Трудова діяльність як вид соціальної діяльності

Реферат

Зміст

2.1. Функції праці

2.2. Соціально-економічна сутність праці

2.3. Характер і зміст праці

3.1. Типи ставлення

Вступ

Соціологічні категорії "соціальна діяльність", "соціальна взаємодія" і "соціальне відношення" займають особливе місце в понятійному апараті соціологічної науки. З ними зв'язане розуміння динаміки людського суспільства — його функціонування, зміни і розвитку. Вони ж є ведучими при вивченні й описі діяльності людини в сучасному суспільстві, його самореалізації. Багато соціологів вважають ці поняття вихідними (ключовими) у будь-якій соціологічній теорії або концепції. Адже відправним моментом при виникненні будь-якого соціального зв'язку є відносини, дії і взаємодії індивідів або груп для задоволення тих або інших різноманітних суспільних потреб. Підтвердженням сказаному може служити також різноманіття і глибина концептуального оброблення теорій соціальних відносин, дій і взаємодій. Тому представляється досить важливим послідовно розглянути суть і зміст цієї фундаментальної соціологічної категорії.

1. Поняття, зміст і види соціальної діяльності

Соціальна діяльність — це завжди прояв соціальної активності стосовно навколишнього світу. Їй притаманний свідомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина, а об'єктом є елементи навколишнього світу.

Окрім трудової вирізняють такі види соціальної діяльності, як творча, споживацька, дозвільна, освітня, рекреаційна тощо. Проте дана класифікація має умовний характер, бо в реальному житті в чистому вигляді ці види діяльності окремо не існують.

Соціальна діяльність — сукупність соціально-значимих дій, які здійснює суб'єкт (суспільство, клас, група, індивід) в різних сферах і на різних рівнях соціальної організації суспільства, що має на меті певні соціальні інтереси і використовує для досягнення цих інтересів різні засоби — економічні, соціальні, політичні, ідеологічні. Соціальна діяльність має місце тоді, коли особа, група, клас або суспільство в цілому ставлять перед собою мету і активно беруть участь в її реалізації. Різноманітність соціальної діяльності можна звести до 4-х основних груп:

— цілеспрямована дія, зв'язана зі зміною даної соціальної системи або умов діяльності;

— дії, направлені на їх стабілізацію;

— дії, що направлені на адаптацію до даної соціальної системи і умов діяльності;

— інтегративна дія, що передбачає входження особи, групи або іншої спільноти в бальш крупну соціальну спільність або систему.

Соціальна діяльність характеризує активність суб'єкта. Її елементами є предметність, обумовлена результатами минулої діяльності, накопиченим досвідом і знаннями, доцільність, перетворення об'єкта, на який напрвлена діяльність або створення нового, раніше невідомого об'єкта.

Люба діяльність включає 4 взаємозв'язані підсистеми:

— об'єктивно-передумовну (потреби і інтереси);

— суб'єктивно-регулятивну (диспозиція);

— виконавчу (сукупність вчинків, що здійснюються для реалізації поставленої мети);

— об'єктивно-регулятивну (результати діяльності).

2. Трудова діяльність як найважливіший вид соціальної діяльності

Найважливішим видом соціальної діяльності визнається трудова. Пріоритетний статус праця отримує завдяки тому, що вона створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей. А загалом будь-яка людська діяльність, якщо вона доцільна, містить у собі елементи праці.

Розуміння трудової діяльності як найважливішої ґрунтується насамперед на традиційному визнанні пріоритету її матеріальних результатів. Однак не меншу значущість мають знання (як результат творчої діяльності), послуги (як результат специфічного виду трудової діяльності у сфері нематеріального виробництва) та ін. Визнання пріоритету матеріальних результатів є історично зумовленим, і зі зміною суспільних умов пріоритетність різних видів соціальної діяльності змінюється. Отже, всі види соціальної діяльності є цінними.

У тому що праця — це передусім доцільний процес створення споживних вартостей, матеріальних і моральних цінностей, необхідних для задоволення людських потреб, виявляється основна функція праці як засобу до життя людини. Ця функція характеризує загальну суть праці, яка не залежить від форм соціальної організації суспільства, і є вихідною умовою існування людства, його довічною природною необхідністю. Праця створює суспільне багатство і є основною формою життєдіяльності будь-якого людського суспільства. В процесі створення суспільного багатства і умов для задоволення потреб людина виступає як суб'єкт діяльності, спрямовуючи свої зусилля на перетворення об'єкта — предметів праці, для того щоб вони могли задовольняти потреби людини. Отже, праця є сферою реалізації трудового потенціалу людини. Це робить працю головною сферою життєдіяльності людини, її самовираження і самоствердження, і в цьому виявляється ще одна функція праці.

Впливаючи на природу, взаємодіючи з нею, людина не тільки створює матеріальні (їжу, одяг, житло) і моральні (мистецтво, літературу, науку) блага, а й змінює власну сутність. Вона збагачується знаннями та досвідом, розвиває свої здібності і хист, набуває певних соціальних властивостей, формується як особистість. Отже, праця — першопричина розвитку людини. Праця справляє вплив на саму особистість людини, не тільки прищеплюючи їй певні навички, а й визначає спосіб ставлення її до навколишнього світу і до інших людей, формує головну стрижневу основу її життєвої позиції. Це ще одна функція праці. Працюючи, люди забезпечують як своє існування та розвиток, так і існування та розвиток суспільства, розвиток його трудової сфери.

У процесі трудової діяльності не тільки створюються матеріальні та моральні цінності, здійснюються різноманітні послуги, спрямовані на задоволення потреб людини, а й з'являються нові потреби з новими вимогами їх задоволення. А це вимагає підвищення продуктивності праці, запровадження досягнень науково-технічного прогресу; в результаті з'являється праця нової якості.

У процесі праці люди взаємодіють, вступають у певні зв'язки і взаємовідносини, в результаті чого вона набуває загальної суспільної форми. Загальність праці забезпечує їй статус основи виникнення всіх інших суспільних процесів. Вона стає підвалиною формування всіх суспільних відносин — як безпосередньо пов'язаних зі створенням суспільного багатства, так і опосередкованих, віддалених від цього. Найважливішими є відносини власності, пов'язані із засобами і результатами праці. Вирізняють суспільства, засновані на суспільній; приватній і змішаній власності. Отже, праця є основою суспільного устрою, і в цьому виявляється ще одна її функція.

Як підвалина всіх інших сфер суспільного життя, праця історично обумовила і сприяла виділенню суспільства з природи, а людини із тваринного світу, в цьому виявляється її соціоантропогенетична функція.

Праця — категорія не лише економічна, а й соціологічна, що є характеристикою суспільства загалом і його членів зокрема.

Праця — це соціальний інститут, специфічна форма суспільної діяльності людей. Вона є не лише процесом добування засобів до існування, а й визначає специфіку всіх процесів у суспільстві, навіть суспільного ладу в державі. Трудова організація не тільки об'єднує людей для виробництва товарів та послуг, а і є практично єдиною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних інтересів, найважливішим чинником соціалізації особистості.

Відтак соціально-економічна сутність праці — двоїста: вона, з одного боку, є джерелом багатства і доходів, а з іншого — мірою поведінки людини, засобом її самореалізації, самоствердження як особистості. Отже, з одного боку, праця повинна стимулюватися, бо вона реалізується в надії на отримання грошового доходу, з іншого — будь-яка бажана праця приносить, крім грошей, задоволення, радість.

Характер праці виражає соціально-економічний спосіб поєднання працівника із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної (взаємодію людини із суспільством) і залежить від того, на кого людина працює. Він відображає соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.

Характер праці зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соціальними групами.

Показниками характеру праці є: форма власності, вид розподільних відносин, ступінь соціальних відмінностей у процесі праці тощо.

В Україні сьогодні праця виступає в різних соціально-економічних формах: державній, кооперативній, дрібногруповій, асоціативній, індивідуальній, найманій тощо.

Зміст праці виражає розподіл функцій на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і професійною майстерністю працівника через їх співвідношення і взаємозв'язок.

Зміст — це організаційно-технічний аспект праці. Він показує рівень розвитку продуктивних сил, технічний спосіб поєднання особистісного і речового елементів трудового процесу, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини з природою за допомогою засобів праці.

Виконуючи трудові функції, люди взаємодіють, вступають у відносини один з одним, і саме праця є тією первинною категорією, яка відбиває всю різноманітність людських відносин. Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ та процесів, що відбуваються в суспільстві.

На рівні суспільства різна за змістом праця виступає як взаємозв'язана система галузей і видів праці, а на індивідуальному рівні — у вигляді окремих функцій та операцій.

Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальним змістом праці є доцільність діяльності працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівні. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником конкретних ролях, функціях.

Зміст праці визначає професію і рівень кваліфікації працівників, а характер — ступінь її соціального розвитку і перетворення на нагальну потребу. Закон відповідності характеру і змісту праці, тобто міри поєднання її сутності та форми, є основним законом соціології праці. Глибинні зміни у змісті праці створюють передумови для змін у її характері, і навпаки. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних її форм, як фізична й розумова, творча і репродуктивна, проста і складна, кваліфікована і некваліфікована, виконавська й управлінська, самоорганізована і регламентована праця.

Соціально-економічна неоднорідність праці, породжена її поділом, є підґрунтям формування соціальних відмінностей працівників. Останні, виконуючи неоднорідну працю, займають різні місця в системі суспільної організації праці, мають неоднакові можливості участі в управлінні виробництвом, реалізації свого внеску в його удосконалення й розвиток. На ґрунті відмінностей у змісті виконуваної праці формуються відмінності в особистісному потенціалі працівників, що впливає врешті-решт на їх ставлення до праці, заінтересованість в її результатах. Сукупності людей, об'єднаних на спільних характеристиках, утворюють соціальні групи.

Отже, неоднорідність праці призводить до соціальної неоднорідності груп людей, закріплених за різними видами праці, функціонування цих груп передбачає наявність певних зв'язків, соціальних норм, відносин, соціальної структури. Соціальна структура — це сукупність соціальних груп, зв'язків і відносин, які виникають у групах і між групами з приводу їх соціального стану, укладу чи дій у різних сферах життєдіяльності трудової організації.

Під змістовністю праці слід розуміти наповненість її елементами творчості, розумової діяльності, різноманітністю виконуваних функцій, самостійністю трудових дій і відповідальністю за них.

Змістовність праці на конкретних робочих місцях залежить передусім від тих функцій, які задаються устаткуванням. Удосконалення техніки й технології сприяє розширенню інтелектуальних функцій — управлінської та контрольно-регулюючої, скороченню фізично-виробничої, тобто переміщенню живої праці з безпосереднього виробництва до його підготовчої фази.

Підвищення змістовності праці, збільшення її складності вимагає відповідної кваліфікації працівника. Запровадження нових функцій та професій, посилення науково-технічного потенціалу, впровадження виробничих новацій має супроводжуватися підготовкою кадрів, здатних експлуатувати нову техніку, обладнання, технологічні процеси. Робітники, які не пройшли спеціальної підготовки, не можуть, а то і не хочуть сприймати новації в трудовому процесі, бо вони більш жорстко регламентують темп і ритм роботи, вимагають більшої відповідальності, виконавської ретельності, затрат нервово-психічної енергії, зламу звичних стереотипів.

Технічні нововведення сучасності створюють реальну основу для вирішення соціальних проблем. Разом з тим орієнтація на більш високі техніко-економічні показники роботи може призвести до збіднення змісту праці, погіршення виробничих умов.

Потрібне не просте поновлення виробництва, а таке, яке забезпечувало б поряд з економічним ефектом і соціальний ефект. А це означає, що управління науково-технічним прогресом має містити передбачення його соціальних наслідків, оскільки виробничий процес, його складові впливають на соціальний стан зайнятих у ньому працівників.

3. Ставлення до праці

У процесі трудової діяльності люди взаємодіють із засобами виробництва, а також між собою, формуючи соціально-трудові відносини. Найважливішими серед них поряд із взаємовідносинами є відносини, що характеризують ставлення до праці. В контексті розуміння предмета соціології праці «ставлення до праці» є ключовою категорією дисципліни.

Ставлення до праці — соціально зумовлений, відносно стійкий стан пізнавальної, емоційної та поведінської готовності особи реагувати на всю сукупність елементів процесу праці.

При розгляді соціальної сутності праці ставлення до неї визначається як одна з найважливіших рис її характеру. Як риса характеру праці, ставлення до праці відображає типові для цього суспільного устрою відносини між членами суспільства з приводу участі їх у суспільній праці та виявляється у співвідношенні основних її соціальних функцій: як засобу до життя, засобу самовираження, самоствердження і розвитку особи, як критерію становища людини в суспільстві.

При цьому людина не є пасивним носієм цих відносин. Реалізуючи їх у процесі цілеспрямованої діяльності, вона не лише змінює і привласнює предмети природи у формі, придатній для її особистого життя, а й змінює соціальні відносини, власну природу, фізичні та духовні властивості, свої сутнісні сили. Якщо взаємодія людини із засобами виробництва формує у неї професійні навички, то ставлення до праці формує певні її соціальні якості.

Соціологія праці досліджує динаміку зміни ставлення до праці, його особливості в конкретній соціально-трудовій ситуації, чинники, які впливають, на ставлення до праці, зміни в структурі трудової мотивації.

В оцінці праці відбиваються внутрішнє емоційне сприйняття працівником змісту виконуваної роботи, пов'язані з цим його переймання і внутрішній стан, рівень задоволеності умовами праці. Без оцінки суб'єктом своєї діяльності задоволення працею буде неповним, незавершеним. Оцінка трудової діяльності, задоволення нею (змістом, умовами, оплатою) залежать від відповідності між мотивами, установками, вимогами, які ставить працівник до праці, та трудовою діяльністю, конкретною трудовою ситуацією. Вияв задоволення чи незадоволення є вербальним вираженням ставлення до праці, тобто вербальною поведінкою і свідчить про ступінь насиченості потреб людини в процесі її трудової діяльності. Вербальна поведінка дає можливість визначити, що влаштовує працівника, а що ні.

Отже, ставлення до праці — це не що інше, як переплетіння різних форм реальної та вербальної поведінки.

В соціологічному розумінні ставлення до праці не обмежується одним лише зв'язком індивіда з безпосереднім його заняттям. Воно відтворює фундаментальний зв'язок людини із суспільством, її спосіб життя і виявляється через суспільну оцінку праці — престиж професії, розгляд праці як вищої цінності, способу визнання людини в суспільстві, а також має суб'єктивно-індивідуальний вияв у висловлюваннях і реальній трудовій поведінці.

Розгляд проблем праці і ставлення до неї у контексті способу життя дає змогу оцінити багатоманітність потреб суб'єкта праці, джерела формування яких виходять за межі трудової організації.

Такий підхід полягає в тім, що визначаються місце праці, в способі життя та в системі цінностей суб'єкта, ступінь включення суб'єкта в трудову діяльність, продуктивність його праці, місце його в структурі трудової організації (рівень відповідальності, визначеність трудових функцій), його особистісні характеристики. З'ясування особистих інтересів та мотивів суб'єкта праці дає змогу виявити можливості реалізації його трудового потенціалу, посилення соціальної активності у формуванні власного способу життя. Розрізняють такі типи ставлення до праці:

— супернормативне — виключно сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам;

— субнормативне — недостатньо сумлінне;

— ненормативне — несумлінне.

Ставлення до праці має величезний вплив на розвиток продуктивних сил і систему виробничих відносин суспільства в цілому.

Від ставлення до праці професійної групи, конкретного працівника в кінцевому підсумку залежить обсяг і якість соціальних благ, які суспільство може надати працівникам. Глибшому усвідомленню цього сприяє правильне розуміння суті самого процесу праці.

У процесі праці виділяють такі складові: цілеспрямовану діяльність людини чи саму працю, предмети праці і засоби праці. Людина в процесі праці здійснює за допомогою засобів праці завчасно намічені зміни в предметах праці, що перетворює їх на продукти праці.

Отже, створення матеріальних і духовних благ, суспільного багатства є результатом поєднання предметів праці, засобів праці та живої праці. Проте один з елементів цього процесу — жива праця — особливий. Він приводить у дію, залучає до процесу праці решту елементів.

Ставлення, до праці на рівні трудової організації і окремого працівника виявляється в трьох взаємопов'язаних елементах:

— професійній і реальній орієнтації (трудовій поведінці);

— мотивації реальної поведінки;

— оцінці трудової ситуації (вербальній поведінці).

Профорієнтація та реальна трудова поведінка — зовнішній, а мотивація та оцінка — внутрішній вияв ставлення до праці. Саме вивченню останнього елемента ставлення до праці з урахуванням мотивів трудової діяльності, що визначають трудову поведінку людини у конкретній трудовій ситуації, соціологи приділяють найбільшу увагу.

У соціологічному вивченні ставлення до праці найбільш важливим є визначення показників, що характеризують це ставлення, виявлення чинників, що його формують, і залежність рівня цих показників від певних чинників.

Звісно, на трудову поведінку людини, формування її ставлення до праці впливає багато чинників. Вони стимулюють чи стримують трудові зусилля, використання знань, досвіду, розумових та фізичних можливостей.

При визначенні цих чинників слід виходити з посилки, що будь-яке ставлення до навколишньої дійсності передбачає наявність предмета ставлення і його суб'єкта. Тому ставлення до праці характеризується як з боку праці (об'єкта), так і з боку працівника (суб'єкта).

При вивченні впливу зовнішнього оточення слід мати на увазі, що ставлення до праці є наслідком тих процесів, які відбуваються не тільки у сфері праці, а й у сфері побуту, сім'ї, освіти, культури, відпочинку тощо.

Об'єктивні характеристики праці, хоч і є зовнішніми стосовно людини, діють на неї і оцінюються нею; у людини під їх впливом формується певна внутрішня позиція, певна звичка щодо праці як типу діяльності.

Особливе значення має зміст праці. Праця престижна, висококваліфікована, новаторська, з великою часткою творчих елементів створює передумови для ставлення до неї як до вищої цінності.

На ставлення до праці безпосередньо впливає досконалість господарського механізму. Мета перетворень, що відбуваються в нашій країні, — створення такого господарського механізму, який забезпечував би трудівникові можливість здійснити своє право господаря і тим самим максимально реалізувати свій професійний потенціал, творчі та фізичні можливості. Особливу роль у цьому відіграє організація і умови праці та побуту. Кожна людина хоче, щоб рівень трудової організації, умови її праці та побуту відповідали її уявам, ідеалам, професійній підготовці, фізичним і розумовим можливостям. Залежно від того, як їй вдається задовольнити ці бажання, розвивається й трудова активність.

Головним завданням у вирішенні проблеми ставлення до праці є подолання соціальної апатії трудящих, активізація їхньої громадської свідомості, розвиток ініціативи, підприємливості і заінтересованості в трудовій діяльності.

Про ставлення до праці за конкретних умов можна робити висновки з об'єктивних і суб'єктивних показників. Об'єктивні показники ставлення до праці характеризують результати трудової діяльності, рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості працівників. На основі цих показників розробляють емпірично перевірювані критерії ставлення до праці: виконання виробничих завдань у кількісних і якісних показниках (використання робочого часу), вияв ініціативи у використанні раціональних прийомів і методів роботи тощо.

Найвагомішими суб'єктивними показниками є структура трудової мотивації та задоволення працею. Структура мотивів трудової діяльності характеризує суб'єктивну сторону ставлення до праці. У комплексі мотивів виділяють орієнтацію на заробіток, на відносини з колегами по роботі, на зміст самої праці, на суспільну її значимість. Є й інші мотиви, пов'язані з умовами праці, соціально-економічними благами, що забезпечує певна робота.

У такому контексті мотивація є визначальним чинником.

Задоволення працею на рівні робочого місця визначається чинниками, роль яких неоднозначна. Передусім це заробітна плата, що на сучасному етапі розвитку суспільства не забезпечує більшості громадян відповідних умов для існування. Це стосується всіх категорій працівників, її роль у формуванні особистих доходів працівників знижується. Через це працівники погоджуються виконувати менш змістовну, але краще оплачувану роботу. Отже, задоволення працею зумовлене не стільки самим змістом, скільки розміром заробітної плати.

Ставлення до праці — це результат сукупності відносин, що характеризують суспільство на певній стадії його розвитку. З цим пов'язана проблема виявлення чинників, які визначають ставлення до праці, трудову активність, мотиви трудової поведінки та рівень задоволення працею, визначення зв'язку чинників праці з її об'єктивними і суб'єктивними показниками.

Висновок

З вищевикладеного випливає, що категорія соціальної дійсності — це прояв соціальної активності відносно навколишнього світу. Видів соціальної діяльності є кілька, але найважливішим видом є трудова діяльність. Соціологія вивчає працю як вид соціальної діяльності, як соціальний процес, як соціальне явище, як соціальний інститут. Соціальна значимість праці проявляється в її функціях.

Соціологічний підхід до вирішення проблем праці означає врахування соціальної нерівності — неоднакове становище різних соціальних груп та окремих праціввників, їхньої трудової поведінки. Зміст праці дуже рухливий і мінливий і характеризується багатьма показниками: структурою і різноманітністю виконуваних функцій, співвідношенням виконавських і управлінських елементів, самостійності, новизни, складності праці тощо.

Список використаної літератури

1. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: Навч. посібник. — К.: МАУП, 1998. — 276с.

2. Соціологія: Підручник для вузів. / За ред. В. Г. Городяненка. — К.: Видав. центр "Академія", 2002. — 560с.

3. Соціологія: Курс лекцій / В. М. Піча і ін. К.: Заповіт, 1997. — 344с.

4. Соціологія. Посіб. для студентів вузів / За ред. В. Г. Городяненка. — К.: Видав. центр "Академія", 1999. — 384с.

5. Соціологія. Підручник. / За ред. В. П. Андрущенка і ін. — К., 1998. — 624с.