В низенькій і тісній кімнаті
Від цигарок ядучий дим,
Сріблясті келихи гранчасті
З вином іскристо-молодим.
На стінці два разки намиста
І твір, що виткали ткачі,
Полтавська плахта зоряниста,
Шовками шита при свічі.
Порохівниці Кривоноса,
Шаблі, погнуті на війні,
Та Берестечка темна осінь
На тій самісінькій стіні.
А на столі барвінок дикий,
Слив’янка огненно-руда,
Два бюста рядом: Гус великий,
Пророк землі — Сковорода.
Людей в кімнаті як набито,
І кожен тут бажаний гість.
Із чарки вип’є оковиту
Студент Петров, тоді ж заїсть
Таранею і вип'є знову,
І чути пісню, й чути сміх.
Він до розмови вкине слово,
Щоб потім зрадити усіх.
Щоб у застінках каземату
Скрипіли ковані ключі,
Щоб згорблена і сива мати
Ридала нишком уночі...
Та цур йому! Бо кожен марив
На тім зібранні про своє.
Коли ж підвівся Костомаров:
— Оцей в цитатах розіб’є
Усіх противників! — війнуло,
Як жарту милий вітерець.
— Вкраїни день давно минулий
Хай не остуджує сердець,
Братове, наших. Давні рани
Печуть нам тіло, як полин,
А де спочить лягли гетьмани,
Не віда внук, не знає син.
Живем не в мирі і злагоді,
Нащадки велетнів малі,
Слов’янські ріки повноводі
Чужі гойдають кораблі!
З’єднаймо їх, поля, й діброви,
І тихе небо на зорі.
Єднайтесь, сироти і вдови,
Любіться, кріпаки й царі!
І він сідає. Краплі поту
Хова кущава борода.
А Гус таїть свою скорботу,
Не дивиться Сковорода...
В долоні били якомога
Дзвінкіш і стишились вкінець,
Із лави, ген біля порога,
Устав задумливо співець.
І гнів, і роздуми багаті,
Пекельні дні і вечори —
Усе зійшлося в цій кімнаті,
Лягло на душу: — Говори,
Чого ти ходиш і сумуєш,
Чого ти щастя не купуєш
В панів за шеляг на торжку,
Лиш думу думаєш важку?
Він посміхнувсь, бо вгледів знову
Кирилівські густі лани,
Широку ниву колоскову
В колючих вусах ярини.
І сам стоїть у полі рано
Серед жнивної суєти:
— Здорова будь, моя Оксано,
Не довелось у парі йти... —
Та не всміхнеться люба стиха,
Твоя голубка. За межу
Дощі ідуть і сіють лихо
На землю, древню і чужу.
А на землі пани і дуки,
Царем обласкані псарі,
А на землі смагляві руки
До тебе зводять матері
І плачуть гірко...
— Ні, не треба!
Не буде милості від неба,
То ж волю нашу в слізну путь
Пани на торжище ведуть!
Сполум’янів. І постихали,
Примовкли, знишкли, впала тиш,
— Царі оті Сарданапали!
— Тарасе, ти людей гнівиш!
— Яка то їх родила мати,
Яка то сука? Кров’ю їх
Щенят в конурі напувати,
І ті б сказилися й своїх
Хазяїнів кусали б. Доки
Свята їх кара омина?
В юродстві роджені пророки
Повсюди славлять імена
Сатрапів лютих. Біль, досаду
Ховає серце, а для мсти
Нам треба кликати громаду,
Сокиру гостру підвести,
То й діло буде!
— Де ж охочі?
— Це бунт!
— А ми ж тоді куди? —
На мармурі палають очі
Григорія Сковороди...
Але ти знав уже завчасу.
Що ці слова їм — гострий ніж,
Подальше звідси!
— Стій, Тарасе! —
Кричить схвильований Куліш.
Він зблід, змінився на обличчі:
— Нам спільно ж сіяти посів.
(Тебе він славить в тиждень тричі
І проклинає п’ять разів).
— Що ж, зоставайтеся, доволі!
Хто, може, рад, а хто й не рад, —
І ти виходиш в світ сваволі.
Щоб не вертатися назад.
І ти виходиш поміж люди.
До рік, до теплої землі,
І вітер б’є в гарячі груди,
Щоб остудить твої жалі.
1939
|
