За готар

Ольга Кобилянська

Зима.

Старенький панотець сел Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути — царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.

Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив — виходив із хати.

А старенький панотець мусив.

Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».

Тому треба було піти і поглянути на нещасного. Може, покажуть сліди які, звідки він, а може, іще й заговорить... може, зможе іще піднятися і далі піти: такий чужинець, що не знати звідки і що — лише клопіт для села: загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи... Він не любив даром трудитись. Старий вже був, а що найважніше — який хосен йому з того... А то акурат...

— Ех, що за дорога, що за дорога! Се кара божа спадає на нас, кара божа! — бурмотів, засапуючись і опираючись важко на грубу, ковану палицю. Біла довга борода аж штивніла на морозі.

— Таже дав бог святий сніг, аякже, — відказав молодший, — а може, воно й добром вийде весною землі?

— А — і, «добром», дурню! Грішите, та п’єте, та крадете, та рабуєте, свідчите фальшиво один на другого; на боже не даєте — і добром має ставати стужа та фортуна? Не плів би ти дурниць!

Молодий замовк.

Він засунув одну руку в рукав другої, зігнувся, опустив голову вниз і старався опертися острому, пекучому вітрові, що так і палив обличчя. Не мав він охоти говорити: по правді сказавши, боявся панотця.

Його товариш — старий балакун, сільський вартівник — поглянув боком на панотця і обізвався:

— Що ми мали робити, панотчику? Двірника не було вдома, щоб в нього порадитись, виїхав у місто, а що до вас нам найближче, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, панотчику, се чужий. Ніяк першого-ліпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей... і видимо недалеко саду чорної Магдалени... саме близько готаря лежить чоловік. Приступаємо... дивимося... се не з нашого села.

— І не з сусіднього! — закинув молодий.

— І не з сусіднього! — повторив старий. — Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожух — полотнянка.

— З Галіції! — закинув, як перше, сухо молодий.

— «Таки так, кажу».

«Може, замерз!» — каже оцей.

«Або заслаб, — кажу я, — та й гримнув».

— Або упився, або упився! — кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.

Оба селяни розсміялися.

— Може, хотів зігрітися! — закинув старший. — Та й збігла горівка в ноги й звалила.

По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:

— А далеко ще там до нього?

— Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря...

— Котрої Магдалени?

— Таже чорної, панотчику, чорної...

— Ага... ага!! — обізвався панотець протяжно. — Чорної... — і замовк.

Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.

— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги й руки геть покривило, — почав оповідати старий вартівник.

— Від чого покривило? — спитав панотець.

— Або може знати... Кудись ходив на роботу, і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая — то все лежить та й лежить... і руки й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай боже нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її — та й то вже так, якби не її вже було. Лише очима світить. Худе... жовте, і день і ніч кахукає та й кахукає. Біда!

— Ов!.. — кликнув панотець і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: — До неї ще далеко. Десь зубудувалися від села, як від ворогів. То... кажеш... її мала слабує?