Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися рози.
Скрізь, де глянеш, гарно в полі —
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.
Світить сонце в чистім небі,
Усе живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш,
Ясно голубіє...
Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйний розквітчає
Байрак і діброву.
Але осінь ще далеко!
Нехай все й пов’яне, —
Уп’ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.
Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на цю весну...
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну.
Взяли його, розірвали, —
Воно застогнало...
Чують люди та і кажуть,
Щоб воно мовчало.
Задушили його сльози, —
Вже більше не плаче;
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче.
І жде води цілющої...
А на те похоже,
Що вже йому на цім світі
Ніхто не поможе.
Цвіте весна, шумлять води.
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: «З богом!»
Уже ж мені з своїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сим квіткам,
Та не розпускатись.
Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози.
Аж тут доля де візьметься
Та й словами каже:
«Хто вродився нещасливим.
Той так і поляже».
А я кажу своїй долі:
«Тебе не шаную!
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую...
А як з нею побачимось,
Душа горя збуде —
Тоді, доле, бог з тобою!
А буде, що буде».
|
