Б. Лепкому
Похилився поет над минулим,
Над життям, що піснями цвіло,
І думки, мов птахи, поринули
У закутане в казку село.
Похилився поет над рікою
Понад сонячним дзеркалом хвиль,
Лиховісною тінню важкою
В нім відбився гірський, синій шпиль.
І подумав поет: все минає,
Це відоме, звичайне таке,
А одначе ця думка страшна є.
В ній щось моторошне та гірке.
Похилився поет над минулим,
Доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
Старосвітське: «Не ввесь я умру».
|
|
|
