Творчість Олекси Влизька

«Коли вийшла Влизькова книжка «За всіх скажу», нам треба було зрозуміти, що всі ми початківці, а він поет», — згадував Л. Первомайський. Тогочасні критики дали напрочуд високу оцінку поетичному дебютові молодого автора, що стався 1927 р.

Найточнішим, на нашу думку, у критичній оцінці збірки був Я. Савченко: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільного пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього... 19 років».

Біографічні дані про поета надзвичайно лаконічні (що характерно для багатьох репресованих письменників). Народився О. Влизько на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії 17 лютого 1908 p., де його батько служив дяком, псаломщиком. Там і почав навчання, продовжуючи його у батьковому селі Сингаївка на Звенигородщині. У 13 років втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю: книжка стала для нього одним із основних джерел формування художньої та соціальної свідомості. Але поезія О. Влизька не була книжною. Навчався також у Київському інституті народної освіти.

Як оригінальний поет він дебютував віршем «Серце на норд» у редагованому Б. Антоненком-Давидовичем «Глобусі» (1925. № 22).

Книжка «За всіх скажу» сприймається як відповідь на гострі питання, поставлені дискусією 1925—1928 pp., про шляхи розвитку української літератури. Для багатьох сучасників прихід О. Влизька до «Нової генерації» видався вкрай несподіваним. «Як потрапив талановитий Влизько в коло Семенкових сателітів, я й досі не можу зрозуміти», — дивувався Л. Первомайський . А втім, така, на перший погляд, загадкова «метаморфоза» мала свої причини, одну з яких О. Полторацький пов'язував з товаришуванням О. Влизька з панфутуристом Г. Шкурупієм.

У колі «Нової генерації» він не дуже заглиблювався у футуристичні теоретизування, настанови «укрліфу» сприймав лише емоційно: йому імпонував пафос заперечення життєвих та художніх стереотипів, поривання до нової естетичної якості тощо.

Певна річ, авангардизм позначився на естетичній свідомості О. Влизька. Його категоричні, типові для того часу виступи «проти лірики» зумовлені саме футуристичними впливами. Заперечуючи поезію як «емоційно насичену річ», а відтак — уподібнену до романсів, неофіт «укрліфу» проголошував, всупереч власній творчості: «Емоцій не хочу. І з ямбом у мене покінчено». Він вдавався здебільшого до сатири з метою типово авангардної епатації міщанських смаків, «перелицьовував» класичні жанри, наприклад оду, зумисне вульгаризуючи її, — «Ода міщанинові», «Обивателіада» тощо.

Є в його доробку і спроби оновлення бурлескно-травестійної традиції української літератури, заземлення цінностей, «перевдягання» персонажів (ліричного героя) у найбуденніші строї. Вдавався поет і до пародіювання лірики попередників та сучасників — М. Лєрмонтова («Тамара в агонії»), М. Асеєва («Інвектива»), В. Маяковського («Тет-а-тет з Венерою Мілоською»), Б. Пастернака («Матеріали до епопеї»). Такі спостереження дали підставу М. Доленго зробити висновок: у своєму «геть-ізмі» О. Влизько глузує з того, чим насправді послуговується. Така думка потверджується деякими віршами поета (напр., «Мораль така потрібна мені — Кинь Рафаеля! — Даєш Дені!»). Однак, дотримуючись вимог футуристичного етикету, О. Влизько водночас пристрасно виступав і проти вульгаризації класики, і проти її культу та епігонства. Перебування його в оточенні «укрліфу» видається більше грою в авангардиста, бо насправді між цією роллю і справжнім О. Влизьком завжди зберігалася певна дистанція. Поет не міг відмовитися од традиційних форм — про це свідчать, зокрема, «Кострубаті сонети», сповнені спрагою морської романтики, а також більшість віршів із збірки «Живу, працюю» (1930).

Помітним художнім досягненням О. Влизька стала «Книга балад» (1930), яка приваблювала новизною, версифікаційною майстерністю її автора.

У ліриці О. Влизька 30-х років зникає псевдомажор, «експериментальне» зухвальство, натомість з'являються риси аналітичного мислення, особливо помітні в невеликій за обсягом ліро-епічній поезії «Мій друг Дон-Жуан» (1934). Автор порушує традиційну для романтизму тему роздвоєння свідомості (Е. Т.-А. Гофман, М. Гоголь, Е. По, О. Уайлд, М. Бажан та ін.). Зміни в художній свідомості О. Влизька зумовлювалися дедалі потворнішою дійсністю. Поет не міг не помічати грізних суспільних процесів (як свідчить створений ним образ ілюзорного Ельдорадо), вони спричинили його розпач («...тільки не треба віршів. Не треба рим! Кінчай!»).

У листопаді 1934 року поета було заарештовано і невдовзі розстріляно в підвалах київського Жовтневого палацу.