Крик невимовний у горлі застряг,
він п’ястуками у стіни бив.
Місяць, що висів на небі, мов стяг,
блиском отруйним у серце сплив.
Завжди холодний, байдужий, злий мур
у порожнечі беззвучно дуднів.
Виплив із сутіні запит похмурий:
«Скільки лишилось ще днів?»
Тиша лящала у вухах, мов тріск,
німо хвилини стікали дощем.
Тільки придушений відгомін різко:
«Хочу ще жити, жити ще!»
Спротив розбився безсило об мур,
ніч залила камеру вщерть.
Виповз із темряви чорний щур
— смерть.
|
|
|
