Еволюція зовнішньоекономічної діяльності підприємств України

Реферат

Однак слід зазначити, що нарощення протягом 1994—1995 pp. захисних антиімпортних заходів відбувалося головним чином через тарифний протекціонізм. Нетарифні обмеження були несистематичними і стосувалися лише окремих товарів: засоби захисту рослин, фармацевтичні препарати, косметика. З другої половини 1995 р. застосовувався диференційований підхід у митному регулюванні залежно від групи виробів, що виготовляються в межах країни "на недостатньому, достатньому та надлишковому рівні".

Важливим напрямком удосконалення інструментарію регулювання стало перешкоджання ухилянню від сплати ввізного мита та митних платежів (ПДВ, акцизів), для чого на більшість товарних позицій поширювалася дія специфічних митних ставок замість адвалорних.

Однак у цілому політика посилення протекціонізму в Україні виявилася неефективною. Основні причини цього:

— зростання тарифного захисту значною мірою нейтралізувалося "тінізацією" імпортної торгівлі з масовим ухиленням від сплати мита та митних зборів;

— український протекціонізм мав яскраво виражений пасивний, а не активний характер;

— не було стимулів для переорієнтації на імпорт інвестиційних товарів, технологій, закупівлі ліцензій для виробництва національних конкурентоспроможних товарів;

— слаборозвинутою залишалась система нетарифного регулювання за допомогою стандартів, екологічних, санітарних норм безпеки споживача, що створило ідеальні умови для перетворення ринку України на ринок збуту за низькими цінами неякісних та шкідливих для здоров'я і навколишнього середовища товарів. Тільки у 1996 p. було прийнято комплекс заходів контролю в галузі імпорту лікеро-горілчаних, тютюнових виробів та харчових продуктів, введена обов'язкова сертифікація певних видів продукції.

Для вирішення проблем ефективного захисту вітчизняного виробника і забезпечення достатніх доходів державного бюджету, поряд з певним зниженням середнього рівня імпортного мита, ліквідовуються пільги, що надавалися в рамках так званого преференційного режиму, яким користувалася раніше численна група країн, що розвиваються. Більшість із них сьогодні мають кращий економічний стан, ніж Україна, тому в 1996 р. ці пільги були ліквідовані.

Для української економіки була характерною, з одного боку, підвищена увага до залучення іноземного капіталу з метою макроекономічної стабілізації та стимулювання структурних змін, а з іншого — несприятливий інвестиційний клімат для будь-яких видів інвестицій (і зовнішніх, і внутрішніх), що зумовлювало низький рівень інвестиційної активності, особливо щодо оновлення обладнання. Зрозуміло, що в таких умовах значний приплив іноземних інвестицій, перш за все прямих, був неможливий.

До 1996 р. для України була характерною політика, яка полягала в забезпеченні підприємствам з іноземними інвестиціями суттєвих податкових пільг (автоматичне звільнення на 5 років від податків на прибуток (дохід) за умов наявності 20-відсоткової частки у статутному капіталі і при досягненні мінімально обумовленої суми інвестицій, яка з 1993 р. називалася кваліфікованою інвестицією). Ці пільги доповнювалися звільненням майна, що ввозилося як іноземна інвестиція, від ввізного мита та митних платежів. Частковою компенсацією таких пільг було оподаткування за ставкою 15 % прибутків та доходів, що вивозилися.

Така схема надання пільг на загальних засадах виявилася малоефективною. Більше того, вона створювала умови для ухилення національних виробників від сплати податків шляхом створення спільних підприємств за мінімальною участю іноземного капіталу, не пов'язаного з розвитком виробничих технологій.

Непродумана політика надання пільг більшості підприємств з іноземним капіталом забезпечувала їм односторонню перевагу перед суто національним виробником, що, у свою чергу, порушувало умови конкуренції на внутрішньому ринку і зумовлювало зменшення конкурентоспроможності останніх.

Слід зазначити, що багатьма солідними іноземними інвесторами такі пільги сприймалися як підтвердження наявності в країні несприятливого інвестиційного клімату, недоліки якого уряд намагався компенсувати податковими пільгами.

У 1996 р. був прийнятий новий закон щодо регулювання умов для іноземних інвестицій, в якому була переглянута концепція їх залучення. До іноземних інвестицій відтоді застосовувався національний режим регулювання, у тому числі в питаннях оподаткування. А податкові пільги надавалися виключно на основі спеціальних урядових рішень щодо конкретних інвестиційних проектів, якщо вони визнавалися пріоритетними для економіки. Разом з тим перший досвід застосування такого підходу показав, що він пов'язаний з надмірними пільгами для учасників проектів, з одного боку, і надмірними обмеженнями для їх потенційних конкурентів, з іншого.

Починаючи з 1996 р. основні зміни в інвестиційній політиці спрямовані на поліпшення загальних макроекономічних умов у країні, а також на розвиток приватизації за участю іноземних інвесторів. Цей курс спричинив певне збільшення іноземних капіталовкладень. За даними Міністерства статистики, у 1994 р. обсяг вкладень іноземного капіталу в економіку України склав 147,5 млн дол. США, в 1995 — 266 млн, у 1996 — 458 млн, в 1997 — 759,2 млн, в 1998 — 743 млн дол. США.

Однак і сьогодні прямі іноземні інвестиції як додаткове джерело фінансування структурної перебудови економіки України все ще не відіграють вагомої ролі, хоча накопичені обсяги інвестицій наприкінці 2003 р. зросли порівняно з 2000 р. у 2,2 раза і досягли з урахуванням приватизації 7,1 млрд дол. США, що складає 150 дол. США у розрахунку на одну особу. У більшості постсоціалістичних країн ці показники є значно вищими. Так, у Чехії, наприклад, цей показник дорівнює приблизно 4 тис. дол. США, в Угорщині — 2,4 тис. дол., у Польщі — 1 тис. дол., в Росії — 370 дол. США.

Географічна структура прямих іноземних інвестицій протягом останніх років залишалася незмінною. Більше половини інвестиційного капіталу належить п'яти країнам. На першому місці залишаються США — понад 1 млрд дол. США, або 15 % , далі Кіпр — 0,8 млрд (11,0 %), Велика Британія — 0,7 млрд (10,0 %), Росія та Нідерланди — по 0,6 млрд дол. США (8 % ). Близько третини всіх інвестицій належить нерезидентам з офшорних зон.

Залежно від видів економічної діяльності найбільша частка прямих інвестицій надходить в оптову торгівлю та посередництво в торгівлі — 996,0 млн дол. США (14,0 %), харчову промисловість та переробку сільськогосподарських продуктів — 988,0 млн (13,9%), машинобудування — 597,0 млн (8%), фінансову діяльність — 491,0 млн (7,0 %), металургію та обробку металу — 388 млн дол. США (5,4 %).

Основні фактори, що робили непривабливою Україну для іноземних інвесторів:

— загальна макроекономічна та політична нестабільність;

— відсутність розвинутої ринкової інфраструктури (слабка потужність та ненадійність банків, нерозвиненість фінансових ринків);

— нестабільність законодавства, яке регулює іноземні інвестиції та економічну діяльність у цілому;