I
Запалали огні за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,
Загасав каганець чи горіла воскова свіча.
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,
І проміння багряне подібне було до меча.
— Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,
Люлі, люлі, засни!.. — так співали братам матері.
Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати?
Мо’, й житам квітувать? На отаву повзе сіножать?
Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.
Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата
Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багряніли картини пожеж.
То ішла революція в сірій тужавій шинелі,
Із окопів грязьких, із-під куль, на ромашковий шлях.
Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,
Хай ще німець куштує і тричі зажерливий лях! —
Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни.
Україно моя, напливає загрозлива туча
І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.
В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі, —
На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести.
Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі,
І виходять полки на залізні й дубові мости.
І шуліки ті падають, полум’ям білим обвиті,
Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.
І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.
Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!
Я в Дніпра запитаю: — Скажи мені, сивий Славуто,
Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу? —
І Дніпро заревів: — Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я вічно катам не прощу. —
Та й запінився дужий, і час пригадавши батиїв,
І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.
— Здрастуй, Києве любий! — І каже, всміхнувшися, Київ:
— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонця з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
То ж палають огні за долиною синьою неба.
Самольоти гудуть, бо на захід — фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба.
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти!
II
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки,
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.
Ну, так пий мою кров і бери моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Має звір своє лігвище, хлопець веселий — коханку,
Мати — сина, дочку, і любов не смішна й не чудна.
Тільки я не засну із півночі до ясного ранку
І любові не чую, бо ти за полями — одна!
Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста.
Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
— Що ж ти став як німий, надивляйсь на Вкраїну свою!
Надивляйсь на Вкраїну, де сизі орли клекотіли,
Із могили високої, в димнім безмежжі доріг.
І лежала земля, в попелищі — земля чорнотіла,
Я дививсь і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!
III
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б, вітром я став — тільки ж хмар налягає навала,
Може б, співом покликать — так де ж його взять солов’я?
На дніпровській долині ромашка зів’яла побита.
Тополина скрипить. Догорає мій батьківський дім.
І не хочу я вітром лягати під кінські копита,
Соловейком співати на чорному горі твоїм.
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину
У розтерзане, горде, нескорене серце моє!
Я піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,
Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші
У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.
IV
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою-люттю при спаленій хаті.
Торкнусь тебе ніжно, і рук моїх дотик
Забурха вогнем, і я взрю опівночі:
Дитини забитої змучений ротик,
Залізом опечені очі дівочі,
Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,
Сорочку стару на розстрілянім тілі.
Простіть, якщо словом кого запечалю,
Далекі мої, дорогі, помарнілі!
Далекі мої, дорогі і хороші,
Я чую ваш поклик: до кари! До кари!
Метуть і метуть зимові пороші
Сніжком-залежком з посивілої хмари.
Свисти не свисти, проклятуща нагайко!
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полі встає Наливайко
І землю стрясає страшною рукою.
І тінь його віща в залізній закові
Випростує плечі під хмари невмиті,
Озброєні діти Залізнякові,
Ми пройдем шляхами, при стиглому житі;
При стиглому житі, при жовтій ромашці,
При синій діброві в дощі золотому.
Сухар у торбині, вода у баклажці
І зустріч сестри біля отчого дому.
Моя Україно! Розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою-люттю при спаленій хаті!
V
Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.
Он він лежить під тином, зброя злегка в крові.
І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?
Брата забили в пута, сивіє, бач, голова,
Пожитки твої хороші, радості небагаті
Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.
Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,
Забрали овець і коней — кривавий слід на траві.
І меркне зимовий вечір в далекій, сивій завії,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,
Ти сам щепив із сусідом, цвіти мій веселий дім!
— Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки обгорілі,
Із хати, з комори, з клуні, в сльозах і в горі твоїм.
Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.
І тліє все в попелищі — і радість, і труд, і піт.
Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,
Немов розстріляних очі — біля кленових воріт.
Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,
Люди ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!
Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,
І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.
1942
|
