Ворон
На ланах козачої долини
Толочив ромашок первоцвіт.
Вчора ворон справив іменини,
Триста літ минуло, триста літ.
Не широка піднебесна стеля,
Не глибокий дніпровий заплав.
Ворон бачив Остряницю й Хмеля,
Над полтавським боєм кружеляв.
З’їдено м’ясця і крові спито
В бойовищах трудних на зорі.
Ворону колюче стигле жито
Затуляє обрії старі.
Він оглух, осліп, одна скорбота.
Він не бачить, як крізь сивий дим
На страшнім алюрі мчить кіннота
Під багряним прапором одним.
Битва I
Гримнули блискучі самопали,
Ковані навіки в жовту мідь.
В ярову, медвянисту суцвіть
Сотні тіл підкошено упали.
Сагайдак підвівсь на стременах:
— Хто згада їх в світлих іменах?
Для яких пеанів і палітер
Голови злягли у ковилі? —
Він пригнувся низько до землі,
Шаблю в крові об коліно витер.
— Досить бою! Сон змикає вічі.
Ляжмо, хлопці, в поріст яровий,
Ще не раз рубатися, не двічі. —
А орли, чатуючи здобичі,
Знали вже, хто мертвий, хто живий.
Битва II
Блищало небо золотом янтарин,
А вже метнули в битву козаки,
І дико скрикнув ординець-татарин,
Сковзаючи з високої луки.
Як позавчора, вдарили мушкети,
І пожаром взялася димна вись,
І за Дніпром сузір’я і планети
Кривавими сльозами полились...
А ген за виднокругом неозорим,
При яворі, при тихому дворі,
Із хлібом-сіллю, із таємним горем
Синів додому ждали матері.
1940
|
