Ти поклав мені на плечі — страшний тягар,
двигати його я мушу, мушу конче.
Щасливіші мертві речі — з усіх Сахар
найстрашніше палить ласк Твоїх пожар.
Ти поклав мені на плечі — сонце.
Показав моїм німим очам — жорстоку ціль,
пурпурове сонце в синій скрині неба,
але грому ти не дав устам — лиш шум топіль,
що ростуть самітні серед тихих піль,
а мені доконче громової мови треба.
Я мізерний, шепелявий, лихий поет,
як же ж вискажу Твоє всеіснування
без великих слів, без слави? На мій хребет
кинув найлютішу з усіх кебет,
бо мовчання уст відліт зарання.
Хоч піду на роздоріжжя, на жовту оболонь,
говоритиму з прохожим кожним, наче з братом:
слухай, друже, мусну збіжжя й чоло в задумі склонь:
сірих днів мандрівче, бо слідів Його долонь
повний цілий всесвіт, повний кожний атом.
|
|
|
