Не вмію сказати нікому,
де вона, де вона, де?
Може, за кожним рогом дому
на мене жде.
Не вмію сказати точно,
де є вона.
Аж врешті, мов збиточник,
вип’є мене, наче келих вина.
Кожний із нас — життю є брат,
ніхто не хоче вмерти,
аж ніч заплатить місяць — золотий дукат,
завдаток смерті.
Знаю, що дні є все гірші,
що будить нас щось по ночах.
Хай ліком на смерті жах
будуть ці вірші.
|
|
|
