Творчість Петра Дорошка

Поет конкретно-реалістичної стильової спрямованості, з нахилом до художньої обсервації звичайних, щоденних явищ дійсності. Народився 24 грудня 1910 р. в с. Тупичеві на Чернігівщині. Ще студентом Харківського університету стає членом літературного об'єднання «Трактор» (1930—1934), яке вважало себе «пролетарським загоном письменників, що пишуть про село», і відзначалося відповідними такій «класовій установці» декларативністю та схематизмом. Лише наприкінці 30-х у книжках «Полісянка» (1939) і «Рідна сторона» (1941) поет поступово позбувається риторичних штампів «молодечого ентузіазму», одновимірного бачення світу і стильової аморфності.

Свій фронтовий шлях від Сталінграда до Берліна П. Дорошко пройшов як військовий журналіст — спочатку дивізійної, а потім фронтової газети «За честь Батьківщини». У його віршах тих часів, написаних здебільшого по гарячих слідах подій, відбита щоденна, смертельно небезпечна солдатська праця; війну зображено в «негучних», але сповнених речової та психологічної конкретності малюнках і кадрах («Землянка», «Дроти колючі в полі ржаві...», цикл інтимних сповідей «Ненадіслані листи»).

Як і більшість літераторів, він нелегко переживав перші повоєнні роки, коли «постанови партії про літературу і мистецтво» офіційно вимагали від поетів політизованої риторики і нестримного славослів'я, а критика пильно вишукувала всякі ухили від лінії. Шукаючи єдності поезії і правди, йдучи за давньою потаємною пристрастю, він знаходить творчий вихід для себе передусім у поезії подорожей, мандрів по Україні і різних краях тодішнього Радянського Союзу. Усе краще, створене ним у ліриці від кінця 40-х до початку 60-х років, навіяне враженнями з таких мандрів. Своєрідний «природничо-географічний» пізнавальний струмінь у віршах П. Дорошка близький до думки М. Пришвіна про «споріднену увагу» до всього живого, по-своєму інтимізує його поезію, наближаючи уважного читача до потаємних струн душі самого автора (збірка «Дальні подорожі», 1954 p.).

Якісними змінами позначений художній лад поетичних збірок П. Дорошка «Іволги мого саду» (1969) та «Слід» (1971). Слово поета стає пружнішим, ощаднішим і місткішим; часом аж надто стриманий у художніх прийомах, П. Дорошко тепер наче по-новому відчуває й оцінює неповторність і красу метафори (наприклад, вірші «Райдуга вітру», «Мені назустріч дерево ішло», «Невідкриті острови»), енергію інтелектуального ліричного сюжету («Романтика», «Ви бували в чужім краю?»), силу влучного й свіжого афоризму.

У повоєнні часи поет «відкрив» для себе тему історичного минулого свого та інших народів. Свіжими й самобутніми барвами виписано цикл «Київські фрески», який створювався понад двадцять років.

Численні зразки пізньої лірики поета позначені стриманою, непретензійною, органічною для автора філософічністю, а незрідка й традиційною повчальністю.

Перу П. Дорошка належить кілька великих поем сучасної та історичної тематики («Дитинство», «Сандомирський плацдарм», «Городок»). Критичний сучасний розгляд витримують далеко не всі з них, як і більшість «великих полотен» епічного та ліро-епічного характеру, написаних українськими поетами у 40-ві — 70-ті роки, хоча майже в кожному з цих творів є майстерно подані окремі образи та сцени. З історичного минулого увагу поета привернули постаті М. Чернишевського («Вілюйський в'язень») і Т. Шевченка («Спалах уночі»). Серед ліричного епосу П. Дорошка остання поема — найвизначніший твір.

У 60-ті роки поет почав працювати і на ниві прози. Критика прихильно зустріла його невелику повість «Лісова Гута» та роман «Не повтори мою долю» (1968).