Творчість Майка Йогансена

Народився у Харкові, в сім'ї вчителя німецької мови, котрий був нащадком шведського переселенця та дочки старобільського козака; навчався в гімназії та на класичному відділі філологічного факультету Харківського університету. Людина високої освіти, знавець мов. Критика часто називала його «ювеліром форми» (І. Дніпровський).

«Року 1918-го почав писати вірші українською мовою», — згадував М. Йогансен. Віршам був властивий мотив мрійних «островів хмар», щось на зразок «білих островів» раннього М. Рильського. Проте бурхлива доба швидко «перемагнітила» М. Йогансена. Не випадково один із циклів його першої поетичної збірки «Д'горі» (1921) мав назву «Скоро forte», відтворюючи напругу очікування нового й незвіданого, мажорну динаміку життя. Ця книжка поезій засвідчувала загальний рух тодішньої творчої думки від умовно-романтичних інтонацій до повнозвуччя духовного ренесансу. Водночас М. Йогансен з тривогою придивлявся до непримиренно конфронтаційних тенденцій, трагічні лунарні мотиви не випадкові в його тогочасній ліриці: «У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий. Удосвіта серп укосить Молоду зів'ялу отаву...». Твори, в яких поставала трагічна правда громадянської війни, дали підстави М. Ласло-Куцюк говорити про «катастрофізм» світобачення поета, котрий відчував над собою фатальну тінь «Мертвого крижня» — реальних фантасмагорій 30-х років: «Крила йому свистять залізні, Оливом повні потужні жили. Він летить — і пізні Птахи ховають голови під крила».

А втім, великий життєлюб, він захоплювався розмаїттям довколишнього світу, жадібно вбирав у себе різноголосу, стобарвну енергію «Ах життя моє дороге».

Принциповий противник будь-яких регламетацій, М. Йогансен прагнув широти й свободи творчого самовиявлення, плекаючи віру в невпинне оновлення дійсності й висуваючи на перше місце в цьому процесі активну, повноцінну особистість. Етапною після «Д'горі» стала книжка «Кроковеє коло» (1923), назва і зміст якої асоціюються з весняним оновленням землі, з піснями-веснянками, їх невловимим переходом від реального до поетично-ідеалізованого. Відома народнопоетична метафора «крокового колеса» зазнає трансформації, набуваючи космічного виміру: «У безмежній пустій порожнечі Позначилось кроковеє коло і вийшло з туману по плечі».

Поетична збірка «Ясен» (1929), що з'явилася після книжок «Революція» (1923) та «Доробок» (1924), виявляла нову якість творчих пошуків М. Йогансена і, за свідченням критиків, стала «однією з віх, що показують напрямок розвитку української поезії». Очевидно, тут є певне перебільшення, але поета дедалі більше вабила «романтика буднів», романтика перетворень опосаджувалася на грунті щодення».

Поет великого міста, М. Йогансен уникав гіперболізованого урбанізму, притаманного, скажімо, панфутуристам. Про неприйняття їхньої естетичної платформи він заявив разом з М. Хвильовим та В. Сосюрою в «Універсалі», яким відкривався альманах «Жовтень» (1921). Техніка, на його думку, має сприяти збагаченню людської духовності (вірш «Машина мріє» написаний класичними терцинами). То була творча полеміка, спроба довести, що урбанізована сучасність може знаходити своє художнє трактування в розмаїтих поетичних формах, а не лише у верлібрах чи дольниках, як вважали представники «ліфу» чи «динамізму-спіралізму».

Рішуче виступаючи проти епігонського версифікаторства (В. Алешко) чи небезпечної прозаїзації поезії (В. Поліщук), М. Йогансен послідовно обстоював принципи милозвучності в ліриці, кохався в звукописах, створював звукові метафори («Над вигулом вулиць, Над тремтом трамваїв», або ж «За водами — заводи»). «І в віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня», — писав М. Йогансен в «Автобіографії...», орієнтуючись на гасла «літературної дискусії» 1925—1928 pp.

Пошуки гармонії традиційних і нових форм віршування позначилися майже на всьому поетичному доробку М. Йогансена. Одним із типових щодо цього віршів є «Вікно зимового вагона». Предмети зображення неначе перетікають один в одний, як «той чабан, що десь увечері гука. Перетворивсь на теплу і сонну птицю». Це, так би мовити, неідентична ідентичність, що становить основу йогансенівської метафори з характерною для неї акварельною розмитістю імпресіоністичного кшталту.

Мають рацію А. Лебідь і М. Рильський, які вважали, що саме «в особистій ліриці М. Йогансен показав більше безпосередності», а разом з тим і «тонкої словесної музики».

М. Йогансен іронічно називав свою лірику, насамперед пейзажну, «сільськогосподарським періодом» творчості, що має замінитися «індустріальним». Проте вірші на штиб «Добуваєм метал», «Весна на заводі» та інші, як і збірка «Балади про війну і відбудову» (1933), написані на межі 20—30-х років під грубим тиском на мистецтво вульгарно-соціологічних тенденцій, виявились прикрою невдачею. Саме в пейзажній та інтимній ліриці він виявився найбільшою мірою цікавим та органічним. Як і В. Сосюра, М. Йогансен звертався до «вічних» тем, зокрема теми любові, незважаючи на її тогочасну «буржуазність». Інтимна лірика М. Йогансена розкриває любов як одну із основ духовного багатства людини, — наприклад, у вірші «Поетова весна»: «Всяка хмара в березні любов», «Всяка вулиця веде до тих дверей. Де я не посмію подзвонить...».

Проте більшовицька критика дедалі частіше засуджувала особистісність лірики й ліриків як речників «ідеалізованого» методу в літературі. Тож не дивно, що М. Шеремет, поціновуючи збірку М. Йогансена «Ясен», проголошує досить типовий на ті часи вирок: «Ми вважаємо за злочин і реакційність написати такі вірші сьогодні».

М. Йогансен брав участь у літературно-теоретичних полеміках (уже згаданий «Універсал», по суті пародійна, хоч і сприйнята свого часу всерйоз книжка «Як будується оповідання», 1928 р. та ін.), звертався й до прози. Там, де проза М. Йогансена не цурається поетичної стихії, вона звучить природно, як, скажімо, «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1930). Повість має гострий, віртуозно складений сюжет і засвідчує прагнення автора запровадити в українській літературі нові жанрові різновиди, фабульні прийоми, зокрема, запозичені із зарубіжної белетристики (Е. По, О'Генрі, Г. Уелса та інших письменників, яких М. Йогансен перекладав). Не можна не помітити в таких експериментах, якими, до речі, захоплювалися і Г. Шкурупій, і О. Слісаренко, і Ю. Смолич, і М. Яловий та інші, раціонального зерна, пошуку нових стильових резервів, сміливого схрещення різних стильових начал, зародків умовно алегоричної чи й «химерної прози», що згодом по-різному проявиться у творчості сучасних письменників В. Шевчука, В. Дрозда чи В. Земляка. Пройняті поезією й нариси М. Йогансена, а «Подорож у Дагестан» (1933) буквально пересипана віршами.

Відомо, що М. Йогансен покладав великі надії на прозу, проте, якщо не брати до уваги прозових творів для дітей, його талант розкрився з найбільшою силою саме в поезії, яку він писав до кінця життя, обірваного хвилею репресій.