Ой кряче ворон, негодоньку чує, —
Щось козакові серденько віщує.
Козак сідла коня вороного,
Він хоче їхать до краю чужого.
Хоче на полі пошукати долі:
Козацька охота — гірше неволі.
Роду й худоби не жаль козакові,
Та жаль дівчини йому молодої.
Зіронька ясна за місяцем сходить;
Козак із двора коника виводить;
Козак на коні вороному грає;
Дівчина вийшла, козака питає:
«Серце-козаче, як рано рушаєш,
Куди так рано з двору виїжджаєш?
Чи їдеш в поле сонечко стрічати,
Чи тугу з серця в степу розсипати?
Козак
Зірко-дівчино! Треба нам розстатись...
Серденьку скучно, душно дома жити,
Їду по степу тугоньку розбити;
Буду я в морі коня напувати,
Буду край моря доленьки шукати.
Дівчина
Місяцю ясний! Не їдь ти далеко!
Щось моє б’ється серденько нелегко,
Кінь під тобою вороний сумує —
Кінь вороненький недоленьку чує.
|
|
|
