Мій друже незнаний здалека,
чи дійде до тебе цей вірш?
Зашморгнута петля на горло
нас давить і тисне все гірш.
Хотів би сказати це краще,
не вмію знайти інших слів,
не можу співати інакше,
як усміх в устах пошарів.
Бліді та упирні обличчя
все будять мене серед сну.
В ніч темну зриваюсь і кличу,
бо бачу примару страшну.
Хіба не забути ніколи
очей лиховісно-грізних,
тих іскор, що згірдно кололи,
тих іскор, що били із них?
Мов тінь, що за мною все ходить,
цей привид жахливо німий,
Високі до неба є сходи,
глибокі є безвісті тьми.
Ця пісня — не лагода ніжна —
сягає і глибше, і ширш.
Хай зрине на тебе дряпіжно,
мов яструб, похмурий цей вірш.
Прости, що у душу ллю трійло,
прости мені, друже, цей спів.
Не можу співати спокійно,
бо в серці розпука та гнів.
|
