Спить земля, охмарена і славна,
А в Путивлі кряче віща птиця.
І горює-квилить Ярославна
На світанні рано, як зегзиця:
«О Дніпре, Дніпре, мій Славуто,
Широк і славен ти єси,
Чи вбито князя, а чи скуто,
Мене до нього занеси.
Туди, де він в степу ночує,
Де списів блискає блакить,
Рукав бобряний омочу я,
Щоб смертні рани освіжить
На тілі княжому. О горе,
Куди подітися мені,
В пустині цій — самотині,
Скажи, Славутичу!»
Прозоре
Палає небо. Вітру гнів.
Дніпро заграв, загомонів:
«Народжені в одній родині,
Сини во славі немалі,
То хвиль моїх відгомін синій
Їх колисав на цій землі.
Я краплями себе розвію
І спразі підступу не дам,
Я принесу життя надію
Моїм окривдженим синам!»
Спить земля, охмарена і славна,
А в Путивлі кряче віща птиця,
І горює-квилить Ярославна
На світанні рано, як зегзиця:
«Вітрило, вітроньку, вітрисько,
В небеснім безкраї лети,
На вояків не падай низько,
Не гни черленії щити
Та не метай калені стріли
В хоробрих русичів! Стрясни
Вагу землі, як грім весни,
Щоб половцям були могили...»
І світить сонце поміж хмар,
І мовить вітер-володар:
«Вони стоять єдинодружні,
За Руську землю уночі,
Списи метну я харалужні,
Зверну гартовані мечі
На ханські орди. А печаллю
Я не зараджу їм здаля...
Сини мої, ви над Каяллю
Щитами вкрили всі поля!»
Спить земля, охмарена і славна,
А в Путивлі кряче віща птиця,
І горює-квилить Ярославна
На світанні рано, як зегзиця:
«О вічне сонце огнелике,
Ти встало недругам на зло,
І радості чуття велике
Прийма людина і зело.
Тобі, пресвітле, ласка й шана!
Поглянь, в Задоння ідучи,
Невже на полі половчана
Поникли стяги й сурмачі
Дружини Ігоря? Сійни
Промінням теплим понад ними,
Шляхами тихими, ясними
Моє кохання поверни!»
Та мовить сонце з високості:
«Я бачу: пилу сивина
Вкриває землю й білі кості,
Жона заплаче не одна...
Вороння почалась годівля,
І Див злітає на гіллю,
Я за синів своїх з Путивля
Ворожі орди спопелю
Огнем смертельним!»
Шепчуть плавні,
За лебедями тане слід.
І все здається Ярославлі:
Гуде, вертається похід,
І все здається...
За Сулою
Іржання коней, стягів тьма,
Дружина йде над ковилою,
І тільки Ігоря нема.
Мечі дружини, в битвах славні,
Дзвенять степами крізь імлу,
І плаче гірко Ярославна
В Путивлі-граді на валу.
1938
|
