Творчість Володимира Базилевського

Володимир Базилевський народився 14 серпня 1937 р. в селі Павлиші на Кіровоградщині. За віком належить до покоління «шістдесятників» (дебютував збірками «Ятрань» і «Рівновага» 1968 p.), хоч у літературі його ім'я набуло розголосу в кінці 70-х — на початку 80-х років, коли вийшли збірки його віршів «Побачення з тобою» (1978), «Допоки музика звучить» (1982), «Чуття землі небесне» (1983), «Труди і дні» (1984) та ін. А до того були — навчання в Одеському університеті (закінчив у 1962 p.), праця в газетах Одеси й Кіровограда, редакторська — в міжобласному видавництві, траплялася й фізична — робітником на будові. Виходили з-під його пера й книжки нарисів, документальних повістей («Делегат конгресу», «Земля двох морів» тощо), які, однак, не стали домінуючими у творчості.

Поет художньої культури, Базилевський — прибічник тієї стильової лінії, якій притаманна ясність і точність форми, ощадливість вислову, концентрованість образної думки, схильність до антиномічно гострої психологічної рефлексії. Його лірична стихія — це замисленість, майже притишена розмова з собою, що проявляється, однак, не в просторій розповіді (класичний жанр медитації), а в спалахах думки, оповитої таким же гострим, по-різному забарвленим почуттям.

Пізнаємо Базилевського за цим його глибинним, гіркувато-іронічним лаконізмом, де, справді, словам тісно, зате просторо душі, уяві, емоції (маємо на увазі, мабуть, одвідання поетом, — чи, може, взагалі, людиною нашого віку?! — колишнього батьювського подвір'я): «Усе, як і було, усе, як і було. От тільки лободою, як лісом, поросло. Усе, як і було, усе, як і було. От тільки рідні лиця з водою понесло. Під косогором сядь — і руку до чола. Шумить, шумить, шумить билинна ковила».

«Просвітлений вершник і книжник», він знає — і вміє передати — й темні, «нічні» моменти сокровенного стану людської душі. Наявність цих нот у загальному просвітленому, життєберучкому звучанні лірики В. Базилевського тільки додає їй більшої правдивості й душевної щирості.

Лірика Базилевського заснована на постійних перетвореннях і піднесеннях: звичайного факту — в драму духу чи його торжество, пейзажу — в метафору психологічного стану поета. Це постійна взаємодія побутового й буттєвого, «земного» й «небесного».

Природне людське життєлюбство змагається в цій ліриці з болем утрат, прагнення схопити якийсь прикметний момент — з надзвичайно гострим відчуттям шаленого «темпоритму» нинішнього часу. У Базилевського це відчуття переростає в своєрідну філософську драму, відбиту в багатьох творах, зокрема у вірші «Там вибирали плоскінь...».

Серед поетичних збірок В. Базилевського, що побачили світ в останнє десятиріччя («Світлом єдиним», «Труди і дні» та ін.), найбільший інтерес становить, без сумніву, «Вертеп» (1992). Давня художня колізія — світ як вертеп (на протилежність храмові, яким він мав би бути) і поет у ньому як страдник і пророк — вирішується автором в такому особистісному плані, який не залишає місця для будь-яких «підозр» щодо стилізаторства, літературної пози взагалі.

В. Базилевський не боїться торкатися наших національних ран, шукаючи причини їх не тільки назовні — в нападах, поневоленнях, колонізаціях, а й у внутрішньому житті нації. Тут він не те що антиромантичний, а й, без сумніву, неромантичний і несентиментальний. З особливою тривогою говорить поет про небезпеки й загрози, які чигають над рідною мовою українського народу (вірш «Плач по загиблому Шумеру»).

Разом з тим уміщена в цій же збірці поема «Під флейтою ангела» красномовно засвідчує, на які шпилі радісного вітання світу і урочистого, «божественного» злиття з природою може здійматися цей поет: «Занадто ти довго хилив свою голову долу, оголена шия — спокуса для ката і хама. Випростуй поставу і слухай під Києвом соло у травні, коли в небесах відчиняється брама».

Відомий В. Базилевський і як талановитий критик-есеїст (книжка 1990 р. «І зав'язь дум і вільний лет пера»).