Культура давньоримської цивілізації

Реферат

До наших днів поширена думка про те, що давньоримська культура не самобутня, бо римляни намагалися наслідувати недосяжним зразкам класичної грецької культури, переймаючи від них майже усе, і практично не створюючи нічого власного. Однак новітні дослідження твердять про самобутність культури Стародавнього Риму, оскільки вона являє собою певну єдність, що виникла внаслідок сполучення оригінального із запозиченими культурними інноваціями. Не слід забувати того суттєвого моменту, що давньоримська і давньогрецька культури формувалися й розвивалися на базі античної громадської общини. Весь устрій її визначав шкалу основних цінностей, якими так чи інакше керувалися всі її співгромадяни. До таких цінностей належали: ідея значущості та одвічної єдності громадянської общини за нерозривного зв'язку блага індивіда з благом усього колективу; ідея верховної влади народу; ідея найтіснішого зв'язку громадянської общини з її богами і героями, які піклуються про її благо. Таке сприйняття божества і в Греції, і в Римі відкривало простір вільним пошукам в області філософії, науки та мистецтва і в самій релігії, не пов'язаним догмами і канонами. Мала велике значення і відсутність касти жерців.

Необхідно відзначити й те, що політичне життя як грецьких полісів, так і Риму, боротьба лідерів різних напрямків, що прагнули заручитися підтримкою народних зборів, відкриті судові процеси, які відіграли неабияку роль в політиці та приваблювали безліч слухачів, стимулювали розвиток ораторського мистецтва, уміння переконувати, сприяли витонченості логічної аргументації, визначали методи філософії та науки. Схожість багатьох рис базису створювала сприятливі умови для взаємодії культур і насамперед для впливу грецької культури на римську.

Але схожість ніяк не означає тотожності — Рим надто відрізнявся від грецького і насамперед афінського полісу. Від початку свого існування Рим вів постійні війни із своїми сусідами, що визначило в значній мірі і його організацію, і весь лад життя, і історію. Якщо греки створювали міфи про богів і напівбогів, то для римлян в центрі їх міфології був сам Рим, його героїчний непереможний народ, ті, хто боровся й загинув за його велич. Боги, за переконанням римлян, лише допомагали їм перемагати, виказуючи тим свою особливу прихильність до римського народу. Залізна військова дисципліна вимагала боннських чеснот — мужності, вірності, стійкості, суворої незламності, гордої гідності. Такі чесноти потрібні були не тільки для війни, а й для мирного життя, виконання обов'язку доброго громадянина. Свої особливості були й у стосунках патриціїв і плебеїв: першорядного значення набувала боротьба за різні закони, які виривалися плебеями у супротивників, що й зумовило особливу роль права в житті суспільства.

Обидві сторони використовували в своїх інтересах релігію, спершу дуже близьку до права. Міцний зв'язок релігії з правом, політичною боротьбою, з однією сторони, підвищував її значення в суспільстві, а з іншої — сприяв її формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з богами, сприйняттю їх волі. Це виключало «політ фантазії й власну ініціативу» в релігійній сфері, яка не стала джерелом поетичної творчості. Згадані відмінності багато в чому визначили шляхи засвоєння римлянами грецької культури.

Не дивно, що ми зустрічаємося тут з цікавим феноменом — якщо грецькі мистецтво і література благополучно були «пересаджені» до римського ґрунту, то грецька математика і логіка на ньому не прижилися. Логіка перестала бути моментом наукового пошуку, логічні знання античності ніби «всихали» в силу інтелектуального рівня споживачів римської культури, а також її практичності та тверезості. Через це сталося збіднення логічних традицій, для ранніх латинських перекладів характерні поверховість і плутанина в термінології. Все це пояснюється специфікою римської культури: сила, а не витонченість, могутність, а не бистрота, масивність, а не краса, утилітарність, а не грація в повсякденному житті, факт, а не уява домінують в мистецтві; нещадно реалістичний портрет у живопису, велична скульптура з характерними для неї рисами. «Сила, убрана у велич», — ось римський ідеал, що блокував розвиток логіки і математики.

Протягом століть Стародавній Рим здійснив еволюцію рід полісу до імперії, від громадянина до підданого з його сильним почуттям порядку. Для громадянина характерні були безпосередні зв'язки в системі «община — громадянин», тобто зв'язки співучасті. Вельми велике значення мала та обставина, що в Римі була рівність громадян, що означало юридичну відповідальність перед законом, але не було рівності в політичній і соціальній сферах. Певну роль тут відігравав ценз — розмір, кількість майна і походження людини. Це й визначило місце громадянина в соціальній ієрархії, його права і обов'язки. Так, народні збори були вищим законодавчим і виборчим органом, але прості люди не могли розраховувати на високі посади, які були доступні тільки особам з високим цензом. Римський громадянин орієнтувався на таку систему цінностей: мужність, хоробрість, витривалість, сувора гідність, непохитна чесність, справедливість, свобода. Характерним і специфічно римським був зв'язок свободи і економічної незалежності: «Платня перетворює людину на раба». Людина, економічно залежна, не могла висловлювати думки, що протирічили тому, кому вона була зобов'язана.

Викликає інтерес римський ідеал республіки, до якого сам Рим був близьким після остаточної перемоги до середини І ст. до н. е. Найповнішу, хоча й прикрашену його характеристику дав історик Полібій. Він підкреслював досконалість політичного устрою Риму, його «змішаний устрій», що містив елементи монархії (влада консулів), аристократії (авторитет сенату) і демократії (право народних зборів ухвалювати закони, вирішувати питання війни і миру, обирати магістрати, карати чи дарувати почесті в нагороду за доблесті). Взаємоконтроль усіх цих інститутів, узгодженість їх ідей, залежність одне від одного надавали всьому устрою виключну міцність, здатність завойовувати народи і правити ними. Завдяки цьому й виникла світова римська імперія.

Ця держава увібрала в себе численні культури і технічні досягнення підкорених народів, асимілювала, зберегла і надала їм статусу універсальності. Хоча Рим вимагав від індивіда згідно з древніми традиціями абсолютної соціальної дисципліни, він не намагався знищити індивідуальну оригінальність, а навпаки, стимулював і схвалював будь-яку ініціативу в інтересах імперії. Всі піддані імперії залежали тільки від імператора, котрий був верховним власником землі, джерелом права і верховною апеляційною інстанцією, чим і підмінив римський народ. На відміну від громадянина, для підданого визначальними стали зв'язки в системі «імперія — підданий», тобто зв'язки підлеглості. Цей перехід від громадянина до підданого зумовив і відповідну еволюцію системи цінностей, в якій відбулася своєрідна мішанина одвічних римських цінностей з новими, орієнтованими на психологію підданого.

Велике значення в давньоримській культурі мало право, вивчення, коментування і розробка якого вважалися справою, гідною всілякої поваги. Добра юридична освіта, здобута в спеціальних школах, могла відкрити шлях до вищих верств суспільства людям, які за походженням до них не належали. Найвідомішим прикладом цього може служити життя Цицерона. Протягом багатьох століть римські юристи розробляли і вдосконалювали право, пристосовуючи його до реальних потреб життя.

Однак вони не створили чіткої теорії права, бо ґрунтувались не стільки на певних абстракціях, скільки на дійсних відношеннях та їх еволюції.

Про найдавніше римське право нам практично не відомо нічого, тому що від «царських законів» до нашого часу дійшли лише мізерні уривки, що трактують сакральне право. Основою всього подальшого розвитку права були Закони XII таблиць, cкладені в 451—450 рр. до н. е. Повага римлян до цих законів частково зумовлювалася їх загальним консерватизмом, культом «звичаїв предків», а частково тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яких вони складалися, за всіх модифікацій продовжували жити до повного розкладу античного світу та його культури.

В цей же період остаточно складається і відомий принцип «презумпції невинуватості», за яким якщо з тієї чи іншої причини питання про статус людини або право раба на свободу доходить до суду і виявляється сумнівним, їх слід вирішувати на користь свободи. Внаслідок тривалої еволюції римське право стало гнучким, що дозволяло йому бути адекватним мінливій соціальній дійсності.

Своєрідна й римська наука, яка виходила з уявлення про вічний, одухотворений, неподільний та досконалий космос. В ній не було протиріччя «природа — людина». Насильствені методи оволодіння природою, прагнення будь-що виправити або ж удосконалити одвічно поєднані взаємовідношення «частина — ціле» (що характерно для сучасної технічної цивілізації) виключалися самою структурою римського світогляду. Римська наука не була панівною силою в суспільстві завдяки особливостям римської культури. Не було й соціального інституту вчених або груп вузьких спеціалістів, подібних до сучасних.

Автори римської імперії розрізняли умоглядні (теоретичні) та емпіричні (практичні) науки, сюди ж відносили й мистецтва (науки), що задовольняли потреби розкошу. Практичні науки були ближче до дійсності й диктувалися необхідністю. До них належали медицина, землеробство, будівництво та військова справа, мистецтво мореплавання, право та інші життєво важливі галузі знань. Заняття цими науками традиційно вважалися гідними «благородної» людини й містили знання граматики, риторики, діалектики, арифметики, астрономії, геометрії та музики. Ці дисципліни входили до числа необхідних в системі грецької освіти та виховання, а також були основою всілякого практичного знання протягом усієї античної історії.

Умоглядні і теоретичні науки безпосередньо з практикою не пов'язані (ще Аристотель ставив їх над усіма іншими). Найголовніша з них — філософія, що ділиться на фізику, етику і логіку і являє собою метод філософського викладання. Фізика займається питаннями будови універсума і законами природи, етика розглядає зв'язки людини з суспільством та її місце в космічному цілому, її положення в світовому і соціальному устрої. В римській філософії були всі основні школи античності — платонізм, стоїцизм, піфагореїзм, скептицизм, епікуреїзм та ін., що дозволяло древнім римлянам визначати й осмислювати своє місцезнаходження й положення в світі.

Своєрідність римської науки пов'язана й з загальним світоглядом, в якому переплітаються грецька, елліністична і чисто римська традиції, що відбивалися в уявленні про наукове пізнання. Вже в часи Республіки римська культура стає двомовною, вищі римські родини говорять і читають двома мовами: по-грецьки та латиною. До того ж римська наука була й різнонаправленою. Завдяки діяльності вчених-філологів латинська мова виробляє категоріальний апарат, здатний передавати всі тонкощі та складності елліністичної культури й наукові традиції. Тому й наука в Римській імперії стала вже різномовною (Апулей писав латиною, а Марк Аврелій або Еліан — по-грецькі).

Теоретична спадщина є привілеєм іноземців, тоді як люди практичних знань (Вітрувій, Цельс Фронтін) прагнули використати досягнення греків на славу Риму. А нагромаджений запас практичних знань з досвіду — римське цивільне будівництво, римська санітарія, гігієна тощо були гордістю Риму.

Власне обличчя має й римське мистецтво, яке виникло із змішання місцевих традицій (в основному етрусків) мистецтва з грецьким впливом. На римське мистецтво мали вплив і різні народи — германці, галли, кельти та ін., які входили до складу багатонаціональної Римської імперії. Але всі ці впливи не порушують основних особливостей римського мистецтва. Його художня форма була результатом специфічних для Риму ідеологічних передумов. Римське мистецтво — продовження грецького, і завдяки глибокій пошані римлян до грецького мистецтва в римських копіях збереглася більша частина витворів грецької класики.

Від етрусків римське мистецтво одержало свою основну спадщину. Римська архітектура багато взяла у етрусків — круглу форму плану і арок, що була характерною для міських воріт етрусків. Арку римляни перетворили в тріумфальний портал, через який проходив переможець. Така форма, як конструкція склепіння, збереглася і в новій європейській архітектурі. Римляни створили великі архітектурні споруди і будівлі. Будувалися форуми, бані, амфітеатри, палаци, храми, кріпосні стіни й т. д., що й сьогодні вражають своєю монументальністю, продуманістю і красою архітектурних форм. В області скульптури римляни також наслідували етрусків. Вони запозичають звичай створювати надгробні маски і портрети на саркофагах померлих, і з цих надгробних масок широко розвинувся римський портрет на основі реалістичного відображення дійсності. Римський скульптор не створював ідеалізоване зображені в портреті, а зображував конкретних осіб з підкресленням портретної схожості. Римська скульптура, на відміну від грецької, не створювала й узагальнюючих образів атлетів. Взагалі оголене тіло рідко зустрічається в ній. Римська монументальна скульптура створює статуї, одягнені в тогу і зайняті своєю роботою.

Живописне римське мистецтво також має значні успіхи. Створюється оригінальний живопис, відмінний від грецького. Римський живописець насамперед прагне відобразити оточуючу природу і розмістити постаті в просторі. Він не досягає реалістичного відображення дійсності, але створює певні ілюзії її, підкреслює внутрішній простір лінеарно, хоча й без досягнення перспективи (яка з'явиться значно пізніше). Все це дає римському живописцю певні переваги перед грецьким. Прекрасна і римська поезія, золотий вік якої настав в епоху Августа. Одним із відомих поетів є Вергілій Марон, який створив поеми «Георгики», «Енеїду», «Пісні пастухів». В творчості Горація Флакка латинська поезія досягла свого найвищого за формою розвитку. Він взяв за взірець грецьких ліричних поетів, особливо Алкея, створив декілька од. В них Горацій Флакк прославляв особистість і діяльність Августа, римську зброю, а також радощі кохання та дружби і спостережливе тихе життя поета-філософа. Видатним поетом золотого віку був Овідій Назон, який писав численні вірші про кохання. Своєрідною інструкцією закоханим про те, як домогтися любові, є його поема «Мистецтво кохання», яка викликала гнів Августа, котрий угледів у віршах Овідія пародію на своє законодавство про зміцнення сімейного життя римського нобілітету і вислав поета за межі імперії.

І надалі римська поезія та проза Ювенала, Апулея, Сенеки та інших стають все поширенішими. Слід підкреслити прагматичний характер усього римського мистецтва, метою якого було зміцнення існуючого порядку. В Стародавньому Римі здійснювалися програми засобів масового впливу, вони коштували дорого, однак інформаційний ефект був величезний. До них належали гладіаторські бої та «бойові» програми. Іноді арену заповнювали водою, перетворюючи її таким чином в навмахію: у воду напускали риб та різних морських чудовиськ; тут же влаштовували морські битви, наприклад, Саламінську між афінянами та персами, або бій корінф'ян з корцирянами. В 46 р. до н. е. влаштовано було битву між сірійським та єгипетським флотом на озері, яке Цезар навмисне звелів викопати на Марсовому полі; в битві брали участь 2000 гребців і 1000 матросів. Подібна битва була влаштована Августом у 2 р. н. е. на штучному озері по той бік Тибру. Число учасників досягало 3000. Але всі ці ігри затьмарила велика морська битва, що була влаштована за царювання Клавдія на Фуцинському озері. Тут один проти одного виступали два флоти — сіцілійський та родоський, причому з обох сторін билося 19000 чоловік.

Принцип «Хліба та видовищ», що характерний для образу життя Древнього Риму, мав світоглядне значення й ніс аудиторії морально-політичну інформацію. Видовища служили досить ефективним засобом зміцнення влади, чи то в республіканському, чи в імператорському Римі. Збереглося оповідання про те, що одного разу Август докоряв мімові Піладу за його суперництво з партнером, на що Пілад відповів: «Це тобі вигідно, Цезар, що народ зайнятий нами». Видовища переслідували певну ціль — дати думкам натовпу визначений напрямок на користь існуючого режиму. Це досягалося пишнотою і розкошем урочистостей, видовищ та будов, що впливали на уяву і фантазію народних мас.

Дослідження різних сторін римського способу життя знаходять в ньому універсальну тенденцію історії культури. Принципи дизайну в галузі художнього конструювання, категорії теоретичної думки і образ соціальної дійсності, що відклався в народній свідомості, виявляють в Стародавньому Римі певну ізоморфність. Їх об'єднує загальне уявлення про мінливість поверхні буття, яка демонструє його постійну основу — напівпоняття-напівобраз, котре, однак, мало безперечні підстави в об'єктивній дійсності і реалізувалося в ній. Це те, що можна назвати внутрішньою формою культури. Діалектика зовні — минущого, та внутрішнє — що перебуває, походила з об'єктивного характеру римського життя. Пригадаємо: «античний світ» складався, по суті, з бідних націй, і його основна форма, а саме місто-держава, або поліс, відповідала вельми обмеженому рівню суспільного багатства. Значний історичний розвиток не міг вміститися в таку суспільну форму, розкладав її, втягував періодично в найлютіші кризи, породжував війни, викликав до життя патріотизм або лиходійство, самовідданість або жадобу, подвиги або злочини. Але обмеженість виробничих сил суспільства і характер полісу, що їй відповідав, визначалися природою античного світу, його місцем в історії людства, і тому поліс вічно гинув і вічно відроджувався з тими ж незмінними якостями. Легіонер, котрий відкрокував тисячі миль, побачив десятки міст та країн, награбував купу золота, домагався від полководця того ж самого: демобілізуватися, поки живий, одержати наділ, осісти на землі, влитися в місцеву общину, зажити так, як жили прадіди. І які б країни не підкорювала армія імператорів, демобілізовані ветерани засновували свої міста завжди однакові — в Африці чи Британії, з однаковими магістралями північ — південь та схід — захід, з однаковими форумами, храмами і базілікою, з однаковою системою управління, що копіювала єдиний для всіх, непідвладний часу еталон — систему управління міста Риму. Зрозуміло, що хоча Рим перетворився з невеликого міста-держави на гігантську імперію, його народ зберіг старі церемонії та звичаї майже незмінними.

У світлі цього не викликає подиву те масове роздратування, котре викликала демонстрація багатства, що полягала в використанні деякими римлянами лектик (носилок). Воно грунтується не стільки на політиці чи ідеології, скільки на тих потаємних, але незаперечно живих прошарках суспільної свідомості, де віковічний та поверхово зжитий історичний досвід народу відлився у форми повсякденної поведінки, в несвідомі смаки і антипатії, традиції побуту. В кінці Республіки та в 1 ст. н. е. в Римі знаходилися у вжитку фантастичні суми грошей. Імператор Вітеллій протягом року проїв 900 млн сестерціїв, тимчасовик Нерона та Клавдіїв Вібій Крісп був багатшим імператора Августа, гроші були його головною життєвою цінністю. Але загальне уявлення про моральне і належне, як і раніше, коренилося в натурально общинних формах життя, і багатство було жаданим, але в той же час і якимось нечистим, ганебним. Дружина Августа Лівія сама пряла вовну в атрії імператорського палацу, принцеси проводили закони проти розкоші, Веспасіан заощаджував по копійці, Пліній славив бережливість, і вісім сірійців — лектикаріїв, з котрих кожний був вартий не менше півмільйона сестерціїв, зневажали закладені в давні часи, але зрозумілі кожному уявлення про гідне і допустиме.

Вільно народжений римський громадянин проводив більшу частину свого часу в натовпі, що заповнював форум, базиліки, терми, або в амфітеатрі чи циркові, збігався на релігійну церемонію, розмішувався за столами під час колективної трапези. Таке перебування в натовпі не було зовнішньою і вимушеною незручністю, напроти, воно відчувалося як цінність, як джерело гострої колективної позитивної емоції, бо гальванізувало чуття общинної солідарності та рівності, яке майже щезло з реальних суспільних відносин, зневажалося повсякденно й повсякчасно, але гніздилося в самому корені римського життя, вперто не щезало і тим більш владно вимагало компенсаторного задоволення.

Повсякденна життєва необхідність відчувалася як негожість, як те, що протирічило невиразній, порушуваній, але всюдисущій і ясній нормі — «звичаям предків», і це постійне зіставлення даного, безпосередньо зримого повсякденного буття з віддаленою, але незаперечною парадигмою древніх санкцій та обмежень, доброчесностей та заборон є однією з найяскравіших і специфічних рис римської культури. Життя й розвиток, співвіднесені з архаїчною нормою, або передбачали постійне її порушення і тому несли в собі щось кризисне та аморальне, або вимагали зовнішньої відповідності їй всупереч природному ходові дійсності і містили щось хитре та лицемірне. Це була лише універсальна тенденція, що пояснює багато що і в римській історії, і в римській культурі.

Наприкінці V ст. Давній Рим як світова імперія перестав існувати, однак його культурна спадщина не загинула. Сьогодні вона є суттєвим інгредієнтом західної культури. Римська культурна спадщина надала форму і була втілена в мислення, мови та установи західного світу. Певний вплив стародавньої римської культури відчувається як в класичній архітектурі громадських споруд, так і в науковій номенклатурі, сконструйованій із коренів латинської мови, однак деякі її елементи важко виділити, настільки міцно вони ввійшли до плоті й крові повсякденної культури, мистецтва і літератури. Ми вже не говоримо про принципи класичного римського права, що полягають в основі правових систем багатьох західних держав і католицької церкви, побудованої на основі римської адміністративної системи.

Список використаної літератури

1. В. С. Полікарпов "Лекції з історії світової культури", Х., 1990 р.

2. Г. С. Кнабе «Быт и история античности», М., 1998.

3. В. И. Кузищин «История Древнего Рима», М., 1982.

4. Е. С. Голубцова «Культура Древнего Рима», М., 1986.