На полях

Ольга Кобилянська

Так вчасно настала весна і так лагідно!

З теплим вітром, сонячним промінням і блискучим дощем, що ледве можна було замітити, як сніг зійшов із землі, і вона осталася без покривала.

І з тим було їй добре.

У своїй чорній наготі простерлася вона на сонці широко-далеко і купалася в запашних вогких віддихах весни. Місцями, де на ній назбиралася вода, покривалася легкою імлою, а там, де спочивала в ній озимина, прибралася в пишну, веселу зелень.

Під склепінням недоглядно співали жайворонки. Лише здавлено і немов перли гуляли трілери в висоті, і перлами котилися вниз...

— Так зарання і лагідно, як сього року, наставала весна лиш тоді, як ми дістали нашого Василя, — обізвалася мужичка Марійка до свого чоловіка, що лежав близько хати, грівся на сонці й пас свої два пишні молоді воли; ні, не пас, а пускав їх лише, щоб нюхали траву, бо ж вона була ще заніжна і мохната, щоб їх грубі писки могли її скубати.

— Та так. Тоді як ми ще не мали нічого, а тепер, коли нам бог допоміг до землі, ми мусимо його тратити!

Вона не відповіла нічого; зітхнула й пряла дальше.

І між тим тоді і тим тепер лежала лише праця.

Від сірого ранку до пізньої ночі — праця.

Завсігди була вона тут — і ждала. Похмура й невмолима, пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоровая, молодість, навіть і ту одробииу охоти до життя, коли та хотіла в неспостережених хвилях переломити сірий одностайний тон і позолотити існування. Завсігди була ненаситна і невдоволена; ледве лишила чоловікові кілька крапель крові в жилах і сьомий день у тижні, в якім ішлося зранку до бога, а по обіді — в поле...

В поле!.. По двадцятьох майже роках доробилися вони кількох моргів поля.

Журбою й мозолею пересякла кожда грудка, але й любов’ю. Тою жадною, заляканою любов’ю, яку відчуває кождий мужик для своєї землі.

Про неї говорилося, як про живу істоту.

Хто її кормив — того кормила й вона.

Хто її не занедбував — того не занедбувала й вона. Ніхто не розумів її ліпше, як мужик, — і тому дав бог мужиків, як сотворив землю.

Доки буде земля — будуть і мужики...

Мали й двох дорослих синів.

За кілька неділь старший, Василь, мав ставати до бранки. Від хвилі поклику ходили всі, мов під вагою якогось тягаря. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли... — щоб ніхто не діждався тої години! — настав би всьому кінець!

Поля родили б без помочі його молодої сили лише слабий хліб. Вони обоє постарілися перед часом, а молодший син не вдався. Йому була земля байдужа, і він оминав працю. Безжурний був і до дівчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танці, і коїв між ними лихо!.. До того й крав іще, брехав і обмивав своє сумління в горілці.

Вкінці закохався в якійсь молодій циганці, що розумілася на зіллях, і забув про тата й маму.

З плачем відвернувся сором від нього.

Такий був молодший...

Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивилися в будуччину, як у ніч. Досі був старший їх єдиною потіхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дівча, що плакало з любові до нього...

— Був ти в панотця? — перебила вона мовчанку. — Може, він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!

— Ей, панотець! Він був знов такий жовчнийі День перед тим упала попадя під час служби п’яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церкві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...

— Що казав?

— «Дай на службу, — казав. — Буде, як бог схоче».

— Треба дати, — відповіла жінка.

— Піду й дам, — відповів він побожно, — лиш треба би що продати. — Що? — він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами? Мав чотири пні.

— Ти поговорив би з учителем, — говорила дальше Марійка. — Може б, він дав яку раду?

— Е! Що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що з своїми дітьми гине з голоду. Колись-то, міркуй, Маріє, казав мені, аби наш Василь женився з його донькою.

— А він що, вдурів? Нащо Василеві панни?

— Се тому, що в них велика біда. Має багато дітей.

— Але зате має цісарську платню.

— Я йому се казав; а він каже: її забагато — щоби вмерти, а замало — щоб жити.

— Погано...

Потім обоє замовкли.