Так тебе запам’ятав: діброва
В солов’ях, та степ, та небеса,
Де твоя косинка малинова
На вітрах південних не згаса.
Як же їй згасати, полум’яній,
Як на ній півоній дивний сад!
Пройдеш, Тоню, — хлопці на лимані
Хмуряться і смалять самосад.
В снах, у мріях на ловецькім ділі
Скільки дум продумали вони?
Знають сестри-чайки посивілі,
І засвідчать, певне, буруни.
І соромляться, і шепчуть: — Мила, —
І стихають крила парусні.
Чим, скажи, їм серце полонила,
Карим оком, посміхом ві сні?
Чи морською синьою травою
Ти круг пальця хлопця обвела?
Чи навіки рівною бровою
Світ перетуманила? Діла!
Тільки й сам я в червінькову осінь,
В глід вкохавшись, в небо осяйне,
Дослухаюсь, Тонько русокоса:
З-понад моря не зовеш мене?
Ні та й ні... Шепочеться діброва,
Та вечірні плинуть небеса,
Та зоря палає малинова,
Як твоя косинка, не згаса.
1938
|
