Роль держави в регулюванні зовнішньоекономічного сектору економіки

Реферат

Зовнішньоекономічна політика держави має відповідати таким принципам:

— адекватність національним інтересам;

— врахування вимог сучасного процесу глобалізації;

— паритетність у відносинах з іншими державами;

— відповідність міжнародній практиці і законодавству;

— демократизація, демонополізація та деідеологізація зовнішньоекономічних зв'язків;

— селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.

Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей і участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, його методів та інструментів розрізняють два основні види зовнішньоекономічної політики:

— фритредерство — політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо;

— протекціонізм — політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції.

Прагнення до вільної торгівлі є теоретично обґрунтованим. Класична теорія зовнішньої торгівлі стверджує, що запровадження вільної торгівлі підвищує добробут тих країн, які беруть у ній участь, і сприяє оптимальній алокації факторів виробництва та до вирівнюванню їх оплати. Оскільки мета вільної торгівлі є не тільки суспільно-політично, але й економічно раціональною, то через її реалізацію проявляються в повному обсязі переваги міжнародного поділу праці.

Політика вільної торгівлі реалізується шляхом усунення всіх торговельних бар'єрів і відповідає ліберальній організації суспільства. Організаційно-політично ця мета кореспондується з уявленнями класичного лібералізму та сучасного неолібералізму та означає вільне функціонування ринкового господарства.

Мета вільної торгівлі для багатьох країн має характер ідеального стану, до якого в реальності ще дуже далеко, і проти принципів якого виступають певні політичні сили. Однак мета вільної торгівлі мала значний вплив на формування міжнародного торговельного порядку після Другої світової війни і до сьогодні є орієнтиром, на який рівняються у своїй зовнішньоекономічній політиці більшість країн.

На практиці стан вільної торгівлі сьогодні забезпечується в рамках інтеграційних об'єднань. Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн передбачає об'єднання (злиття) багатьох національних економік в один більш чи менш єдиний спільний економічний простір. При цьому бажаний ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми. Як свідчить світовий досвід, процес інтеграції проходить певні етапи.

Перший етап — укладення преференційних торгових угод. Такі угоди можуть підписуватися або на двосторонній основі між окремими державами, або між уже існуючим інтеграційним угрупованням і окремою країною або групою країн. Відповідно до них країни забезпечують режим сприяння одна одній, порівняно з третіми країнами. Ніяких міждержавних органів для керування преференційними угодами не створюється.

Другий етап — створення зони вільної торгівлі, що передбачає вже не просто скорочення, а повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі за умови збереження національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами.

Третій етап — створення митного союзу — погоджене скасуванням групою країн національних митних тарифів і введення загального митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Митний союз передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послугами та повну свободу їх переміщення усередині регіону.

Четвертий етап — створення спільного ринку — країни, що інтегруються, домовляються про вільний рух не тільки товарів і послуг, але і факторів виробництва — капіталу і робочої сили. На цьому етапі усуваються всі торговельні обмеження, а також обмеження, які заважають вільному переміщенню факторів виробництва.

П'ятий етап — створення економічного союзу, що передбачає поряд з єдиним митним тарифом і свободою руху товарів та факторів виробництва координацію макроекономічної політики й уніфікацію законодавства у ключових галузях — валютній, бюджетній, грошовій. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх функцій і тим самим поступаються частиною державного суверенітету на користь наддержавних органів.

Принципово можливим є існування і шостого етапу інтеграції — політичного союзу, що передбачає передачу національними урядами більшої частини своїх функцій у відносинах з третіми країнами наддержавним органам. Це фактично означає створення міжнародної конфедерації і втрату суверенітету окремими державами. Однак жодне інтеграційне угруповання не тільки не досягло такого рівня розвитку, але навіть не ставить перед собою подібних завдань.

Хоча економічна інтеграція однозначно підвищує рівень добробуту в країнах-членах за рахунок усунення перешкод для мобільності факторів виробництва, зниження витрат на зовнішньоекономічні операції та прискорення процесу оптимізації загальноекономічної алокації в рамках спільного інтеграційного простору, її не можна обґрунтувати виключно з економічних позицій. Чим вищим є досягнутий ступінь інтеграції, тим вищі інституціональні витрати інтеграції, насамперед політичні, у формі відмови від національного суверенітету.

Політика протекціонізму, на відміну від вільної торгівлі, передбачає активне втручання держави у функціонування зовнішньоекономічного сектору. При цьому застосовується сукупність правових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава стимулює, координує і регламентує діяльність суб'єктів у сфері зовнішньоекономічних зв'язків відповідно до конкретних цілей та завдань.

Використана література

1. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.91 № 959-ХІІ // https://rada.gov.ua/.

2. Внешнеэкономическая деятельность предприятий: Учеб. для вузов / Под ред. Л. Е. Стровского. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ЮНИТИ, 2003. — 847 с.

3. Внешнеэкономическая деятельность: нормативная база / Сост. С. В. Филатов. — X.: Изд. Дом "Фактор", 2004. — 470 с.

4. Гребелъник О. П., Романовсъкий О. О. Основи зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. — К.: Деміур, 2003. — 296 с.

5. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник / За ред. І. В. Багрової. — К.: Центр навч. л-ри, 2004. — 580 с.

6. Кириченко А. А. та ін. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. — К.: 2000. — 468 с.

7. Макогон Ю. В. и др. Внешнеэкономическая деятельность. — Донецк: Регион, 1998. — 342 с.

8. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. — К.: КНЕУ, 2003 — 948 с.

9. Румянцев А. П., Румянцева Н. С. Зовнішньоекономічна діяльність: Навч. посіб. — К.: Центр навч. л-ри, 2004. — 377 с.

10. Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. проф. А. І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 1998. — 448 с.