Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче!
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у бога просить,
І чогось сумує.
Ні, не люди тебе вчили —
Мабуть, сама доля,
Степ, та небо, та могили,
Та широка воля!
Мабуть, часто думка жвава
Труни розкривала
І козацька давня слава,
Як сонечко, сяла.
І вставали з домовини
Закуті в кайдани
Вірні діти України:
Козаки й гетьмани.
І святі кістки біліли
Спалених в Варшаві,
І могили кривавили
Прадіди безглаві.
Мабуть, ти учивсь співати
На руїнах Січі,
Де ще рідна наша мати
Зазирає в вічі;
Де та бідна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по світу кобзу носить,
Щоб співали миру
Про козацтво незабутнє,
Вірне, стародавнє,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю ж, братику, рідненький,
Як учивсь ти грати:
Ти послухав теї неньки
Та й став нам співати!
|
