Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Тарасу Шевченкові

Андрій Малишко

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Андрія Малишка
1
Коли течуть криваві ріки В степах, опалених вогнем, — Прославим скривджених навіки, А кровопивців проклянем! Розбили хату і кімнату, Взяли добро у трудні дні, Та віру, зоряну й крилату, Не спопелили на вогні! Святе, нетлінне наше слово Горить, як віщий знак, вночі, І стяг сіяє малиново В землі на скровленім плечі. Приліз панок, холуй, незлюбок, Щоб люди стали, як воли, Батьків старих, дівчат-голубок В фашистські ярма запрягли. За віковічними дубами Встають побоїща вокруж. Боєць заспраглими губами В бою водицю п’є з калюж. І він звертає зір одразу До любих сходжених стежок. Зелена сумка протигаза Йому нагадує лужок На славній Київщині дальній, В долині, збитій і печальній, В ромашковій. Де отчий дім, Де від гармат гуляє грім, Де від танкеток чорна туча Ляга на сиві ковилі. Слідом Тараса тінь могуча Бреде по скривдженій землі. Суворі, грізні заповіти Диктує полум’я руде. — Ти бачиш, батьку? — Бачу, діти. — І знову йде, і далі йде. Я серед битви розумію, Яке терпіння і надію В нарузі, в горі, в злі нужди Ми з ним виносимо завжди. Гаряча сила, непочата, Як іскра в горні, не стліва. ...І підростуть малі внучата На вольні, радісні жнива, І сонце з обрію поверне Зігріти землю гаряче, І кров розбійників зажерна В слов’янські ріки потече! І встануть мертві на розплату, Немов живі. І гнівний люд Зведе на плаху німця-ката, Щоб Україна — наша мати — Не плакала. Настане суд!
2
В полях обвітрених шляхи мої жагучі, Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря. Чимало я там жив і чув дніпрові хвилі, Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі, Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря. Ах, світе-радосте, наскільки гляне око, Під небом канівським, насипана високо, Торкає струни днів чи слуха солов’я, І грім її січе — вона ж міцніше грому, Огонь її пече — але стиха потому, Неопалима будь! Заступнице моя! Там соловейко вмер і почорніли віти, Німецька бомба б’є у наші заповіти, Стукбче автомат; похмурі, злі, чужі З Німеччини вовки забігли на подвір’я. Мов трута — хліб для них, і як мечі — сузір’я, Не варнаки — а ми взяли святі ножі. Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром, Не плодом сад рясний — а нашим смертним вдаром, Не сіллю — порохом світлиця їх стріва. Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки, Родили вовченят, дали їм зброю в руки: Вітчизну нашу вбить? Але вона жива! Вкраїно, світе, мій, дніпровко чорноброва! Де, наче сурма, спів Тарасового слова, Де й сам він устає над бурями війни. — Любіть її, любіть в страшну годину люту, У добрий вольний день і в нещасну минуту, Любіть її навік. Умріть за ню, сини... Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі, Де сни і чебреці, де в березневі тучі Хустини вишиті розвісила зоря. На чолі зморшка є? То з гніву та печалі, Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі, До рідних, до землі, до пісні Кобзаря! 1942