Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало.
Земле, зореносице моя!
Степові засмалені дороги,
Мідь важка зеленої тайги,
Дніпрельстану хвилі — за пороги,
Балтики гримучі береги.
Що дороги, що високе жито
Із веселим сонцем пополам,
Рідну, добру, у крові умиту,
Я тебе нікому не віддам!
Як шумуєш чорноморським валом.
Літаками в дальньому краю,
Як гримиш на сході за Байкалом —
Я тебе одразу пізнаю.
Як зіходиш молодими днями,
Поїздами кличеш уночі,
Де смагляві хлопці йдуть полями —
Трактористи й славні сівачі.
Як тебе на голос не впізнати?
Серце, і життя моє, і кров,
Найсвятіше слово наше — мати,
Рідна земле, правда і любов!
Нас, малих, доглянула, зростила,
Зір дала — осліпленим колись,
Силу — серцю, соколині крила,
Щоб навіки в небо піднялись.
Ми знялися гордо і крилато,
Бачим світ і небо молоде.
Той, кого навчила ти літати,
З піднебесся зроду не впаде!
Ми знялися над великі води,
Бачимо доріг прибитий пил,
Де лягли бойовища й походи
В спокої задумливих могил.
Пшениці над ними стоголосі,
І синіють ріки на зорі,
Там лягли брати мої — матроси,
Ковалі, уперті шахтарі.
Сталевари з синього Уралу,
Чорноморські хлопці-чабани...
То вони знайшли твоє начало,
У поході звірені сини.
І приймали смерть суворим оком,
Чорну, неприкаяну біду,
Щоб цвіла ти простором широким,
Виростала явором високим,
Наливалась плодом у саду.
Від чужої кулі, під заграви,
Може, десь поляжу у бою...
Та за ці врожаї й тихі трави,
За людей гартованої слави,
За Вітчизну — молодість мою.
Тільки нам все жити, не вмирати,
Зерно сіять, зацвітати знов.
Тільки щастя нам дано багате,
То велике щастя наше — мати,
Батьківщина — правда і любов!
1936
|
