Потомки українського гайдамацтва

Пантелеймон Куліш

Слово гайдамаки у ляхів було те ж саме, що розбишаки. Гайдамаками прозвано первих козаків, що встали проти ляхів та недоляшків, а проте козаки не вважали себе за розбишак, тільки з досади почали самі себе звати гайдамаками. Відомі великі речі, на які вони підіймались, обороняючи свою волю й віру. Вони в лядської шляхти були гайдамацтвом. Страшенна боротьба козаків з ворогами закінчилась тим, що правий дніпровий бік зостався пустинею. Пустиня ся, засіяна пожарищами й людськими кістками, ще раз досталась у шляхетські руки після Андрусівської рядни, що постановили з ляхами лукаві московські бояре та дяки на безголов’є того народу, що ним зросла сила розхитаного царства. Тоді лядська шляхта добирала всякого способу, аби як-небудь залюднити покинуті городища і селища. Пани манили народ у нові слободи, обітуючи людям таку волю, якої й не зазнав ніхто на Вкраїні. Тим часом на лівому дніпровому боці, Гетьманщині, Самійлович, Мазепа і інші гетьмани, потоваришивши з столешніми дуками, попускали їм попуск у всяких кривдах та й самі, за їх приводом, налягали на простолюддє. Втікали селяне купами з лівого боку Дніпра на правий. Як залюднився ж правий бік — лядські пани почали знов орудувати своїми селами по-давньому. Люде переказували про панську неправду на Запорожжє. Запорожці, живучи по Дніпровому Низу, далеко від гетьманської і лядської сили, вважали себе по-давньому вольним народом, давали притулок утікачам з України і добре мстились над лядським панством. Мало не щовесни виходили в лядську Вкраїну купи козацтва, затягали до себе селян і, звучись гайдамаками, пустошили панські добра вогнем і мечем. Так велось поти, поки цариця Катерина несподівано наслала на Січ своє військо і зневолила запорожців розтектись, куди хто втрапив. Після сього гайдаматствували по лядській Україні тільки запорожці-волоцюги малими купами. Упосліду і сі мстеці панських кривд або захиріли від старості по хуторцях, або перегинули в нападах на панів, або ж попритаювались проміж селянами від розвідок лядських команд, і зосталось після них саме тільки ім’я гайдамака, що й досі лядський шляхтич має в розмові своїй заодно з розбишакою. Тим часом українські селяне не перестали до нашого часу співати про гайдамак те ж саме, що співали на початку козацької війни з ляхами:

Товариші гайдамаки,
Вчиніть мою волю:
Що нам треба відплатити
Вкраїнську недолю!

Давно вже се діялось — може, років десятків з чотири назад. Вертавсь я з чужини на дніпрові узбережжя, довго не бувши дома; та невесело на душі було. Дві журби пригнітали мене: одна журба, що не застану живого панотця, а друга — розлучивсь із коханою дівчиною. Все ж таки хотілось бачити рідний будинок, рідне Дніпро і тих людей, що зріс проміж ними. Оце ж остання станція. Дорога потяглась узберіж. З дніпрового корита видко вже сині горби. Се ті гори з гаями та байраками понад Славутою, де крились гайдамаки, де й досі розлягаються гайдамацькі співи.

Поштар, що мене віз, був ніби по знаку мені, та, загадавшись про своє, дививсь я на його мовчки. Вродливий був парубіяка, гарно прибраний по-поштарськи. Бриль у квітках, пояс крамовий, люлька з сріблом. Дивлюсь на його, а він озирається на мене. І хоче ніби сказати щось і не скаже.

— А що, брате? — озвавсь до його. — Чи не по знаку?

— Авжеж по знаку, коли ви син крутоярівського пана, царство йому небесне!

— А ти добре знав мого панотця?

— Ото б не знати! Хіба б я дурний був, чи що? Крутоярівка ваша стоїть по сей бік над Дніпром, а наша — під горою по той. Батько мій — рибалка. Мало не щодня, було, рибу вашому панотцеві возимо.

— Чом же ти не рибалка? Чом тобі в поштарі заманулось?

Замість одвітувати поштар зітхнув і понурився.

— Що ж мовчиш, брате?

Махнув рукою, ніби казав: не поможе мені розмова! А хвилинку назад здававсь веселим, як дитина. Мовчки поганяв коней. Далі обернувсь до мене:

— Не знати мені вашого панотця! Та він — пером над ним земля — оборонив мою матір від каліцтва. Занедужала мати очима, та вже так, що нічого й не бачить. Так батько: «Повези її до крутоярівського пана: він помага людям». Царство йому небесне, подививсь, дав ліків, мов рукою зняло. Еге! так се ви на своє господарство? Ну, Боже вам поможи. Одружітесь та й живіть собі з Богом. У нас є панночки гарні.