1
Коли течуть криваві ріки
В степах, опалених вогнем, —
Прославим скривджених навіки,
А кровопивців проклянем!
Розбили хату і кімнату,
Взяли добро у трудні дні,
Та віру, зоряну й крилату,
Не спопелили на вогні!
Святе, нетлінне наше слово
Горить, як віщий знак, вночі,
І стяг сіяє малиново
В землі на скровленім плечі.
Приліз панок, холуй, незлюбок,
Щоб люди стали, як воли,
Батьків старих, дівчат-голубок
В фашистські ярма запрягли.
За віковічними дубами
Встають побоїща вокруж.
Боєць заспраглими губами
В бою водицю п’є з калюж.
І він звертає зір одразу
До любих сходжених стежок.
Зелена сумка протигаза
Йому нагадує лужок
На славній Київщині дальній,
В долині, збитій і печальній,
В ромашковій. Де отчий дім,
Де від гармат гуляє грім,
Де від танкеток чорна туча
Ляга на сиві ковилі.
Слідом Тараса тінь могуча
Бреде по скривдженій землі.
Суворі, грізні заповіти
Диктує полум’я руде.
— Ти бачиш, батьку?
— Бачу, діти. —
І знову йде, і далі йде.
Я серед битви розумію,
Яке терпіння і надію
В нарузі, в горі, в злі нужди
Ми з ним виносимо завжди.
Гаряча сила, непочата,
Як іскра в горні, не стліва.
...І підростуть малі внучата
На вольні, радісні жнива,
І сонце з обрію поверне
Зігріти землю гаряче,
І кров розбійників зажерна
В слов’янські ріки потече!
І встануть мертві на розплату,
Немов живі. І гнівний люд
Зведе на плаху німця-ката,
Щоб Україна — наша мати —
Не плакала. Настане суд!
2
В полях обвітрених шляхи мої жагучі,
Де сни і чебреці, де в березневі тучі
Хустини вишиті розвісила зоря.
Чимало я там жив і чув дніпрові хвилі,
Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі,
Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.
Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,
Під небом канівським, насипана високо,
Торкає струни днів чи слуха солов’я,
І грім її січе — вона ж міцніше грому,
Огонь її пече — але стиха потому,
Неопалима будь! Заступнице моя!
Там соловейко вмер і почорніли віти,
Німецька бомба б’є у наші заповіти,
Стукбче автомат; похмурі, злі, чужі
З Німеччини вовки забігли на подвір’я.
Мов трута — хліб для них, і як мечі —
сузір’я,
Не варнаки — а ми взяли святі ножі.
Вода — полинню їм, земля — зотлілим
згаром,
Не плодом сад рясний —
а нашим смертним вдаром,
Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.
Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,
Родили вовченят, дали їм зброю в руки:
Вітчизну нашу вбить? Але вона жива!
Вкраїно, світе, мій, дніпровко чорноброва!
Де, наче сурма, спів Тарасового слова,
Де й сам він устає над бурями війни.
— Любіть її, любіть в страшну годину люту,
У добрий вольний день і в нещасну минуту,
Любіть її навік. Умріть за ню, сини...
Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,
Де сни і чебреці, де в березневі тучі
Хустини вишиті розвісила зоря.
На чолі зморшка є? То з гніву та печалі,
Бо ми йдемо крізь смерть
в дніпровські зорні далі,
До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!
1942
|
