Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правнук2, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь лак культури — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана,
Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п’яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж —
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скориться!
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той, —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров’ю крикнув Ґонта.
Даремно, ворогу, радій, —
Не паралітик і не лірник,
Народ мій — в ураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських, —
І по паркету наших саль
Ступати лаптю буде сковзко...
|
