Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Побут і звичаї у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Контрольна робота

На главную
Реферати з історії України

План

1. Основні риси господарського побуту
2. Народний календар
3. Поселення, житло
4. Одяг, їжа
5. Сімейні звичаї та обряди
6. Форми громадського побуту
7. Народні повір'я

1. Основні риси господарського побуту

Більшість українського населення в період другої половини XIII — початку XVII ст. займалася землеробством. Частина орної землі засівалася житом і пшеницею, причому на останню припадало значно менше посівної площі. З інших злаків були поширеними ячмінь, овес, горох, гречка, просо; з технічних культур — коноплі, льон; з городньобаштанних — ріпа, цибуля, часник, капуста, гарбузи, буряки, кавуни, дині, морква, огірки, редька, боби, мак, сочевиця; з садових — яблука, груші, вишні, сливи, черешні, а також виноград, особливо на Закарпатті. З XVI ст. на Україні став поширюватися тютюн.

Феодально-кріпосницький гніт гальмував розвиток господарства, зокрема уповільнював поліпшення землеробських знарядь праці. Дещо удосконалений зберігався плуг із залізними частинами, відомий на території України з VIII—IX ст., а також соха, рало, мотика, борона, волокуша, заступ, сапа, коса-горбуша, граблі, серп. У лісостеповій і степовій зонах основними знаряддями обробітку грунту були плуг, рало, соха; на Поліссі — переважно соха. На Буковині часто застосовувалася й мотика. При порівняно розвинутій трипільній системі продовжували існувати переліг (у степових місцевостях), а подекуди й вирубне землеробство. Тягловою силою залишалися воли та коні.

При молотьбі користувалися ціпом (складався з ударної частини — бича та держака-ціпильна); в деяких місцях зерна з колосся витоптували тваринами або витискували возом. У найбіднішому селянському господарстві поширеною була молотьба і об драбину (биття сніпом об щаблі). Віяли зерно з допомогою лопати, решета, сита, мірки тощо; мололи на вітряних і водяних млинах, а також ручними жорнами. Для роздрібнення зерна на крупу застосовували ступу. Тканину виготовляли на ткацькому верстаті.

2. Народний календар

Господарство селянина майже цілком залежало від стихійних сил природи, тому потрібно було хоч приблизно знати час настання певної пори року, щоб розпочати відповідну роботу. Ще в дохристиянський період східні слов'яни виробили свій календар, позначивши певними датами — святами найважливіші періоди в своїй трудовій діяльності та події в суспільному житті. З прийняттям християнства (988) церква стала вводити свята свого календаря, пристосовуючи їх до традиційних народних. Релігійні свята, імена святих сприймалися в суто практичному плані і пов'язувалися перш за все із сільськогосподарськими роботами: від «Семена» (1 вересня) до «Івана Богослова» (24 вересня) сіяли озимину («Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова»); «Покрова» (1 жовтня) припадала на завершення праці в полі і початок молотьби та домашніх робіт; «Спиридон-Сонцеворот» (12 грудня) — поворот із зими на літо; «Стрітення» (2 лютого) — зустріч зими з весною, початок підготовки до сільськогосподарських робіт («На стрітенні зима з літом зустрічається»); «Теплий Олекса» (17 березня) — початок сівби ярини; «Івана Купала» (24 червня) — підготовка до жнив; з свята «Бориса і Гліба» (24 липня) починалися жнива («На Бориса і Гліба берися до хліба») і т. д.

В основу народного календаря була покладена трудова діяльність, людей. Весь господарський рік, пори якого (весна, літо, осінь, зима) не визначалися точними межами, розпадався на окремі сезони. Причому кожна галузь господарства мала свої сезони, так, хліборобський період поділявся на оранку, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба. Свята, звичаї, обряди господарського річного циклу у народній суспільно-трудовій практиці відображали фактичне переважання раціональних, стихійно-матеріалістичних елементів над релігійно-фантастичними та забобонами.

3. Поселення, житло

До кінця XV ст. основною складовою частиною поселення в центральних районах України було займище — дворище з кількох осель, які найчастіше належали близьким родичам. Група таких дворищ становила громаду (селище — село). Якщо частина дворищ відокремлювалась від села, таке нове поселення називалося «висілком», «присілком», іноді «кутком», «землями».

Часто сільські поселення складалися з однієї або кількох вулиць. Зустрічалися й такі, що являли собою групу розкиданих, на перший погляд без усякого порядку, осель. Це пояснювалось в одних випадках — у рівнинних місцевостях — звичайною для середніх віків складністю в користуванні земельними ділянками, черезсмужжям. У гірських районах Західної України, наприклад у гуцулів, розкиданість осель зумовлювалась характером рельєфу. У лемків, на відміну від гуцулів, «село становило більш-менш компактну масу осель, розкиданих «громадками», розташованими вздовж потоку чи річки. У районах, які часто зазнавали нападу зовнішніх ворогів, поширеним був так званий круговий тип поселень: між двома рядами забудов пролягала одна замкнута вулиця або кілька концентричних рядів таких забудов утворювали відповідно ряд кругових вулиць.

Будівельний досвід, професійні навички, художня майстерність передавалися від покоління до покоління. На типи жител, садиб в цілому, безпосередньо впливали особливості історичного й соціально-економічного становища окремих регіонів, обставини заселення, природно-географічні умови тощо. Найбільш поширеним на Україні здавен був відкритий тип садиби (розміщення забудови біля вулиці). У ряді районів будівлі споруджувалися на непридатних для землеробства ділянках; в такому разі городи прилягали до вулиці, як це було, наприклад, на Поділлі. У відкритому типі садиби кожна будівля ставилась окремо. Для деяких районів України був характерним замкнений тип садиби: чотирикутник, утворений рядом будівель під однією покрівлею. Разом з тим існували садиби перехідного типу (від замкненого до відкритого), де окремі будівлі — клуні, комори, хліви — виносилися з-під спільного даху.

Найпоширенішим типом селянського житла із зрубу в лісовій та лісостеповій зонах була хата, і мазанка — в степових місцевостях. Житло бідного селянина було однокамерним, іноді хата мала одну кімнату і сіни, що служили одночасно й коморою. В таких приміщеннях іноді жило дві родини. У заможних селян, які мали хату з двох кімнат, сіни були посередині: з одного боку від них розташовувалася кімната-світлиця, з другого — менша кімната, іноді комірчина. Дах був переважно чотирисхилий, критий соломою, дранкою. Стіни й долівка змазувалися жовтою глиною, стіни зовні й зсередини білилися розчином білої глини, крейди чи вапна. Але і в цьому на всіх етапах історичного розвитку спостерігаються відмінності, зокрема, запершу стіни білились тільки зсередини в кімнаті, в бідняків же часто-густо хата була небіленою тощо. Двері навішувалися на бігуни — дерев'яні осі, пізніше — на залізні завіси. В хатах могло бути декілька вікон (у бідних селян — одне-два). Шибку часто заміняв натягнутий на раму міхур або проолієне полотно. Майже до XIX ст. в лісових та лісостепових районах хати найбіднішого селянства були курними (без димаря), опалювалися глинобитними печами. Димарі, найчастіше плетені з хмизу, лози і обмазані глиною, стали (крім деяких районів, наприклад Закарпаття, Галицького Прикарпаття, Полісся) невід'ємною частиною всіх жител. Але не кожен селянин мав власну хату. Так, частина халупників, комірників жили у «хлівках», «стодолах» чужих господ.

Загалом селянські хати були подібні одна до одної: приземкуваті, з низькими зовнішніми дверима й високим порогом. У сінях зберігалися внаряддя праці — лопати, граблі та ін. Упорядження хати було дуже просте: піл (вздовж задньої стіни, між піччю й боковою стіною), стіл, ослін, одна — дві лави, колиска, мисник із простим глиняним посудом, інколи ткацький верстат, на стінах — божниця, рушники. Освітлювалася хата найчастіше каганцем (мисочка або черепок з лоєм — баранячим жиром). Іноді стіни, піч, сволок, двері, мисник прикрашалися рослинним орнаментом, зображеннями казкових птахів, сцен побутового характеру тощо.

Українські сільські житла можна поділити на постійні (дерев'яні, кам'яні, глинобитні) й тимчасові (курені, хижі, халупи, колиби — конусоподібні, пірамідальні, зроблені з колод, лози, хмизу, соломи, очерету), де жили переважно пастухи, рибалки, мисливці, козацька сірома.

4. Одяг, їжа

Збереглося дуже мало даних про одяг та їжу населення до XV ст. Але деякі вказівки літописів, фрески, малюнки, а також матеріали усної народної творчості певною мірою допомагають відтворити ці елементи побуту. Серед селянського одягу найбільш поширеними були свита, сіряк, каптан, кожух, сорочка, штани (ногавиці) суконні й полотняні, а також гуні, гачі, плащі. До верхнього одягу належали також сердаки, що були одним з архаїчних типів свити. У гуцулів, наприклад, сердак шився з червоного або чорного сукна, прикрашався шнурками, обшивками, китицями. Селянський одяг шили з домотканого полотна (конопляного або лляного), сукна, смухів. Із чоловічих головних уборів слід назвати солом'яний бриль, сукняну та баранячу шапки. Для жіночого вбрання характерними були вишиті сорочки, поясним одягом служили плахта (груба тканина, якою обгортали стан поверх сорочки), запаска та фартух, на голову одягали хустку, опанчу. Серед жіночих прикрас відомі намисто з коралів і янтарю, персні, хрестики, стрічки. Заміжні жінки на голову надівали очіпок, поверх якого пов'язувались наміткою. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси, укладаючи їх навколо голови. Із взуття відомі постоли (ходаки) з шкіри, лапті (личаки) з липової кори, чоботи.

Одяг феодальної верхівки, на відміну від селянського і бідного міщанського, виготовлявся з дорогого хутра, парчі, оксамиту й атласу, шовку, гаптованої китайки, тонкого сукна та ін., прикрашався золотими й срібними бляхами, перлами та іншим коштовним камінням. Поширеними в цих верствах були соболині шуби, жупани, кунтуші з позументом і вигаптованими різнобарвними візерунками, виткані з м'якої золотистої тканини пояси, чоботи із шкіри зеленого, жовтого й червоного кольору. За словами літописця, князь Данило Галицький, наприклад, одягався в кожух з грецького оловира, обшитий золотим мереживом, носив чоботи з зеленого сап'янцю, вишиті золотом.

Такими ж багатими і розкішними були одяг та взуття козацької старшини. Зовсім інший вигляд мало вбрання козацької голоти, яскраво відтворене у народній думі:

«Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка, травою пошита,
Вітром підбита, куди віє,
Туди й повіває, козака молодого прохолоджає.»
(З думи «Козак Голота»).

Від соціально-економічного становища різних груп селянства та природно-географічних умов залежало й харчування. Основну їжу широких народних мас становили хліб — буханці, паляниці, книші, пампушки, гречаники тощо; страви з борошна — галушки, вареники, лемішка, затірка (розтерте тісто, зварене у воді), кисло-солодка кваша (з просяного, гречаного й житнього борошна), каша (з пшона та гречаних, вівсяних, ячмінних круп). Хліб випікали переважно житній, рідше — пшеничний, в часи недороду й голоду в борошно додавали суміші із проса, гречки, ячменю, а також лободу, кору. Поряд із цими стравами поширеними були поливка, куліш, різні супи (юшка), молочні продукти, сире сало, риба, овочі. М'ясо вживалося рідко, переважно у великі свята.

Із напоїв найчастіше вживали квас (буряковий, хлібний, фруктовий), з алкогольних — житню горілку, наливки, брагу, мед, пиво, вино. Один із найвидатніших українських письменників, визначний культурний і громадський діяч кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський вдало підкреслював, що харчування людини залежало від її класової приналежності, соціально-економічного становища. Зокрема, якщо бідному селянинові «неборакови в месяц раз трафится напитися и то без браку: што знайдет, горкое ли или квасное пиво альбо мед, тое глощет, тол-ко бы тую поганку-утробу насытити и утішити могл; а по насыченю зас тръпит», то в шляхтича, пана «што середа — рождество череву, а што пятница, то великдень, весіля празнованя».

5. Сімейні звичаї та обряди

Звичаї і обряди регулюють поведінку людей у сімейному й громадському житті; багато з них своїм корінням сягає доби первіснообщинного ладу. Значний вплив на сімейні й громадські звичаї та обряди справили фантастичні уявлення про природу і людське суспільство — марновір'я і забобони. Звичаї та обряди українського народу доби розвинутого феодалізму простежуються особливо чітко на таких побутових явищах, як шлюб, родини, похорон, розваги.

Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї; весільна обрядовість, отже, виконувала соціальну функцію, вона по суті стверджувала акт вінчання. Справляли весілля у вільний від польових робіт час: від великодня до трійці — весною, від жовтня до середини листопада — восени, на м'ясниці — взимку, тобто від різдва (25 грудня) до кінця лютого. Як більшість інших обрядів, українське весілля виникло на основі давньоруського. Так, викрадення нареченої, що відбувалося за згодою дівчини, як одна з найдавніших форм одруження (згадується ще в «Повісті временних літ»), побутувало на Україні і в XVII ст. Одним із давніх обрядів було укладення угоди про шлюб, домовленість про «віно» (посаг), обряд викупу молодої, замінений пізніше договором батьків.

Основні обряди, якими супроводжувався шлюб, складалися із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої (траплялися також випадки, коли сватів засилала дівчина до хлопця). Після сватання, якому часто передували оглядини, відбувалися заручини з участю родичів наречених і в більш урочистій обстановці.

Центральним моментом шлюбного обряду було весілля, яке складалося з викупу молодої, відрізання в неї коси, відтак йому на зміну прийшло розплітання, покривання голови, посаду, розподілу короваю тощо. Однією з особливостей шлюбу за українським звичаєм було вільне розлучення, з чим довго боролися як церква, так і світська влада.

Урочистість весільного обряду підкреслювалася численним почтом при молодих — старостами, свахами, боярами, дружками, світилками і такими яскраво вираженими залишками язичеського шлюбного ритуалу, як гільце, коровай, різного роду ігрища, обсмалювання за селом на вогнищі живого півня, призначеного для весільної учти.

Урочисто відзначалися також родини, хрестини, новосілля. Якщо на родини спеціально ніхто не запрошувався, то в хрестинах брало участь більш широке коло родичів і сусідів. Для хрестин вибирали кумів; особливу роль виконували баби-повитухи. Хрестини мали народну й церковну частини. Народна, або звичаєва, включала ряд обрядів, пов'язаних із побажанням здоров'я, щастя новонародженому. Його загортали у вивернутий кожух і клали на почесному місці (покуті). Відзначалася і річниця з дня народження (пострижини) — вистригання хрещеним батьком навхрест на голові дитини волосся. На Закарпатті справлявся й обряд «заплітання» дівчинки у п'ятирічному віці.

Основний тягар обов'язків, пов'язаних із вихованням дітей, падав на жінок, причому ідеалом, якого прагнули досягти, була людина працьовита, гостра розумом, смілива, сповнена почуття людської гідності, віддана народові, вітчизні. Якщо у російського народу таким ідеалом (про нього матері-трудівниці співали й розповідали своїм дітям) був «добрий молодець», то в українського народу з XVI ст. — «козак».

В основі найважливіших принципів народної педагогіки лежало насамперед трудове та моральне виховання, що їх міжпоколінна інформація передавала у багатьох звичаєвих і обрядових формах. Визначну роль у вихованні дитини грали казки, прислів'я, приказки і, особливо, пісня. «Українська народна пісня, — пише М. Стельмах, — ввібравши в себе і грозовий, і барвінковий ласкавий світ, історію й побут, болючі роздуми і найніжніші почуття, воістину геніально поєднала пристрасне й емоційне слово з незбагненним чаром... І тому не дивно, що наша пісня супроводить людей-трудівників — своїх творців і хранителів — протягом усього їхнього віку, від колиски до могили».

Смерть людини народ тісно пов'язував із самим її життям («яке життя, така й смерть»). Похоронний ритуал, однаковий для всіх у своїй основі, різнився деталями відповідно до того, кого ховали. Так, похорон багатої людини відзначався, звичайно, більшою урочистістю; про це говорили: «Як умре багатир, то зійдеться весь мир, а як умре бідняк — тільки піп та дяк». На кладовище нерідко везли, незалежно від пори року, на санях. Велике значення надавалося оплакуванню померлих — речитативному голосінню, в якому звучали слова похвали небіжчикові й жалю. Голосільницї були в кожному селі, на основі давньоруських традицій вони витворили самобутню поетичну форму цього обряду. Зміст голосіння залежав від того, хто помер: батько, мати, син, дочка, жінка чи чоловік. Наприклад, при похороні брата сестра або та, що заступала її, голосила:

«Братіку, моє сонечко,
Братіку, мій місяцю ясний,
Соколику ріднесенький,
Чом ти не обізвешся,
Чом не розмовляєш?
Де ж твої ніженьки ходили,
Де ж твої рученьки робили,
На що не поглянемо,
Тебе споминати будемо...»

Існував звичай, згідно з яким при похороні вбитого оголошувалося у супроводі прокльонів та заклинань ім'я вбивці (коли воно було відоме), що мало значення громадського вироку, який засуджував винуватця на смерть (родова помста). Похоронний обряд неодруженої молоді мав свої особливості: померлих одягали у весільне вбрання, як наречених, небіжницю несли тільки хлопці, небіжчика — дівчата. Виконувалися й суто весільні обряди: в похоронному почті йшли світилки, бояри, дружки, перев'язані рушниками і хустками, несли коровай.

Кожний похорон закінчувався поминальним обідом. Церковний обряд поминання померлих також був густо оплетений звичаями давніх, язичницьких часів.

Козацький похоронний ритуал мав свої особливості. У думі «Смерть козака в долині Кодимі» читаємо:

«Козака постріляного, порубаного знаходжали,
Шаблями, наділками яму копали,
В семип'ядну пищаль продзвонили,
Славу козацьку учинили.
Шапками, приполами семикіпну висипали,
На могилі прапорок устромили,
Славу козацьку учинили».

При похороні старшин, знатних і заможних козаків труну накривали червоною китайкою і везли на гарбі, при опусканні в домовину стріляли з рушниць і гармат. Довго зберігався звичай справляти обряд похорону знатних людей деякий час по смерті. Так ховали князя Костянтина Острозького, гетьмана Богдана Хмельницького, наказного гетьмана Василя Золотаренка та ін. Б. Хмельницький, наприклад, помер 27 липня 1657 p., а тільки 23 серпня відбувся похорон.

6. Форми громадського побуту

Життя селянина регулювалося цілою системою традиційних норм, багато з яких лишилося від стародавнього звичаєвого права. Зокрема, до XVI ст. зберігався народний копний суд — суд селянського сходу, громади — копи, або обраних нею мужів. Більшість угод про купівлю-продаж і обмін рухомого майна складалося усно — на базарах, ярмарках, у корчмах і скріплювалося рукобиттям та могоричем; однак купівля-продаж землі й нерухомого майна обов'язково оформлялися письмовими актами. Поширеними були форми трудової взаємодопомоги, наприклад, супряга — об'єднання кількох селянських дворів для обробітку поля, толока — гуртова допомога при будівництві житла, господарських приміщень, збиранні хліба.

Неодмінним елементом селянського побуту вважалися «вулиці», вечорниці, досвітки, ігрища. Участь у них повнолітньої чоловічої молоді називалася «парубкуванням», жіночої — «дівуванням». На вулицях молодь збиралася весною і літом — у будні дні завжди увечері, в неділю й свята — і серед дня, на вечорниці — восени і взимку — по хатах, причому в будні не тільки для розваг (співів, танців), а й для праці (прядіння, вишивання). Крім вечорниць, побутували також «досвітки», на які збиралися лише дівчата й передусім для роботи.

Цікавими були вечорниці у святкові дні. У день релігійного свята Андрія дівчата ворожили на женихів. На перший день різдва колядували, а під новий рік хлопці щедрували, а дівчата маланкували. Колядки й щедрівки пережили велику еволюцію, міняючи помалу, під тиском церкви, свій первісний, язичницький характер, але, незважаючи на це, в них збереглося багато дохристиянських мотивів. У дітей, парубків і дівчат були свої ігри, більшість яких мала спортивний характер: у квача, тісну бабу, матку (гра з м'ячем), хрещика. Ряд специфічних ігор приурочено до свят, закінчення польових робіт та ін. (масниця, колядування, посівання, щедрування, обжинки).

Народні свята й обряди, які їх супроводжували, були радісною, світлою сторінкою у тяжкому житті народних мас, вони відображали одвічні пориви й прагнення до щастя і краси людського життя.

7. Народні повір'я

Народні повір'я і забобони, породжені вірою у надприродні сили та різні чудодійства, довго жили в народі, передавалися із покоління в покоління і мали великий вплив на народну психологію.

В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, він супроводив людину від дня народження до смерті. «В житті — хліб усьому голова», — говорили в народі. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля, коровай у весільному обряді грав одну з основних ролей, хлібом мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей, на домовині померлого клали загорнутий в рушник хліб прощання. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай. При переході до нової хати на ніч клали в ній хліб, сіль і жито. У перший день новосілля в хату вносили діжу з тістом. На Бойківщині був звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин нової хати (для забезпечення добробуту).

Ряд повір'їв стосувався новосілля і спорудження житла. Перед тим, як увійти в нову хату, впускали туди курку й півня або собаку і кота (щоб першою сконала та істота, яка першою переступить поріг нової хати). При будівництві житла не використовували поваленого бурею дерева (за повір'ям, буря — дія злих духів, і повалене дерево приносить лихо).

Частина народних повір'їв пов'язувалася з хатнім порогом, піччю, покуттю тощо. Так, через поріг не можна було вітатися. Піч вважалася місцем перебування домовика. Покуть — це почесне місце, і на нього садовили завжди поважну особу, гостя; в різдвяну ніч на покуті залишали кутю, вечерю.

Українська демонологія розвивалася у тісному зв'язку з демонологією сусідніх народів. Наприклад, в українському фольклорі, як і в російському, білоруському та молдавському, чорт завжди волохатий, рогатий, хвостатий, чорний, живе в кущах або руїнах будов; він часто буває об'єктом глузувань.

Українці, вірили в існування русалок. Русалками (нявками, мавками) вважалися дівчата-утоплениці, а в деяких місцевостях і ті, що померли на трійцю або не охрещеними. Мешкали вони у воді, а в певні часи збиралися на берегах річок та озер і принаджували людей, щоб залоскотати й утопити їх.

Існувало також чимало повір'їв про вовкулаків (людей-перевертнів), нечисту силу, мару, домовиків, водяників, відьом, перелесників, злиднів, упирів. Вірили, наприклад, що упирі виходять уночі з могил, нападають на людей, висмоктують із них кров. Віра в можливість не тільки стосунків людини з нечистою силою, а й керування нею була настільки поширена, що навіть офіційні судові установи на підставі припущень щодо цього нерідко виносили відповідні вироки.

Захист від ворожих сил, зокрема при лікуванні, вбачали в різних магічних діях, шептанні, заклинанні, виконавцями яких виступали чародії (чарівники й чарівниці), тобто ті, хто спілкувався з нечистою силою. Близько до чарівників і чарівниць стояли знахарі й знахарки, що разом із раціональними методами лікування вдавалися й до магічних прийомів.

Соціальні умови життя народних мас зумовлювали різні хвороби. Поширеними були: гризь (грижа), ревматизм, подагра, переляк, сухота (туберкульоз), куряча сліпота, бишиха (рожа), пропасниця, грудна жаба, телій (сибірська язва), падуча (епілепсія), запаморочення голови (підвищення кров'яного тиску). Якщо, з одного боку, хворих «лікували» на основі забобонів: шептанням, замовлянням, «оберігали» від хвороб з допомогою різних амулетів — хрестиків, ікон, вовчих зубів, жаб'ячої кістки, ракових очей, то, з другого, — на основі досвіду, нагромадженого протягом багатьох поколінь: використовували цілющі властивості дикорослих рослин (звіробій, полинь, м'ята, шавлія, подорожник, кропива, горицвіт, молочай та ін.), городніх (мак, петрушка, малина, чорнослив, часник, хрін, цибуля, смородина та ін.), дерев (калина, липа, дуб, береза, черемшина), ліки тваринного походження (сало барсуків, їжаків, гусей, курей і т. д.). Лікарські трави збирали в певний час і в певні дні, переважно в травні, на свято Семена Зілота (10 травня), якого вважали покровителем цих трав. Серед народних лікарів були костоправи. Відома на той час і ампутація. Використовувалися й інші хірургічні методи лікування, кровопускання. Подібні методи застосовувалися також при лікуванні тварин. Акушерські обов'язки виконували бабки-повитухи (бабки-бранки, пупорізки).

Поряд з повір'ями існувало чимало прикмет, основаних на досвіді, пов'язаному з господарською діяльністю і повсякденним життям селянина, наприклад: «коли руки або ноги ламає, то буде переміна погоди»; «бджоли не вилітають за взятком, павук ховається, мурахи закривають більшість ходів у мурашнику — буде дощ»; «квіти сильніше пахнуть перед дощем»; «дощу не буває, коли вітер вночі стихає»; «зима без снігу — літо без хліба», а також: «рано прилітають жайворонки — рання весна»; «весною багато березового соку — буде дощове літо»; «влітку на деревах з'являється жовте листя — буде рання осінь»; «багато жолудів на дубах — тепла зима йде».

На побуті, звичаях і повір'ях народних мас України відбився тяжкий феодально-кріпосницький та національний гніт. Всім своїм тягарем він лягав на основного виробника — селянина, стримуючи його енергію, сковуючи духовні сили, гальмуючи загальний суспільний прогрес. Але соціальне й національне гноблення, якого зазнавали трудящі маси, не могло знищити їх творчі сили, патріотичні почуття, віру в майбутнє.