Оточена зеленим шумовинням,
В кущах розлогих дикої тернини
Стоїть похила хата лісникова
Хто знає, скільки весен, скільки літ.
Важкі вітри бредуть на первопутті,
Доспіє й сохне ягода в затінні,
А з жолудів, що в землю впали давньо,
Зеленолисті парості шумлять.
І дослухає мову їх величну,
Дзвінку й шумну, глибокодумну й тиху,
На гіллячині дятел довгоносий,
І тетерук, і вухо лісника.
Здоров, мій друже, мій старий Оксене,
Ми стільки літ не бачились з тобою,
А на землі нові слова і люди,
А ти, можливо, дуже постарів.
Та все ж мене садовиш на край столу,
Береш до рук сопілку калинову —
І солов’їні посвисти любовні,
І шум борів у хату завіта.
І ніби знов Боженкові походи
Гримлять у ніч, всю землю обійнявши,
І таращанці кличуть свого брата:
— Сідлай коня, Оксене, нам пора!
І вже палають очі лісникові,
А я сиджу, стривожений і чулий,
Тонесенька сопілка калинова
Пливе в громах і кличе на бої.
Аж тут лісник встає, і замовкає
Мелодія, і він бере рушницю:
— Оце пора лісами походити,
Надворі ніч, а ти стомився. Спи.
Насправді — ніч. Тривожне вітровіння
На трави кида тучі горобині,
А він піде один, щоб чути землю —
Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?
Старий Оксене мій, тобі спасибі
За труд, за мужність, за дзвінку сопілку,
Я перейняв лади її веселі,
Щоб нашу землю славить і любить.
1938
|
