Семанюк Іван Юрійович
(Марко Черемшина)

Біографія

Іван Юрійович Семанюк (псевд. — Марко Черемшина, Василь Заренко, Марко Легіт, І. С.) народився 13 червня 1874 р. в с. Кобаки Косівського повіту (нині район Івано-Франківської області). Батько, Юрій Стефанович Семанюк, маючи добрий голос, учився в багатьох дяків, аж поки, мандруючи від села до села, і сам став дяком. Випадковий збіг обставин звів Юрія Семанюка з Юрієм Федьковичем в Путилові-Сторонці. Ю. Федькович оцінив здібності Юрія Семанюка, закликав свого знайомого до самоосвіти. Ім'я Федьковича у родині Семанюків згадувалося з великою шаною. Після довгих років мандрівного життя Ю. Семанюк осів в с. Кобаки, одружився з донькою селянина Олексюка. Ще дитиною Івана Семанюка взяв до себе Дмитро Олексюк, його дід по матері. Про діда, життя в його господі серед буйної і пишної карпатської природи Іван залишив найтепліші спогади.

Коли Іванові йшов восьмий рік, війт наказав дідові записати хлопця до школи. Старий гуцул три дні оплакував свого улюбленого онука, а на четвертий таки виконав наказ. І відтоді щоденно, впродовж трьох літ, дід щоранку приводив Івана до школи і забирав його після занять.

У сільській школі, де вчився Іван Семанюк, панували суворі порядки, але директор школи Омелян Казієвич звернув увагу на здібного хлопця і взявся навчати його німецької мови, яку Іван швидко і добре освоїв.

Після закінчення сільської школи в 1889 р. батько одвіз Івана до Коломиї в гімназію. Гімназія зустріла 14-літнього селянського хлопця непривітно, адже він не говорив по-польськи і спершу дуже бідував.

Про поліційний режим, необмежену сваволю вчителів і вкрай затхлу моральну атмосферу в Коломийській гімназії в ті часи розповів також Василь Стефаник у автобіографії.

Невдовзі жадібний до знань і сумлінний у навчанні Іван Семанюк досить швидко освоївся з гімназійними порядками, він досконало опанував польську мову і вийшов у число кращих учнів.

Не задовольняючись офіційною наукою, гімназисти таємно зібрали свою бібліотеку, в якій, як згадував Василь Стефаник, було близько чотирьохсот книжок російською, українською і польською мовами. З товариської бібліотеки до рук Івана Семанюка потрапили твори Тараса Шевченка. У колі товаришів і насамоті Іван вивчив біографію поета, виголошував доповіді про його життя і творчість в гуртку гімназистів, сам пробував писати вірші.

Гімназист Семанюк одночасно виявляв жвавий інтерес до тогочасного літературного життя на Буковині і в Галичині, передплачував майже всі тодішні журнали, захоплювався творчістю Івана Франка. І продовжував власні спроби в літературній творчості. Дещо з написаного він надсилав до журналу "Зоря", але воно, не з'явившись на його сторінках, десь загубилося.

У 1895 р. під час літньої відпустки Іван написав драму "Несамовиті" і надіслав її на конкурс, який того року оголосила редакція "Зорі".

У 1896 р. в газеті "Буковина" було надруковано перше оповідання Івана Семанюка "Керманич", підписане псевдонімом Марко Черемшина, що відтоді так і лишився його літературним ім'ям.

Після матури — екзаменів за гімназію (атестат про закінчення гімназії датовано 8 липня 1896 р.) — Черемшина провів кілька місяців у рідному селі Кобаки, допомагав батькам у господарстві.

Заробивши приватними уроками трохи грошей, восени 1896 р. Марко Черемшина подався до Відня з наміром вступити на медичний факультет університету. Оскільки плата за навчання на медичному факультеті була надто висока, він змушений був піти на юридичний.

Ставши студентом юридичного факультету за таких обставин, юриспруденцією Черемшина цікавився мало, а головну увагу приділяв літературі. Крім класичної літератури, Марко Черемшина цікавився сучасною модерною австрійською, німецькою та угорською літературами. Зокрема, він переклав на українську мову окремі твори Оттона Канови, Петера Егге, Жюлі Ренара та інших модерністів, пробує також застосувати їхню манеру викладення у власних творах.

У 1897 р. в газеті "Буковина" з'являється оповідання Черемшини "Нечаяна смерть", майже одночасно з цим тут публікується цикл його поезій у прозі під назвою "Листки" (1897—1898).

Крім перекладацької і поетичної діяльності, Марко Черемшина пробує свої сили у критиці, відгукується на літературні новини, зокрема фольклористичні видання.

У роки навчання в університеті, поряд з літературною діяльністю Черемшина багато уваги приділяв праці в різних студентських і громадських гуртках, товариствах. Ні в гімназійні, ні в університетські роки він не ознайомився ґрунтовно із суспільними науками, певно, зовсім не був обізнаний з революційним рухом, який у 90-х роках набув у Галичині, порівняно до попереднього десятиліття, дещо ширшого розвитку.

У Відні Марко Черемшина став членом земляцького культурно-громадського товариства "Січ", заснованого українською студентською молоддю ще в 1868 p., відвідував зібрання "Товариства студентів з Росії", вступив у робітниче товариство "Поступ", знайомився з діяльністю земських товариств інших слов'янських народів.

Роки навчання в університеті були для молодого письменника часом енергійних творчих шукань. Упродовж 1899—1901 pp. він опублікував у галицьких і буковинських періодичних виданнях п'ятнадцять новел, які зробили його ім'я відомим не тільки на західних, а й на східних українських землях.

Творчістю Марка Черемшини вже тоді зацікавилися у польській, чеській, сербській, хорватській, болгарській і німецькій літературах.

Марко Черемшина виступав з доповідями про життя і творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Шашкевича та інших українських письменників.

Захоплення літературними і громадськими справами, а також постійні турботи про заробіток забирали багато часу. Внаслідок цього Марко Черемшина не зміг вчасно здати всі іспити й одержати право на самостійну працю за фахом. Слухання університетського курсу Черемшина закінчив восени 1901 p., але остаточно оформив вищу освіту тільки 17 липня 1906 p., коли одержав диплом доктора права.

Восени 1906 р. Марко Черемшина став помічником адвоката в м. Делятин. Там він працював шість років і здобув глибоку шану серед селян того краю.

Крім адвокатської практики, він займався просвітою селян, залізничних робітників і лісорубів, брав активну участь у діяльності радикальної партії, її демократичного крила. Саме на вимогу радикалів і особисте прохання Василя Стефаника в жовтні 1912 р. Марко Черемшина відкрив власну адвокатську контору у м. Снятии, де працював до кінця свого життя.

Тоді зародилася його міцна дружба зі Стефаником, який мешкав недалеко від Снятина в с. Русів і часто бував у нього. Письменники розгорнули значну культурно-освітню роботу серед селянства Снятинщини, виступали з промовами на зборах, організовували шевченківські вечори, обстоювали інтереси селянської бідноти перед цісарськими органами влади.

У роки Першої світової війни Марко Черемшина жив у рідному селі Кобаки, яке опинилося в зоні найзапекліших боїв цісарської і царської армій. Після закінчення війни Черемшина повернувся до Снятина. У 1919 p., коли війська боярської Румунії окупували Буковину й Покуття, він їздив із делегацією від Снятинщини на переговори з командуванням окупантів і ледве не позбувся голови. Румунське командування не захотіло навіть прийняти делегацію і наказало продовжувати наступ на Снятии.

Як письменник Марко Черемшина входить до славетної покутської трійці — Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, але є ще одна трійця — Ю. Федькович, М. Павлик і Марко Черемшина, які залишили конкретний досвід освоєння гуцульського діалекту, пісенної стихії українських горців.

Спадщина Марка Черемшини містить близько шестидесяти новел та оповідань, що склали оригінальні збірки "Карби" (1901), "Оповідання" (1905), "Село вигибає" (1925), "Верховина" (1929), "Парасочка" (1939).

Помер письменник у селі Кобаки, куди приїхав провідати своїх друзів. Похорон Марка Черемшини відбувся 27 квітня 1927 р. у Снятині. В останню путь-дорогу письменника і культурно-громадського діяча проводжали його численні друзі і шанувальники, а серед них і його вірний побратим Василь Стефаник.