. Укладачі цих збірників проповідей, де тлумачилися відповідні євангельські тексти та викладалися моралістичні повчання, прагнули до простоти і ясності викладу, писали зрозумілою для широких верств мовою і тим самим утверджували її як мову писемну, літературну.

Найвидатнішим проповідником першої половини XVII ст. був Кирило Транквіліон Ставровецький, автор трактату «Зерцало богословія» (Почаїв, 1618), збірки повчань «Євангеліє учительное» (Рахманів, 1619) і збірки віршів та прозових творів «Перло многоцінноє» (Чернігів, 1646). Його проповіді містять елементи соціально-моральної критики тогочасного суспільства: таврують немилостивих скнар, сріблолюбців, розбійників; викривають розкішне й розгульне життя панства; показують приниженість, пригніченість простого люду; докоряють тим, хто цурається свого роду, спокутується «суєтними іменами і непотрібними назвиськами» та заради титулів зрікається батьківської віри; картають тих, хто підкупами здобуває духовний сан. Стиль проповідей Ставровецького відзначається образністю, картинністю описів, нагромадженням епітетів, метафор. Письменник вдається до патетично-ліричних інтонацій і досягає певного драматизму. Матеріал для порівняння він запозичує як з літератури, так і з народних уст. Виступаючи прихильником освіти, Ставровецький закликає засновувати школи, організовувати друкарні, видавати книжки.

Звертаючись до паломницької літератури цього періоду, не можна обійти білорусько-українську «Книгу бесіды о пути ієрусалимском...» Данила Корсунського, який перебував у Палестині між 1590 і 1594 pp. Твір цей великою мірою грунтується на староруському «Хожденії» Данила Паломника (XII ст.). Але відомості свого попередника Данило Корсунський доповнив власними спостереженнями, переказами, виписками з грецьких апокрифів. «Книгу бесіды» писано слов'яноруською мовою, яку пізніші українські переписувачі (XVIII ст.) українізували. У першій половині XVIII ст. «Книга бесіды» була перекладена в Росії, де почала своє друге життя.

З 20-х років XVII ст. пожвавилася робота українських книжників у галузі агіографії, серед яких виділявся Сильвестр Косов.

5. Літописання і мемуарна проза

На межі XVI—XVII ст. набувало нових рис літописання, розвиваючи далі історичну думку на Україні. Традиційні літописні оповідання витіснялися стислими порічними записами, котрі, як правило, охоплюють сучасні авторові події та виявляють ставлення до них хроніста.

Однією з найцікавіших пам'яток історичної прози є літопис, який називають Густинським за місцем створення його єдиної збереженої копії, переписаної в 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як припускають, літопис складено близько 1623—1627 pp. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським. Перша частина його становить компіляцію з давньоруських літописів і польських хронік. Поряд із загальновідомими літописами (Київським XII ст., Галицько-Волинським ХIII ст.) автор використав і твори, які до наших днів не збереглися. Наприкінці вміщено три окремі історичні розповіді: «Про початок козацтва», «Про запровадження нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі», що за змістом і емоційною наснаженістю стилю наближаються до полемічної літератури.

До збірки літописних оповідань і заміток «Літописці Волині і України» входить більш традиційний Київський літопис. У першу його частину включені виписки з літописів і польських хронік про події з історії стародавньої Русі. Автор, відбиваючи погляди заможних київських міщан, особливо цікавиться зовнішньою політикою, а також історією Києва. Власні спостереження літописця подані в заключній частині, присвяченій подіям 1608—1621 pp. у Києві. В цій же збірці вміщено список місцевого Смоленського літопису (1162—1492), що свідчить про зростаючий інтерес українських читачів до пам'яток російської історіографії.

Острозький літопис за 1500—1636 pp. складено невідомим автором в Острозі. У першій його частині (до 1597) на основі хроніки Бєльського коротко висвітлюються факти з політичної історії Росії, України, Польщі. З 1598 р. у творі дедалі більше епізодів, описаних на основі власних спостережень автора. Народно-розмовні інтонації з'являються при згадках про події щоденного життя, які цікавили трудовий люд. Яскраво, з публіцистичним пафосом охарактеризовано Острозьку трагедію 1636 p., коли власниця половини міста, ревна католичка княжна Анна Алоїза Ходкевич, «розмаїтими способами примушувала до унії». Острозький літопис зберігся у складі збірника, що містить також численні матеріали з історії Росії — «Из книги гранографа Великого Новагорода», «Ис книги летописца или кройника российского о зачале града Пскова» та багато інших.

Народністю мови, образністю викладу відзначається Львівський літопис (1498—1649), який зберігся у збірнику різних творів і матеріалів, переписаному Михайлом Гунашевським, який, імовірно, був і автором пам'ятки (походив із Східного Поділля, початкову освіту здобув у Межибожі, пізніше жив у Ярославі й Львові, вчився у Замойській академії). Гунашевського цікавили події не лише місцевого, але й загальноукраїнського значення. Найбільше місця відведено історії України з 1630 p., зокрема селянсько-козацькому повстанню 1630 р. З обуренням пише автор про злочини шляхетських загонів, що «кривди незноснії чинили, людей без дання причини забиваючи». Численні подробиці про хід повстання показують, що автор спирався на свідчення очевидців. Узагальнено-умовний виклад дедалі більше витісняється реалістичним описом. Літописець-мемуарист вміло користується художньо місткими деталями, щоб вірогідно відтворити характер епохи.

Невеликий літопис за 1636—1650 pp., складений у Хмільнику на Поділлі, свідчить про дальше проникнення в літописання фольклорних образів, живої мови. Про селянсько-козацьке повстання 1637 р. автор пише: «И серпы и косы ковали на оружие, и не дармо земля траслася... На Вкраині ріки зафарбовалися од крыви людскои, повны были болота трупу ляцкого, а повны пали трупу козацкого по містах».

У ряді монастирів — Густинському, Межигірському та інших — велися літописні записи, де поряд з подіями монастирського життя нерідко наводилися факти про суспільно-політичний рух.

Відбиваючи характерне для тієї епохи зростання почуття індивідуальності, в українську літературу входить також мемуарна проза. Цікавою пам'яткою цього жанру є «Тестамент» (заповіт) 1577 р. брацлавського каштеляна Василя Загоровського своїм синам Василю та Максиму. На початку XVII ст. з'являються спогади киянина Богдана Балики «О Москві и о Дмитрію, царику московском ложном».

6. Переклади світських повістей

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на східнослов'янських землях зростав попит на перекладні повісті, легенди, апологи, новели, фацеції (жарти), що переходили із Західної Європи через польське, чеське та німецьке посередництво.

У XVI ст. в Білорусії і на Україні поширюються романи про Трістана і про Бову, а також «История о Атыли, короли угорьском» — твір примаса Угорщини Миколи Олага. Суто світський авантюрний характер цих повістей, увага до людських почуттів, інтерес до побутових деталей — усе це ознаки літератури нового типу, прикмети нового літературного стилю.

Наприкінці XVI ст. з'являється український переклад західної версії індійсько-арабської повісті про Калілу і Дімну — твору, що за допомогою оповідань-притч, по суті байок, навчає людей, як треба жити і «правити» державою.

На початку XVII ст. поширювалася українська переробка однієї з версій російської повісті про Мамаєве побоїще, яка свідчить про усвідомлення тодішніми українцями загального східнослов'янського значення цієї перемоги над татарами.

7. Поезія

Поряд з публіцистично-полемічною прозою в кінці XVI — на початку XVII ст. в українській літературі активно утверджується й полемічна поезія. Прикладом її може бути «Скарга нищих на бога» і вірші, що входять до Загорівського та Києво-Михайлівського рукописів і являють собою частини редакції не знайденого досі величезного полемічного комплексу з п'яти тисяч віршових рядків. Твір вийшов з-під пера невідомого поета-патріота і складався з трьох самостійних частин, органічно пов'язаних між собою спільною ідеєю боротьби проти окатоличення та полонізації. Автор віршів виступає як проти послідовників радикальних реформаційних течій, так і проти православної української та білоруської церковної верхівки, яка запродалась римському папі й дала згоду на унію.

З полемічною літературою пов'язується і «Лямент о пригоді нещасной... мещан острозких» (1636) — один з найяскравіших творів тогочасної української поезії, автор якого, схований під криптонімом «М. Н.», зумів показати, що народні виступи під релігійною оболонкою були формою гострого соціального протесту.

Друкарство сприяло також поширенню на українських землях так званої епіграматичної поезії, віршованих геральдичних епіграм (гербових віршів), присвят, передмов, кінцівок.

Засновником цього жанру на Україні був Герасим Смотрицький. Ідеї патріотизму, гуманізму і єдності східних слов'ян, які знайшли відбиття у віршах Г. Смотрицького, стали визначальними для всієї української літератури кінця XVI — першої половини XVII ст. Твори його мали великий резонанс в усій пізнішій східнослов'янській поезії. Їх переписували, наслідували, на них орієнтувалися.

Серед поетів-епіграмістів, крім Герасима Смотрицького, відомі Андрій Римша, Дем'ян Наливайко, Памво і Степан Беринди, Лаврентій Зизаній, Гаврило Дорофеєвич, Тарасій Земка, Кирило Транквіліон Ставровецький. Безпосередньо причетні до видавничої справи (одночасно як письменники, редактори, коректори, друкарі), вони нерідко «орнаментували» віршами свої ж великі прозові твори, відбиваючи гостру ідеологічну боротьбу в тогочасному суспільстві, пропагували патріотичні ідеї. Славлячи громадських діячів, меценатів, поети приписували їм ті найкращі риси, які хотіли б бачити у державних діячах, зокрема відданість батьківщині, висловлювали вдячність за участь у піднесенні культурного життя країни.

З перших кроків становлення друкарської справи на Україні почали з'являтися самостійні видання віршових творів, насамперед декламації, написані спеціально для виконання школярами під час урочистої події чи свята (анонімна «Просфонима», 1591; «На рожество... вірші» Памво Беринди, 1616). Серед них виділяються «Вірші на жалостный погреб Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622). У чіткій композиції твору, багатстві поетичного синтаксису, досконалому володінні технікою віршування виявився неабиякий поетичний хист автора. Улюблений прийом Саковича — введення «прикладів», переважно з античної літератури, якими він підтверджує роздуми про швидкоплинність земного життя, рівність усіх перед смертю, необхідність повсякчас про це пам'ятати. Хоч цей твір написаний у зв'язку із смертю гетьмана, загальний настрій його — життєстверджуючий: хвала воїнам — захисникам вітчизни і Петру Конашевичу Сагайдачному, в образі якого поет втілив хоробрість і мужність воїна-патріота у боротьбі з ворогами.

Окремими виданнями з'являються панегірики і ляменти (плачі): «Плач альбо Лямент по зестю з світа...» Григорія Желиборського (1615), написаний О. Митурою «Візерунок цнот... Єлисея Плетенецкого» (1618), «Лямент по... отцу Іоанні Василевичу» (1628) тощо. Привертає до себе увагу панегірик на честь львів'янина Григорія Кирницького, який, залишивши домівку «без сумту, без достатку», рушив шукати щастя в світі і здобув у Падуї ступінь доктора філософії (автор — Яків Седовський, земляк Кирницького; надруковано у Венеції в 1641 p.).

У багатьох творах виразно простежуються риси нового, бароккового стилю, що набуває в цей час панівного становища в європейській культурі й згодом посяде провідні позиції в українському літературному процесі другої половини XVII ст.

З розвитком театрального мистецтва пов'язана поява інтермедій — комедійно-сатиричних сцен, написаних народною мовою.

Отже, остання чверть XVI — перша половина XVII ст. в українському літературному процесі була періодом становлення літератури нової ідейно-естетичної якості. В ній все гостріше ставилися суспільно-політичні, гуманістичні проблеми, а система середньовічних художніх засобів поступово витіснялася ренесансно-барокковою поетикою, в якій певну роль уже почали відігравати реалістичні тенденції.