Сорочка

Григорій Косинка

У Горвата-Божечка була хороша зелена сорочка, зарублена в поділках, з широкими чохлами і сірими, аристократичними ґудзиками — «for gentleman». Ви здивуєтесь, чого згадую аристократичні гудзики, але прошу вислухати історію цієї кумедної сорочки.

Вона родилась, на мою думку, в Парижі, коліна була багатого — її купив собі сам штабс-капітан Горват-Божечко в глибоку осінь, коли ще не впилася Україна повстанням і степами гуляли карні сотні гетьмана Скоропадського...

Сорочку охрестили шансонетки в «Шато», у Києві... У проститутки була маленька ніжка, драгун Мілютін налив до її черевичка вина, випив один за одним духом і, посоловілий, у синьому диму, поспитав:

— Ти, Горват, любиш Росію?

— Голая, голая!..

Танцювали дві голі шансонетки, горіли золотом осені офіцерські погони, і на смичку плигали слова Мілютіна:

— Русь, Горват, умерла... Єслі можеш — вєшай, стрєляй... Я умру сегодня, умру за Русь, — ей, голая моя!

...Сізий дим, сізий дим,
Ти моя станіца...

Золотом осені догоряли коло «Шато» клени, горіли офіцерські погони, а на синій спині візника малювались догори літери, падали з листом, і все шумувало:

...Сізий дим...
Ти моя станіца...

— Ти, Горват, любіш Росію?.. Дурак! Ка-какой он єщо мальчік... Хе, любіш!..

Горват-Божечко скригнув зубами, міцно пригорнув маленьку співачку і з якоюсь дикою жагою одказав сам собі:

— Всьо люблю! Расстєгнісь!.. Слушай, скарєє!..

Цокотіли зуби, підкови, спина візника вигиналась, і тільки в тумани осені летів п’яний крик: «Нє оглядивайся!», і тихе:

— Уліца, дєтка мілий, уліца...

Розцвітались іскри під копитами коней — кресали:

— Горват!

Він вистрілив з револьвера у повітря:

— Знаю! Драгун Мілютін застрєлітся... За Русь... Нє вєріш?!

— Мнє холодно так... Застєгні...

Вулицями скажено летіли коні, офіцер цілував груди співачки і виспівував:

Сізий дим, дим, дим...

Одригнувся і заявив:

— Ти завтра к другому попадьош, я єду стрелять бандітов. — І знову цілував груди, і по-ідіотському співав у такт колесам:

Сізий дим, сізий дим...

На селах гуляла п’яна осінь.

Кривавий лист калини на грудях, чоботи — рілля, а сама плювала у степ і мрякою-дощами давила села:

— Ех, випила!

— Ну, везі же скарєє — «але не хочу»... Что стал, сволоч-ч?

— Ковбаня, господін поручик... Не можна: смикають-смикають... Стали, значить — машинка не работа...

Дядько розвів руками; Горват-Божечко зліз нервово з воза, підійшов з витягнутою шиєю до дядька, і той тільки побачив, як офіцер поправив комір сорочки, плюнув йому в вічі слово «смикають» і звалив чоботом у грязь:

— Хами... вашу мать! Какой поручік? Відіш!

Штабс-капітан показав на притерті зірки погона, кинув бридливо оком на конячки і ждав рухливості дядька; розбита дядькова брова зморщилась злістю, синяк, обмитий дощем, блищав, і він виправдувався тремтячими губами:

— Як ви самі зволите знать: гетьман, а ви — офіцер...

Я не знаю... Я з Розкопаної — от і все!

Дядько, видно, рішив, що Розкопане, його єдиний аргумент, спасе од кари, але спасла сорочка: Горват-Божечко зціпив уже кулака і хотів ще раз приміряти його до дядькового обличчя — побачив кров на пальці, з огидою скривився і перевів свої очі на поділки сорочки: «Ні, не в крові, значить...»