Павло Чорнокрил

Марко Вовчок

А Варка у дворі щовечора — той вже двір за втіху їй став єдину: там її порада, там її одпочинок увесь; чи добре, чи недобре се було — вона того не питалася, вона й разу об тім не подумала, не помислила. Що вона там чула, що бачила — усе вона залюбки приймала; вона собі не жадала ні слова звичайного, ані доброго навіть їй тільки у жадобу було людські голоси чути, щоб глушили мислі її лихі, і таке, що за колишніх часів живим би її вразом вразило, тепер таке її тішило, і сміялася вона на одвіт... Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка, — вона на неї рукою навіки махнула: легш їй було у безодню углебати неуважно, ніж на кручі висіти, обмираючи...

Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу, — і усі музики ті й танці як вода умила.

Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прияли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий, — з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?

Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці...

Важко ж їй було той вечір перший дома, без людей, без гомону людського поникати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була — не взялась, усе постиле й руки трусяться.

Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:

— Павло! чого се ти сидиш як заворожений? Ти не втомився?..

— Ні, я не втомився, — одказав їй.

— Чи ти здужаєш?

— Здужаю.

— Павло! — скричала у тривозі несамовито. — Може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?

— Не боюся.

Вона у куток закуталась, очі заплющила — болем їй голова боліла, у стук серце стукало.

Недовго ж засиділась — знов схопилася до Павла:

— Кажи мені слово... Слухай-бо... Ти нездужаєш?.. Нездужаєш, — боїшся?

— Нездужаю... боюся, — одказав так же само без уваги, як перше.

Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляла-проклинала, — він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Слухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...

До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, — тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, — поки аж день забілів — на панщину пішов.

Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, — він став тихий та плохий, як сирітська дитина непоратована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як...

— Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? — погукнула на його Варка.

Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильно, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі, — в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу поняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати...

Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми...

Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає — годі.

Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі...

Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, — бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, — тепер вже він їй перед очима — як усього її лиха непогамованого зачіпка.

— Іди-бо, іди геть, — гукне на його, — іди собі з очей!

Він зараз одходить собі у куток — сідає.

— Чого такий сидиш? Ой я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?

— Я не нагадую нічого, — промовить він.

— Та не словами нагадуєш, ще гірше — сам собою.

— Я не нагадую, ні, не нагадую, — одказує тихо.

— Чого такий? — причепилася одного ранку. — Люди вже й так кивають... Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?

Він береться за шапку. Схопила його за рукав, — не пускає з хати.

— Пусти, — проситься, — вже мені на панщину йти.

— Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають...

Йому наче яка порада свінула світом — стрепенувся він.

— А чи не порадять мені люди? — прорік.

— Як? У чому? Що таке замислив ти? — гукала-питала.

Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася — та заздріла, що виходять інші люди із хат, — кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде улиця, що буде?

А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі, — і чоловіків, і молодиць, парубків і дівчат, — чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.

Павло надбігає.

— Люди! люди! громадо! — гукнув ще оддалік.

Усі його обступили, усі дожидають, — тихо стало, як у темнім лісі.

— Я забив свою жінку! — промовляє Павло до кожного. — Я свою жінку забив!..

— Ой лихо! Ой біда! — покрикнули жіночі голоси. Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.

На той гомін явилися діди сиві — громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі — там вони тужили і вжахались — пручались цікаві, щоб ближче, — їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.

— Як-то було й по-якому? став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.

Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося, — лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди — господи! який рух та крик та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.

Став він плакати дуже.

По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись — що робити.

Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати — вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, — тоді вже посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.

Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, — сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй, — і рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.

Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, — сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, — сам тоді до пана, — оповідав панові.