Козачка

Марко Вовчок

Коли кому вік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки літ сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть паничі, так пані не каже.

Пані тим часом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати і там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою була б ізнов на волі, не кріпачка; та що вже тепер по тій волі!

Олександра так занепала здоров'ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: — «Дурно, — каже, — хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі, — каже, — куди хочеш. Коли ти робити нездужаєш, то й їсти не проси, йди собі з двора й хлопця бери!»

Вийшла Олександра з панського подвір'я і Тишка за собою вивела. «О, — каже, — панське дворище! Бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»

Пішла найматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоть би й паном йому бути, лихий та сварливий, господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп'янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить:

— А чому мені жінку не бити або кого іншого? Треба всіх бити, бо й мене бито!

— Хіба я тому винна? — плаче жінка.

— А як же не винна? Одно за одного мусить одвічати!

Отакого коваля викували!

Коли б хто побачив, несе, було, на гору відра з водою стара убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, — чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?

Не послужила й місяця — занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:

— Що, — каже, — згодувала собі синка злодія! Обокрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..

Вивели Олександру з подвір'я та й кинули під тином, без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!

— Боже ж мій милий! Мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував... Синку ж мій нещасливий! Спом'яни свою неньку стару!..

А Тишко не розуміючи, обійма її та все вмовляє:

— Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть...

Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.

Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити... Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву голівку погладить, а інший одіпхне — все бачить Олександра.

Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. «Ходім, — каже, — до мене, поки одужаєш», — і провів її до своєї господи з Тишком.

Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні, — всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться, — одужала, помолодшала.

— Наймись у нас дитини доглядати, — кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать...

— Е, е, — каже хазяїн, — чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.

Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.

— Тільки й чули, — кажуть, — що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його.

— А що? — питає хазяїн.

— Та добрі вісті, паночку, — каже Олександра плачучи, — кращих не почую.

— Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть на чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що-небудь, щоб дякували матері.

А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші: «Се моїм діточкам буде!» — думає.

Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:

— А йди лишень, небого! Ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.

Біжить Олександра, міняється, дякує йому боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.

Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе й Олександру з собою. Та якби то пані пустила!

Іде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:

— Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?

— Два рублі в місяць, пані.

— То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.

— Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.

— А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!

І не пустила.

— Дай уже їй два рублі, — каже хазяїн, — а ми тебе не обидимо.

Так пані вже каже:

— Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.

Уже й сам хозяїн ходив, просив.

— Не хочу та й не хочу!

Сам і поїхав на хутір.

— Бодай, — каже, — таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.

Знову забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.

Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.

— Братику мій ласкавий! — промовила Олеся, — покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину, уже мені господь смерть посилає...

— Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.

— Нехай же його мати божа поблагословить! — зговорила плачучи. — Дитя моє кохане!.. Діти мої, діти! Є вас, як цвіту, по всьому світу, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу... Де ж ви, мої голуб'ятка! мої соколи ясні?

Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:

— Підведіть мене, добрі люди!

Підвели її; зняла вона з себе калиточку з шиї та й дала їм:

— Се моїм діткам... шість карбованців... оддайте... Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обижайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається)... будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму... Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих... та нема й одного коло мене... Сини мої! діти мої!..

Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.

А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом'янути. Двірські люди самі й поховали, і пом'янули нещасливу.