Пройдисвіт

Марко Вовчок

Вже нігде нема такого широкого степу, веселого краю, як у нас. Таки нема, нема, нема та й нема! Де такі тихії села? Де такії поважнії, ставнії люди? Де дівчата з такими бровами?

Згадати любо, побачити мило, тільки що жити там трудно.

Оце ж то у нашому краї був хуторець собі маленький, Божовка. Хуторець стояв під дубовим гаєм, — усього п’ять хаток по горі біліло; гора зелена, низька, а попід горою річка тиха, а чиста така, що хоч чепурним в неї вдивлятись. Від хуторця один шлях вився — увивався — увивався до того дубового гаю, а другий шлях слався геть-геть по степу у село Рокочи.

Найкраща хуторянська хата стояла ближче до гаю. Гарна була хата. Коло неї садок славний, город хазяйський. Не пусто було в оборі, весело на дворі.

Жив у тій хаті господар Юхим Чабан, — славили, чоловік заможний і розумний. Жінка його вмерла давненько, йому зоставила дочку єдиначку, Марту. Дівчині вже полічили сімнадцять років, а така викохалася дівчина, що хоч малюй, хоч цілуй.

У Божовці хати не стояли одна проти однієї, а стояли хати там у розсип: одна хата управо, друга геть уліво, одна — нижче, на півгорі, друга — вище, на самому горбочку. Від кожної хати стежки розбігалися попутані і поперепутсвані, як нитки. Найближча сусіда у Чабана була Рясничка, удова з сином своїм, парубком; далі на одшибі жили Кожушки, старі одинокі люди, а ще далій убік коваль Гарбуз кував, а за ковалем хирів хромий москаль Щименко, що одслужив праву ногу не знать на що і вислужив хрестика не знать за що.

Одного весняного дня Чабан сидів коло своєї хати на призьбі, одпочивав, та журився, що йому не вродила торік пшениця, і міркував, чи вродить вона сього року. Чабан був чоловік мужніх літ, кріпкнй, високий, плечатий; шия в нього була довга, а голова невеличка, горда; він підголювався і чуб сивуватий закручував за ухо; брови в його чорніли, як п’явки; погляд був соколиний, а ус такий, що вітер мав їм, як кійлом. На йому була сорочка біла полотняна — дочка її красно помережала, — і білі полотняні шаровари.

Він сидів трохи похилившись, та не так, як хиляться хиреннії люди, а так, як сама сила клониться одпочиваючи, — сидів, і міркував, і поглядав округи себе на степ, на поля, на гай — усе розвивалося і розквітало. Сонечко не виходило з-за біло-димчастих хмарок, а було тепло та тепло — наче чулося, як трава з землі виростає. Пахло як медом солодким і первим пахучим листом. Нікого не було видко, а чутно було, як Марта співала, у військо козака випроводжала, пораючись у хаті, та чулося — коваль кував, а за гаєм лунало. Стукнули дверима у сусідчиній хаті — сусідка Рясничка вийшла з дому, жіночка жвавенька, чепурненька, кирпатенька, окатенька, а за нею парубок великого зросту, свіжий та здоровий — тільки що не говорив: «Добре їм, добре сплю, добре роблю».

Чабан їх зачув і зобачив, хоч оком не скинув і ухом не повів.

Рясничка швидко опинилася коло Чабанової хати і повіталася:

— Добридень, сусідоньку! Як вас бог милує?

— Спасибі, — одказав їй Чабан і повітався з Рясниченком.

— Отсе, як Мартуся співає! — каже Рясничка. — Пташко моя! Здорова була!

Марта почула голос і вітання, виглянула з вікна і привіталася.

— А ми оце до гаю ідемо, — а ви ще не беретесь? — каже Рясничка. — Кожушки щось спізнились, та нема й коваля — нема й москаля. Чи не побрались вони поперше нас? Чи ви їх не бачили, сусідоньку?

— Ні, не бачив, — одказував Чабан.

— Коваль кує, — чуєте? — промовив Рясниченко до матусі.

— Чую, чую — кує. Якась гайна робота. Посиджу я трохи біля вас, сусідоньку.

Та й сіла біля Чабана на призьбі.

— Мартусю, виходь-бо до нас, нехай тебе побачимо! — гукнула Рясничка.

Марта вийшла з хати і сіла коло сусіди.

Рясниченко, закинувши сокиру на плече, стояв проти Чабана, а очі йому так і заводило до Марти.

Марта сиділа собі вільно, як справдешня пташка.

— Оце яка весна тепла! — каже Рясничка. — Хліб вродить. Вчора дивилась я на жита, то такі жита, що й вуж не пролізе. В мене в городі так-то гарно сходить усе! Тільки що товар в мене не дуже викрашається... а в інших товар, то як гора! Така-то вже доля моя! Що ж, у чуже щастя не вкупитись! Чи пам’ятаєте, як чоловік мій покійничок держався на світі? Як жив чоловік, то й розкоші були... та вмер чоловік. Усі помремо, а поки що, то треба жити.

У Ряснички річі були похопливі, бистрі, перебивчиві — розкочувались наче те намисто порване у всі боки й на всі сторони.

— А що, вашого наймита ще нема? — спитала вона Чабана. — Чому ж досі не йде він? Адже ж ви погодилися із ним, казали учора ввечері: він буде. Чому ж не прийшов?

— А прийде, так скаже чому? — одказав Чабан.

— Усі вони, ті наймити, однакові! Недурно-то говориться: «Наймитку! чому рано встаєш?» — «Та я, — каже, — надолужу, то умиваннячком, то одяганнячком». Дякую богові, що в мене свій парубок...

Марта промовила:

— Он коваль іде; за ним іде й москаль.

— Еге ж, еге, йдуть обоє! — каже Рясничка. — Бач, як коваль стежку міряє! А викоптився ж він, світку мій! А той побідома за їм коливає — блід на виду, і вмирати йому скоро. Що вже ті москалі нещасливі, то крий мати божа!