Я бачив незабутнє: за горою,
Де починався волзький степ безкраїй,
Рудий та сивий, випалений сонцем,
Снарядом битий, бомбами й колісьми, —
У тім степу йшла жінка. Я не знаю,
Звідкіль вона і де її хатина,
Де чоловік; можливо, він на фронті,
Отам, де всі, і пише їй про себе,
А може, й ні, та що ж, і я такий.
Її очей я навіть не помітив,
Які вони — чи карі, чи блакитні,
І скільки горя в них налито — сповна
Чи вполовину, я за це не знаю, —
Ми пролетіли на грузовику.
Але я вгледів: на руках у неї
Дитина спала, вкутана в хустину,
А за спідницю старшенька трималась.
Така ж, як і моя — як і Валюшка.
Вона ступала в дощові калюжі,
По колючках, по колії глибокій,
І спотикались босі ноженята,
Хлоп’яча майка здалеку синіла
На п’ятирічних плечиках її.
Вона не плакала, і не сміялась,
І не просила: — Мамо, дайте хліба, —
І я тоді подумав: горе кату,
Що цих дітей пустив у голий степ!
1942
|
