Під голим небом

Ольга Кобилянська

Глибока зима.

Небо закуталось в однобарвну сірину; нефоремні снігові хмари збились під нього і, злившись із ним, творили сумну копулу над широкою білою рівниною піль. Неначе з неба висипалась, так снувалася нечувана маса чорних кавок довгими рядами по білих межах і, величаючись рухливо, радилась над чимсь поважно. По годині розділились на три табори, знялись один по другім журливо вгору й поплили чорним хрестом поважно в далечінь. Летіли звільна ритмічними рухами чимраз вище, заверталися кілька разів назад. Кружали сумовито, жаліючи над полем, пустилися лагідно в сторону міста, що далеко від піль визирало з мряки на взгір’ю стрункими вежами, — завернули знов назад і зникли, мов розплились здрібнілими точками в мрячній далечині.

Біла рівнина лишилася пуста.

Безмежна, широка, як степ, прибралась у грубу верству снігу й гляділа тупо в сіру небесну копулу.

Нею далеко вилася дорога й губилась чимраз далі в білості. Око так і в’яло від посрібленої поверхні.

В гладку рівнину прямували одні малі сани.

Глибоку тишину, що стелилась над широким тим мертвим морем, перебивали напрямком дороги голоси дрібних, дитячо-дзвенячих дзвінків і мов кропили її тоненькими, одностайними крапельками звуку.

Малі сани тягнула рудава конина.

Не була гарна, сама собою незграбна. Довга шерсть її не знала греблиці і щітки, а грива росла, як хотіла. Лиш ноги в неї були тонкі і сильні, мов струни, а груди і ніздрі широкі — знак витривалості в потягу і бігу. Ішла пильно; по важності, з якою ступала, знати було, що була інтелігентна і вдячна і що належала до тих, що радше з утоми падуть, чим залишать свій тяжкий обов’язок. І вона любила обов’язок. Прийшла з тим потягом — сповняти все, що наклав хто-небудь ва неї, — вже на світ, і він ніколи не давав їй спочинку.

Батога ненавиділа.

Знакомство з ним уважала за грубу ганьбу, а коли лучалось їй кілька разів, що вдарено її ним, — вона складала вражено вуха взад і валила скажено задніми копитами. Ломила дишель або орчики, або рвала посторонки. З того часу не брали вже до неї батога, а грозили їй лише кулаком.

І дивно! Хоч сидів її пан звичайно позад неї, і вона не все могла бачити, що діється там, — усе-таки відчувала, коли він здіймав кулак над нею й до своїх грубих, напоминаючих окликів — махав ним грізно. Тоді летіла, як шалена, широкою рівниною, гнана диким почуттям страху, що на неї туй-туй спадуть якісь здоганяючі її в воздусі чорні пошматовані хоругви і уб’ють її на місці, мов грім.

Упряжена в старанно пов’язані й поштуковані посторонки і шнурки, йшла скореньким і пильним кроком, схиливши стріпату голову вниз, неначе б добре знала свої обов’язки. Раз — заїхати завчасу додому, щоб не остатись уночі на тім білім морі, не стрінутись на нім із завірюхою, що страх як грізно й самовільно шаліла на безкрайності, а по-друге — що знала, кого везе.

Тягнула родину ідіотів.

Почала їх тягнути, коли ще ранок був притемнений бурим серпанком задуманої ночі, і мала ще перебрести оце ціле мертве море до вечора. Чи успіє?.. Не знала. Сніг лежав грубо, дорога не була добре уїхана, а у повітрі ген високо роїлись, майже клубились, білі дрібосенькі рої і віщували недобре. Лише ще не знати було, в котрій хвилині розіб’ються й нечутним летом заповнять повітря і засиплять і без того білу рівнину.

Вітер почав злегка глузувати собі. Змішався з гострою, мов огонь пекучою, студенею і розпочав гульню. Зразу легким танцем на поодиноких місцях, а опісля в зміненім tempo. Зривався і утихав раптом. Прилягав до землі й затаював віддих... потім зривався шалено і, знявшись широким крилом угору, рвав білі хмари ніжних сніжин у свої обійми і, розшалівшись із ними, мчався дико помертвілим морем. В полеті спинявся від часу до часу, кружав у дикій несамовитій пустоті на однім місці й кидав високо клубами снігу стовпом угору...

Краплі звуку дрібних дзвінків розплакалися...

На переді санок сидів він і держав віжки.

Одягнений у старий почорнілий кожух, сидів, як голова, на малім підвищенні, що уходило за сидження.

Голова, прикрита мізерною шапчиною, неначе без шиї, вибігала вся в бороду. Борода з малою, як у кози, чорною рідкою борідкою, становила найбільшу і найвиднішу часть лиця. Кирпатий ніс, малі, мов перець, очі дивилися в тупій і заразом ідіотично-задумливій плоскій журбі з-під низького чола перед себе.